Розгледіти майбутнє

Уміння заглядати в майбутнє - рідкісний дар. Якби було інакше, Національний банк України знайшов би людину, здатну передбачати курс гривні. Втім, на Заході теж нікому було на повний голос крикнути: "Ахтунг! Ахтунг! Завтра почнеться криза!"

Звертаючись до Небес, ми часом запитуємо: ну чому не наділити нас таким даром? Накупили б у борг "зелених", потримали зо два місяці й на рівному місці нагромадили б капітал утроє. Не напружуючись. Не порушуючи законів. Купаючись у позитивних емоціях. Але Небеса, як завжди, мовчать, надаючи можливість і далі почуватися недалекоглядною земною істотою.

Не до снаги нам успішно заглядати й у минуле. Уявімо себе улюбленого двадцятирічної давності. Уявили? І ось ви розмовляєте з цією людиною. Ви й ви. Навряд чи одному вдасться зрозуміти іншого. Бо різні. Під час таких експериментів ми неминуче спробуємо вплинути на минуле - щось там підтерти або підчистити.

Виявляється, відтворити матеріальне (обличчя міста, автомобілі, житло, одяг, зачіски) можна, а внутрішній світ - ні. Це не кінострічка, яку запускають від кінця до початку. Спостерігати за його змінами - однаково, що за зростанням яблуні. Було насіннячко - стало дерево. Був синдром "хати скраю" - стала готовність до самопожертви. Тягли у свою нірку що під руку трапиться - почали ділитися останнім.

Час узагалі поняття, яке вислизає від розуміння людини, особливо коли мова про нього самого. Наука зі своєю динамічною концепцією часу мало просунулася зі стародавніх часів. Згадаймо міф про трьох непідкупних богинь долі - мойр. Одна кидає жереб, друга тче нитку долі, а третя записує все в Книгу Буття. Вони пам'ятають минуле - те, що вже відбулося і на що ніяк не можна вплинути, тримають у своїх руках сьогодення і пророкують майбутнє, яке з примхи долі залежить від сьогодення. Але ми, люди другого десятиліття XXI ст., знаючи, що будь-яке "вчора" було колись бажаним "завтра", не відмовлятимемося від спроб проникнути в його суть. Річ це не безнадійна. Якщо помічати знаки на поворотах.

Куди поділися великі?

У шкільні роки мене вразила історія про спартанського царя, який потрапив у полон. Не маючи інших можливостей уникнути ганьби, він зупинив дихання. Своє. Досі не можу збагнути, яку силу волі треба мати, щоб отак піти з життя. Навряд чи хтось із сучасників таку має.

Нині в моді судження, буцім масштаб характеру з часів Античності тільки дрібнішає. Можливо. Але тоді не тільки часи були інші, а й люди. Цілісні. З іншою вірою в себе.

Населення Стародавньої Греції було у двадцять п'ять разів меншим, ніж кількість мешканців Троєщини. Але переплюнути стародавніх греків щодо внеску у світову культуру жителям славного київського спальника поки що не вдається. І не тільки їм. Он німецька класична філософія виросла з Платона. І досі продовжує його переписувати. Леонардо да Вінчі, Коперник, Галілей, титани епохи Відродження були подібні до могутніх дубів, що височіють над луговою травою. Дуже вже був великий розрив між ними й іншими людьми. Мимоволі виникає думка, що закони еволюції визначали їхню історичну місію - витягти людство на нову висоту.

Великі не переводилися до кінця
XX ст., коли запустився еволюційний процес іншої властивості. Данець Нільс Бор був королем фізики і не тільки. Під час відвідин кафедри теоретичної фізики МДУ він залишив на стіні напис, що дає ключ до дешифрування парадигми будь-якого розвитку - "Протилежності не суперечать, а доповнюють одна одну". Подібних "написів" він залишив чимало. Усюди. Помер 1962 року, і відтоді такого незаперечного авторитету у фізиці щось не видно. Лауреати Нобелівської премії є, а нового Нільса Бора серед них немає. Як і нових Ейнштейнів, Кюрі, Курчатових, Сахарових, Капіц. Усе йде до того, що вже й не побачимо.

І так - у всіх сферах. Навіть у музиці, яка найближча до Бога. Навіть згадуючи виконавців, важко обійтися без сумних зітхань. Кого з сучасників порівняєш з Ієгуді Менухіним, Святославом Ріхтером, Давидом Ойстрахом, Мстиславом Ростроповичем? В останні десятиліття так і не зазвучав голос, який нагадує магією тембр голосу киянина Бориса Гмирі.

Так, сьогодні інші пріоритети. Війна в нас. Стріляють. Музи в таких випадках мовчать. Сильні люди - ні. Чарівні звуки Шопена слугували позивними Варшавського повстання. З них і нині щоранку розпочинає мовлення польське радіо. Можливо, вони допомагають успіхам наших сусідів? Адже без Шопена Польщі бути не може.

А яка галактика зірок першої величини зовсім недавно сяяла в американській літературі! Однак після смерті Вільяма Фолкнера, Ернеста Хемінгуея, Джона Стейнбека там більше нічого не сяє. Признайтеся: ви чули такі імена, як Вільям Гаддіс, Дон Деліло, Томас Пінчон? Ви читали їхні романи "Упізнавання", "Спід світу", "Веселка гравітації"? А тим часом це першорядні письменники сучасної літератури США. Але не поспішайте звинувачувати себе в невігластві: це романи грубі, по 800 сторінок кожен, і перекладати їх визнали нерентабельним. Навіть "найрозумніший" американський роман (за останню чверть століття) проголошеного Великим у 34 роки Девіда Фостера Воллеса "Нескінченний жарт" (1079 стор.). Вони дуже хороші письменники, але слава Френсіса Скотта Фіцджеральда їм не судилася.

Самі американці вважають, що людям в інших країнах нинішній етап літератури США найближчими десятиліттями буде малодоступний. 50 років тому в цій літературі працювала всього дюжина письменників-велетнів, а нині їх - 100 або 200, і всі вони доволі хороші й цікаві, але ніхто не дотягує до рівня й міжнародної репутації попередників. Така ж ситуація й у французів після відходу Сартра і Камю. Схожа вона і в Англії, і в Німеччині, і в Італії, і в Росії. Боюся, що й уродженець Львова Станіслав Лем виявиться останнім великим фантастом. В Україні трохи веселіше - оскільки велетнів у нас не було, то й порівнювати ні з ким.

Звичайно, ніщо не народжується знову, усе існує від віку. Так стверджує статична концепція часу, коріння якої сягає в сиву давнину. Ще давньогрецькі філософи намагалися довести, що світ незмінний, що "сьогодення" - це всього лише мітка, яку пересуває наша свідомість. Як тінь на циферблаті сонячного годинника, який існує незалежно від неї, відразу весь, з усіма дванадцятьма цифрами-годинами.

Та ніде правди діти - великі відходять, їхнє місце залишається вакантним. Цей процес, що починався поволі, у наші дні набрав крейсерської швидкості.

Битва слова і картинки

"Споконвіку було слово, і слово було в Бога, і слово було Бог. Усе з ним постало, і ніщо, що постало, не постало без нього".

Ми дожили до часів, коли всі слова вже сказано. Їх виявилося багато. Математики підрахували - десять у двадцять першому степені. Власне, це і є накопичений людиною масив знань, її головне багатство. Із цих океанів слів ми щодня черпаємо особистим горнятком ту дещицю, без якої неможливе спілкування, та й саме життя. У слів є улюблені житла - книжки. Останніми століттями жодного розвитку без них не виходило.

Японці із притаманним їм пильним ставленням до деталей, помітили: якщо людина хоче зберегти на завтра нинішній рівень свого фізичного стану, вона мусить за день пройти десять тисяч кроків або проробити порівнянну із цим роботу. Так само й з інтелектом: хочеш розвиватися - читай тисячу сторінок на місяць.

Ми не японці - вони живуть на іншому краї землі й узагалі схожі на марсіан. У нас 2013 року 48% українців не прочитали жодної книжки. Половина українських школярів взагалі не бере до рук книжки. Читати молодим людям стає нудно. А навіщо, коли все потрібне знайдеш в інтернеті? Згадаймо, на початку 1970-х міський підліток читав у середньому близько 40 книжок. За минулий рік даних іще немає, але ситуація точно стала похмурішою. У XXI столітті Україна випала з топ-десятки найбільш читаючих націй. Згідно з рейтингом ЮНЕСКО, інтерес до літератури проявляють 73% британців, 66 - німців, 61 - французів, 30% росіян і лише четверта частина наших співвітчизників.

Цього року, у зв'язку з конвульсіями книговидання в Україні і схудненням гаманців, більшість людей ризикує забути, як виглядає книжка. Сподіваюся, що доти, доки ми наздоженемо за доходами найбіднішу європейську країну, українці не розучаться читати. У цьому сенсі ми починаємо нагадувати царську Росію, де книжки купували лише заможні дворяни й купці першої гільдії.

Ворог книжки не тільки бідність, головний ворог книжки - телекартинка. Заради її "переконливості" для показу на просторах Росії он яку мерзоту в Донбасі чинять. І в Москві теж. Та й не тільки в столиці Росії. Картинка зробила багато хорошого - насамперед наблизивши масового телеглядача до зовнішнього світу. Але має й підлу властивість - для її "споживання" не треба напружуватися. Дивитися картинку або слухати радіо можна й із яблуком на дивані. Книжку теж можна читати лежачи, але при цьому доводиться працювати мізками і душею.

Один з найавторитетніших соціологічних центрів США, вивчаючи рідкісну тему, нещодавно провів масштабні дослідження - чи є відмінність між двома групами студентів, одна з яких отримує інформацію виключно з інтернету, телевізора й радіо, а інша - не нехтує й книжкою. Відмінність була. У першої групи виникли серйозні труднощі з умінням робити самостійні висновки виходячи з логіки розвитку ситуації.

Людина - істота, що вміє розмовляти, і існувати їй як особистості без мовного компоненту важко. Нинішнє покоління молодих людей, більшістю так звані просунуті, вмітиме лише генерувати картинку й дивитися на неї. Переконатися в цьому легко, прислухаючись до їхнього пташиного сленгу: замість "незмінно Ваш" - "чмоки-чмоки, бай-бай".

Зустрічаючись з викладачами київських вишів, я неодмінно цікавлюся, як вони оцінюють інтелект нинішніх студентів. Професура майже одностайно стверджує, що багато з їхніх підопічних не володіють мовою, не в змозі адекватно висловлювати свої думки, в їхніх текстах (якщо їх не скачали з інтернету) жахлива орфографія і кошмарний синтаксис. Вони поки ще здатні вичленувати головне слово як картинку, але не вміють зв'язати його з іншими словами. Це покоління гордо називає себе PowerPoint і не без підстав вважає, що за ним майбутнє. У цьому майбутньому років так через двадцять для нього навіть новини доведеться робити в графічному вигляді. Тоді, мабуть, і перестануть виходити газети й журнали, друкуватися книжки, а те, що відбудеться далі, описано в повісті Рея Бредбері "451° за Фаренгейтом".

Чую обурені голоси: ви перебільшуєте, тільки подивіться, скільки пасажирів у поїздах метро читають! Так, багато і майже всі з ридерами.

Електронна книжка має багато переваг перед паперовою. Для її виробництва не потрібні папір та інші матеріали, її не треба перевозити, розставляти на полицях книгарень, вона безперешкодно перетинає кордони, а головне - її потенційна аудиторія вимірюється мільйонами. Ридери за останні роки змінилися і, безперечно, невдовзі позбудуться нинішніх недоліків. Електронні книжки коштують значно дешевше за паперові, і не дивно, що їх купує дедалі більше читачів. Начебто, за ними майбутнє. Начебто…

Але межа, якої електронна книжка подолати не зможе, як на мене, існує. Про чудовий потяг людини до збирання книжок сказано чимало, але секрету так і не розкрито. Є і завжди будуть люди, яким важливо, щоб бажана книжка у них була. Вони можуть і не читати її, але їм треба, щоб вона стояла на полиці або лежала на столі. Це закриває якусь глибинну їхню потребу.

Непросто описати еманацію, випромінювану книжкою, таїнство накреслення шрифтів, солодкуватий аромат паперу. З речами більш очевидними - простіше. Хоча й не завжди їх вдається розгледіти, але роль вони відіграють часом украй важливу. Як підтекст, наприклад. Антон Павлович Чехов одного разу виявив, що випадково вирізаний у вже написаному тексті "шматочок" незбагненно присутній у подальшій оповіді. Він завжди хотів писати оповідання "завбільшки з долоню" і систематично застосовував цей прийом, що дістав у літературознавстві назву "чеховські вікна". Ця знахідка визначила чарівність його прози.

Підтекст у багатьох письменників відіграє ключову роль. Та от лихо, в електронному вигляді він зникає. Втім, як і само електронне слово, зберігаючи зовнішню оболонку, внутрішньо порожніє, блякне, сіріє. Тексти письменників, що вміють "пестити іменник" (за висловом Гертруди Стайн), в електронному варіанті несуть надто великі втрати порівняно з паперовим.

Очевидне слід визнавати: електронна книжка гарна для освітніх і пізнавальних цілей, а для літератури, мабуть, лише в тих випадках, коли художня оповідь тримається на гострому сюжеті. І в цьому - своєрідність нинішнього часу. Так, можливості доступу до багатств світової культури неймовірно розширюються, але й втрачається при цьому чимало.

1973 року в Києві народилася дуже хороша поетеса Наталія Бельченко. Закінчила Київський національний університет, ходила в жовтий корпус, дивилася, як знаменитий парк "лежит плашмя в дневном покое". За всім, що привносить у скарбничку людської культури нові універсальні естетичні цінності, світ стежить уважно й пильно. І якщо її вірші публікувалися в Німеччині, Франції, Швейцарії, Австрії, США, Росії, значить, вони збагачували культуру цих країн. Вона очевидно на злеті. Але дістатися висот, де ширяла Белла Ахмадулліна, їй не судилося. Не тому що вона так уже сильно поступається потенційною потужністю поетичного обдарування. Просто народилася не в той час. У нинішньому часі жоден поет на землі не збере стотисячного стадіону слухачів, як збирали Вознесенський, Рождественський, Євтушенко, та ж таки Ахмадулліна. Річ не в таланті поета, річ у потребах слухача. Слухач більше не шукає високого й гордого, усього того, що допомагає людині пізнати свою сутність. У нього нині інші потреби.

"Божественний кореш" Белла (як назвав її Вознесенський) пішла з життя, так і не доторкнувшись до мобільного телефона як уречевлення наступу електронного світу. Наче заразитися боялася. Борис Пастернак не читав газет, не дивився телевізора, у його будинку в Передєлкіно не було радіо. Але ці люди залишаться в пам'яті людства, як і спартанський вождь, що спинив дихання.

Новий виток еволюції

Ми прожили 15% XXI століття. І це точно інший час. Він озброїв нас новими можливостями, від яких нерозумно відмовлятися.

У 2005 році помаранчеві стрічечки виконували роль розпізнавальних знаків. Тим, хто їх чіпляв, важливо було переконатися: "разом нас багато, нас не подолати". Через десятиліття потреба в застосуванні системи "свій-чужий" відпала. Завдяки соціальним мережам, кількість користувачів яких за ці роки потроїлася, учасники Революції Гідності вже знали, що їх "багато". Провести вбитого Бориса Нємцова в Москві вийшли десятки тисяч людей, які не сумнівалися в тому, що вони не самотні, теж значною мірою завдяки електронному спілкуванню.

Масове розростання волонтерського руху в Україні - безперечно - значна подія. Готовність людей допомагати одне одному, а всім разом - своїй країні, перевершила будь-які очікування. Цю повноводу річку живить безліч малих річечок і струмочків. Інтернет серед них - потужна притока. По суті, після чергового удару по добробуту громадян на ньому зараз тримається центральна надія на те, що вдасться не забюрократизувати волонтерський процес, не дати йому піти на спад.

Навряд чи варто розраховувати на розумну допомогу згори: держава не була й не буде заточена на розвиток громадських рухів. Активна частина українського суспільства вже всіх, та й саму себе, несказанно здивувала непередбачуваністю творчості й самоорганізації на всіх структурних рівнях. Чому б такому не статися ще раз? Чому не відшукати в надрах зародженого громадянського суспільства сили й можливості організувати нову структуру? Нехай це буде "Армія порятунку". Справжня армія, з генштабом, обозами, розвідкою і якимось грандіозним завданням. Воскресіння українських сіл, наприклад. Адже з тисяч спустілих, практично зниклих з карти України покинутих сіл уже цього року можна відродити сотні. Чекати впровадження держпрограми - заняття для довгожителів. А тут важливо цьогорічного літа не втратити.

Переселенці й учасники АТО, легкопоранені бійці, пенсіонери, зневірені "комунальні" боржники й безхатьки, та будь-хто, нехай негайно оселяються в занедбаних будинках і починають облаштовувати нові господарства. А соціальні мережі мобілізують свої можливості для забезпечення їхнього життя в перший рік - від пошуку каструль до курей, від летючих аптек до ще працюючих, але викинутих на смітник телевізорів і персональних комп'ютерів. Нехай увесь світ інтернету за ними стежить і їм допомагає. А що робити, якщо держапарат зорієнтований на інші масштабні цілі? Втім, і йому можна знайти застосування: нехай із властивою йому швидкістю почне все це де-факто оформляти і щось там виділяти. Відсів буде неминучим, тож і затримка в паперовій тяганині буде доречною.

Головне, щоб проміннячко надії спалахнуло, вогник наприкінці тунелю заблимав. Тоді й очі загоряться, і людей з простягнутими руками і благородними обличчями біля станцій метро поменшає, і землю українську густіше заселять.

Інше грандіозне за будь-якими мірками завдання - відірвати країну від совка, вирвати її з пазурів радянсько-російської культури, що глибоко в'їлася в шкіру. Її теж без інтернету не здолати. Отут усі соціальні мережі мають напружитися, будь-який інструмент з клубної комори витягти, повернути на батьківщину душі, які заблукали - адже поки що ми поступаємося східному сусідові на всіх фронтах культури. Але справу виправити можна, якщо не поринати в запійну ейфорію вищості української культури перед російською, сільських - перед городськими, народу - перед отими айтішниками. Наше щастя, що у північного сусіда з гнучкістю проблеми. Він танками пре, тим самим допомагаючи склеювати нашу націю.

Іде великим злам. У ментальності, культурі. Змінюється людина. Комусь це подобається, комусь - ні. Хтось затримався в тому часі, коли був молодим і його все влаштовувало, а хтось рвонув уперед і вирвався за межі щоденного буття свого робочого колективу, міста і навіть країни, забувши про те, що у древніх страшним прокльоном вважалася перспектива: "І хліб свій їстимеш на чужині".

Прикмети нового часу лише допомагають нам зрозуміти, як драматично переплітаються причинно-наслідкові ланцюжки, а причини їх раз у раз міняються місцями з наслідками. Усвідомити це зовсім непросто. На цьому новому витку еволюції затребувані не великі індивідуальності, а маси однаково готових до сприйняття нових завдань людей. І цим (із підвищеною здатністю до адаптації) громадянам судилося змінювати перебіг історії. Збиваючись у "мурашину масу", вони знаходять можливість підніматися на висоти, звідки відкриваються зовсім інші обрії. От тільки питання залишається невирішеним: чи варто на цьому шляху культуру слова й звука, замішану на нюансах і алюзіях минулого, приносити у жертву альтер его своєї неповторної індивідуальності? Чи не занадто непомірна ціна?

За кілька десятиліть, мабуть, усе зміниться, усе більш-менш вирівняється. А сьогодні всі живуть поруч, і багато хто не готовий до змін. Вглядаючись у майбутнє, кривити душею або захлинатися від величі перспектив у нинішньому великотрудному житті зовсім недоречно. Якщо начистоту, то вибиратися з кризи, в якій ми опинилися, доведеться роками. Дай Боже впоратися у найближчу п'ятирічку. При такому розкладі залишається одне: зібрати воєдино абсолютно все, чим володіємо і що напрацювали; зберегти всі людські й матеріальні ресурси; не дати стиснутися населенню до 35 мільйонів; переломити ситуацію, коли частина громадян воює, а частина грабує країну; і головне - у нашому сьогоденні здійснити ті зміни, які потрібним для нас чином виправлять перебіг майбутніх подій.

Взагалі-то історія не раз насміхалася над тими, хто захоплювався довгостроковими прогнозами. Згадаймо, кілька років тому здавалося, що "ніч януковичів" - це надовго. Очікуймо в майбутньому прориву, здатного переломити ситуацію, змінити уявлення про людину і суспільство. І не тільки очікуймо. Сприймаймо труднощі як щаблі сходження.