"Кочка" зору як національна ідея

Коли більшовики прийшли до влади, то мусили підрихтувати свій понятійний апарат так, щоб, по-перше, відірвати його від буржуазної науки, по-друге, пристосувати до реальності, якою вони самі й були. Під "нацією" почали розуміти трошки "етнос", почасти - "народ"; під "народом" - подобу "громадянського суспільства". Крім того, запровадили додаткові терміни - "народність" і "національність". "Народність" означала маленький етнос, що зберіг пережитки традиційного суспільства, а також світовідчуття, в основі якого - ці самі пережитки. А "національність" - належність до етносу, яке має ознаки сучасної соціальної самоорганізації.

Ці категорії, які не мають жодного відповідника в європейських мовах і науках (la nationalite або the nationality - це просто громадянство), ще й описувалися з допомогою всіляких словесних хитрощів і вивертів, що робило й робить їх геть марними й безглуздими. Але вони нікуди не поділися з нашого вжитку. Ба більше, з їх допомогою намагаються зшити якогось ідеологічного Франкенштейна загальної національної ідеї. Бо українцям набагато більше властива локальна ідентичність, ніж загальнодержавна, тобто національна.

У Росії з локальною ідентичністю все просто. Їдеш собі неосяжною Московією, не встиг отямитися, дивишся - а даішники вже всі кругом брюнети, обличчям ширші й очима вужчі, і придорожні харчевні кращі. Отже, чуваші або й узагалі башкири. Хоча за картою - та сама еРеФія. Із самовизначенням їм узагалі немає потреби заморочуватися й щось іще додатково демонструвати, бо ці представники субетносів іще рота не встигають відкрити, а ти вже розумієш, що тарифи хабарів тут на порядок менші. Споконвіку біла людина з центру - вона дуже жадібна, однак. А не дуже біла з периферії - та добріша.

В Україні із цим - усе значно складніше. Добре, звісно, якщо людина на дорозі серед ночі тебе зупиняє відразу у вишиванці й зі "шмайсером". Або, скажімо, у шахтарській касці й з відбійним молотком. У найгіршому разі - з козубом радіоактивних грибів, що світяться як паличка даішника. Тут і до ворожки не ходи: відразу зрозуміло, де ти є, як звертатися й скільки заносити. Бо наша локальна ідентичність - річ така делікатна, що фактично європейська.

Якось я "катував" одного інтелігентного німця на предмет його національної самосвідомості. Німець до останнього відбивався від визнання своєї німецькості з упертістю фон Паулюса, категорично наполягаючи на тому, що він - не німець, а насамперед берлінець. Щоправда, родовід свій знав на двісті років назад. Або візьмімо, приміром, англійців. Тільки вкрай неполіткоректні меншості розмахують своїм білим прапором із червоним хрестом, говорячи про свою історично вистраждану у хрестових походах національність, ображаючи тим самим мусульманську більшість.

Тому нам досить легко буде йти в Європу. Вона вже переборола висоти величі національного духу, та так, що дехто звідти гепнувся, боляче вдарившись. А ми ще й до передгір'їв не допленталися. Так, на обрії вічно якісь грандіозні обриси, як на коробці цигарок "Казбек".

Проте політики, принаймні публічно, продовжують шукати національну ідею, представляючи її якимось духовним скарбом, астральним золотом Полуботка, мольфарським Граалем або копанкою короля Артура. Просто було, коли ми були під москалями. Ідентичність завжди легше визначати за наявністю спільного гнобителя. Наша ідентичність була антирадянською, і ця нова історична спільність об'єднувала велику кількість людей геть різного походження і віри. Потім частина з них, хто спритніший, виїхали на непогані заробітки до гнобителів - хоч вахтовим методом, хоч на постійно. Інша частина, ще більш далекоглядна, виїхала відразу до майбутніх гнобителів, на загниваючий Захід. Так, приміром, було з індійцями. Вони прогнали гнобителів, відсвяткували, а потім занудилися й поїхали до них на острови, у домініон - навчатися й працювати.

Наша локальна ідентичність - це наші секретні національні ідеї. Україна, як підводний човен, розділена на герметичні духовні відсіки міст, містечок і сіл. Просто вона ще й у степах стоїть, і тому двічі невразлива. Якщо доводиться відбивати будь-яку зовнішню агресію, навіть натяк на неї - вмить включаються фейки про регіональну самобутність і перевагу над іншими.

Кожен галичанин, щойно навчившись розмовляти, скаже вам, що він живе в заповіднику національної ідеї, населеному її справжніми хранителями. Але житель Львова/Тернополя/Станіслава точно знає, що саме його місто народило на світ найбільше національних героїв, зробило внесок у світову культуру (польську, єврейську, австрійську), а інші два сателіти теж непогані, та все ж трошки не дотягують. Житель Луцька гордовито промовчить, знаючи, що УПА з'явилася на Волині, а галичани-узурпатори її з боями прихватизували.

Ужгородський українець розповість вам про національну ідею такою вишуканою русинською говіркою, з якої ви зрозумієте тільки інтонацію, і ту неправильно. Але трагічна спроба створення Карпатської України й одноденна війна з угорцями 18 березня 1939 р. не заважає нині переважній більшості з них мати друге угорське громадянство й "жити з кордону". Подоляни, яких галичани вважають уже дуже замоскаленими, самі до сусідів ставляться поблажливо, як до хороших, узагалі-то, невиправдано пихатих полонофілів. Хасиди, які зухвало бешкетують в Умані на Рош-га-Шана, начебто стимулюють побутовий антисемітизм черкащан, але ті почуваються як кримчани, котрі не в сезон шпетять туристів на всі заставки, але щойно з'являються перші гроші, як увесь пафос самоідентифікації кудись дівається.

Донбаський менталітет - не київський прикол, а цілком собі явище. Фаталісти, що п'ють і "вкалують", колишні "червоні", котрі заробляють, але не вміють розпорядитися заробленим, бізнес-еліта, яку вони жартома (чи ні?) називають "татарським ігом". Звідси найменше гастарбайтерів і найбільше свавільників, які думають, що мова, якою вони розмовляють, - російська. Уже через якихось 250 км - Дніпропетровськ, із потужним українофільським прошарком, який пишається по-тихому одночасно радянською партноменклатурою, а також Пашею і Юлею.

Харків'ян поєднує нелюбов до Гепи й Допи, легендарна Сумська (та, що вулиця, а не акторка), в'єтнамська діаспора, негри на Барабашовці, які продають "хломастери", багато молоді, технократичний лібералізм, скепсис першої столиці України стосовно другої. За своєрідність одеського світовідчуття й говорити якось незручно, бо весь цей знаменитий причорноморський цимес давно переїхав якщо не на землю обітовану, то в Брайтон. А новий стиль наразі створюється, хоча б тим самим кінофестивалем - на противагу київській кіновбогості. Даруйте, міста й села, яких не назвав, бо вас не злічити. Про Київ же, як про духовну столицю, взагалі треба, як про небіжчика, - або добре, або ніяк.

Говорити про якийсь наскрізний об'єднуючий чинник на цьому етапі розвитку країни не випадає. Кволі спроби об'єднатися проти нового чинного президента - все з тієї ж історичної ностальгії за зовнішнім ворогом.

"Коли я був дитиною й захоплювався Майн Рідом, одна дуже культурна дама сказала мені: "Негри - такі ж мужики, як наші, тільки чорні". Їй не могло спасти на думку, що меланезійська чаклунка з берегів Малаїти могла б сказати з тією ж підставою: "Англійці - такі ж мисливці за головами, як ми, тільки білого кольору". Обивательські судження іноді здаються внутрішньо логічними, хоча й ґрунтуються на ігноруванні дійсності. Але вони негайно розбиваються на друзки при зіткненні з нею", - казав Лев Гумільов, з яким я познайомився наприкінці 1980-х. Він виявився сусідом по сходовій клітці редактора журналу, в якому я, молодий студент Літінституту, тоді друкувався. І Лев Миколайович, старомодно дуже ввічливий, який ходив "по історії, як по власній кухні", за висловом академіка Бромлея, говорив, що несхожість є основою розвитку, а якщо якісь риси поведінки зберігаються надовго, передаючись із покоління в покоління, то це - етноси "персистентні", що пережили себе.

Сила локального поведінкового стереотипу величезна. Всі інші, хто його не дотримується, - дикуни за умовчанням. Зрозуміло, з погляду власників цього стереотипу. Віддзеркаленням цього є наш повсюдний провінціалізм із неодмінним колонізаторським бажанням: принести дикунам-сусідам світло власної істини. Тому київські мисливці за головами ніколи не зможуть зрозуміти чорних від вугільного пилу донецьких мужиків доти, доки самі не змінять рід занять і спосіб добування їжі. А там, дивись, і іншим набридне.