Журавлі над конвертером

«Одного разу високо в небі я побачив клин журавлів. Вони мирно курликали. Але птахи порівнялися із цехами «Азовсталі». Перший із журавлів наблизився до епіцентру конвертерного цеху, де над трубами допалюється СО. І тут вожак різко повернув, буквально на 90 градусів. За ним тут-таки розвернулася вся зграя. Отже, навіть на величезній висоті птахи відчули обпалюючий жар, який піднімається на кілометри вгору від заводу. На жаль, ніхто не звертає уваги, що таким чином безцільно витрачається величезна кількість тепла в нашій країні. Ми в прямому розумінні опалюємо небо тепловими відходами зі своїх металургійних заводів.

А я знаю, як повернути тепло містам. Це буде буквально дармове тепло, що хоч якось компенсує жителям індустріальних центрів їхні екологічні поневіряння у зв’язку з вимушеною необхідністю жити поряд із металургійними заводами, що жахливо забруднюють воду і повітря. Я знаю, як використати це тепло на користь людям і зробити в конвертерних цехах і прилеглих міських кварталах повітря чистим...»

Ці слова належать інженеру-сталеплавильнику Володимиру ЛОМАКІНУ, почесному металургу, заслуженому винахіднику СРСР, дійсному члену Європейської академії природничих наук. Він автор не одного десятка винаходів, які широко застосовуються у промисловості. У цій статті мова піде тільки про один його агрегат, який обіцяє революцію у виробництві металу і при цьому врятує від багатьох екологічних лих, нерозривно пов’язаних із металургією.

Інтерв’ю кореспонденту тижневика «Дзеркало тижня» Володимир Максимович почав з розповіді про те, що ідея принципово нового металургійного агрегату народилася в нього під впливом трагічних подій, свідком яких винахідник був під час роботи на різних заводах України і Росії.

— Мої патенти з’явилися на світ у результаті ретельного аналізу причин найбільших аварій, — розповідає Володимир Ломакін. — Зазвичай у телевізійних новинах, кінофільмах ми бачимо, як красиво розлітається іскрами метал на металургійному заводі. Але в кіно не показують, як горять живі люди в цехах цих же заводів. І взагалі в металургії якось не прийнято говорити про катастрофи, аварії на виробництві та інші малоприємні речі, з якими пов’язане отримання металу. А я, на жаль, особисто був свідком безлічі трагедій із сумними наслідками на різних підприємствах.

Наприклад, при мені 1961 року обірвався ківш із розплавленим металом вагою 200 тонн у цеху, де були люди. Враз 64 людини опинилися в розплавленому металі. Один за одним вони спалахували як смолоскипи. Багато разів я бачив, як обривалася фурма (пристрій з тоннами води, який опускається на тросі, завдовжки 19 метрів, півметра в діаметрі). При цьому безліч людей травмувалися, обпікалися, ставали інвалідами. Коли працював майстром і начальником цеху, то не раз доводилося на руках виносити покалічених колег.

— Володимире Максимовичу, можливо, це вам так не щастило?

— На жаль, ні. Про аварії в металургії зазвичай не згадують. Це про трагедії на шахтах вже стало правилом відкрито писати в газетах, показувати по телебаченню похорони загиблих шахтарів. А в металургів традиція інша — інформація тут більш закрита. Якось на конференції металургів я попросив підняти руки тих, у кого фурма обривалася в шлак. У відповідь — мовчання.

Тоді я по-іншому поставив запитання: «Хай піднімуть руки ті, в кого вона не обривалася в шлак?». Теж мовчать. Після закінчення конференції підходять до мене фахівці з різних заводів і говорять приблизно одне й те саме: «Нікому не кажи, але в мене двічі обривалася фурма»; «І в мене!»; «І в мене! При цьому розжарені шматки металу по півтонни вагою розліталися по цеху на сорок метрів». «А в мене, — розповів один з учасників, — вибух був такої сили, що розвалило величезний котел-утилізатор, чотири місяці ремонтували. При цьому дві людини миттєво перетворилися на попіл...»

На тій-таки конференції я поділився з колегами своїми побоюваннями на тему, що нам досі ще щастило — не сталося найстрашнішого, що могло статися в цих випадках. Коли приходжу додому після зміни, на якій бачив переміщення фурми, мені часто потім сниться один і той самий сон: ніби над моїм містом літає бомбардувальник з водневою бомбою.

Я живу в Маріуполі — місті металургів. Мені стає страшно від думки про біду, яку можуть принести наші сучасні вертикальні конвертери. З ними в будь-який момент може статися все що завгодно. Але найстрашніше, що може статися, — це якщо фурма з двома тоннами води обірветься з висоти в конвертер. Вона мов стріла проткне плавку, на поверхні якої лише тонка кірочка оксидів. Тепер уявіть — усередині вогняного пекла опинилися дві тонни води. Вона розкладеться на водень і кисень. Ця жахлива бомба висадить не тільки завод, а й місто. І нікуди буде подітися. Поки що це, на щастя, тільки гіпотетичний варіант. Але якщо він стане реальністю, страшнішого нічого не придумаєш.

На підтвердження можу розповісти про один випадок, свідком якого я став. Мій начальник зміни заливав чавун у піч. Зверху метал покрився кіркою. За технологією її потрібно тихенько пробити й неспішно почати заливати чавун. Однак начальникові зміни з його місця було погано видно, що відбувається із цією кіркою. Він видерся на піч і почав нахиляти ківш на око. Кірка в одну мить розірвалася. І тут, на лихо, з кришки вилилося піввідра води, а на воду потрапило півтонни розплавленого чавуну...

Всього піввідра води, а вибух
був такий, що прикріплені до підлоги рейки відірвало й відкинуло на 30 метрів. Начальника зміни теж відкинуло вибуховою хвилею далеко вбік, на щастя, він впав на щось м’яке. Отямившись через якийсь час, він зрозумів, що народився в сорочці.

Подібні випадки за моєї пам’яті траплялися не раз. Тому я взявся за розробку нового сталеплавильного агрегата, влаштованого так, щоб сталеварові не треба було навіть підходити до плавки. Адже сьогодні сталевари ходять собі під конвертерами, а це дуже ризиковано. Мій новий агрегат дозволяє майже повністю виключити таку небезпеку для сталеварів.

— Розумію, що це може прозвучати по-блюзнірськи, але ситуація в промисловості така, що навряд чи тільки заради безпеки своїх працівників власники заводів підуть на переоснащення виробництва.

— Про людей у нас завжди думали в останню чергу. І зараз мало що змінилося. За радянських часів ми дорого заплатили за те, що спробували наздогнати Сполучені Штати за кількістю виплавленої сталі. Щоб збільшити виробництво, тоді в мартенах почали продувати кисень. Як наслідок — у цехах з’явився бурий дим — оксиди заліза, тому що з кожної плавки вилітає в повітря 30—40 тонн заліза. Жодних очисних споруд у цехах при цьому не передбачалося. Я тоді працював у Магнітогорську начальником цеху. Мені почали скаржитися металурги і їхні дружини, що дихати нічим, а серед населення різко зросла кількість онкологічних захворювань. Воно й зрозуміло — у цехах на відстані витягнутої руки майже нічого не було видно від шкідливих викидів.

У місті теж було не продихнути. Над вулицями слався червоний і бурий дим. Він і став головним каталізатором онкологічних захворювань: раку горла, легень. Я почав думати, що робити. Було зрозуміло, що можливості вкрай обмежені, оскільки ніхто не дозволить навіть на 100 тонн скоротити виробництво металу. Але як же тоді зберегти річне виробництво в 156 млн. тонн по країні, а дим прибрати?

Відповідь очевидна — треба відмовитися від продування. Але за рахунок чого тоді доростити виробництво до необхідних обсягів? Адже відмова від продування киснем скорочує плавку на 30%, і тоді виробництво в країні скоротиться до 118—120 млн. тонн. Ніхто цього не дозволить. Тоді я запропонував завантажувати брухт великими конвертерними совками через вікна в передній стінці. Якщо скоротити час завалювання брухту всього до 20—30 хвилин, можна було б прибрати продування киснем. А також позбутися бурого диму з труби.

— Але труби ще й зараз димлять в Україні, і в містах металургів деколи все ще не продихнути.

— Не тільки в Україні димлять, а й у Росії. Річ у тому, що власники металургійних підприємств не хочуть нічого міняти. Адже необхідно вкладати якісь кошти, а «жаба давить». І звернутися щодо вирішення цього питання буквально немає до кого. На всіх нарадах із металургії, в яких мені довелося брати участь, присутні тільки різні чиновники. Серед них зустрічав навіть начальника пожежної охорони. Постійно бачу академіків, які знають металургію тільки за книжками і дуже далекі від реального життя в сталеливарній промисловості. Серед цієї публіки не зустрічав жодної людини — фахівця з варіння сталі, який розумів би суть справи. Природно, я виглядаю серед них білою вороною. Не дивно, що після моїх виступів часто чув від них дивні слова: ви, мовляв, тільки заважаєте нам спокійно працювати. Це я — новатор з реальними запатентованими пропозиціями — заважаю їм!

— Але, можливо, все було б інакше, якби ваш винахід обіцяв прямий і швидкий прибуток, а не тільки користь екології — зниження рівня забруднення повітря в цеху і місті?

— Нічого подібного! Річ у тім, що саме різке збільшення виробництва та здешевлення продукції — основна перевага мого винаходу. Але це теж не приваблює власників. І це при тому, що українська металургія потребує термінової модернізації. З таким архаїчним виробництвом вона після виходу з кризи просто не зможе конкурувати ні з китайцями, ні з румунами, ні з турками. За даними, наведеними журналом «Вісник металургії» ще 2006 року, на модернізацію сталеплавильного комплексу обсягом 3 млн. тонн металу на рік у нас потрібно витратити від 1,2 до 1,8 млрд. дол. Тобто питомі витрати на одну тонну виплавленої сталі складуть 400—600 дол. Я ж пропоную модернізувати комплекс за третину цієї суми. Причому основні параметри мого багатокамерного горизонтального конвертера будуть значно кращими. До того ж, як я вже зазначав, він ще й радикально вирішує екологічні проблеми.

— Ваш винахід називається «Багатокамерний горизонтальний конвертер В.Ломакіна і спосіб виплавляння в ньому». Могли б коротко окреслити суть цього винаходу?

— Зазвичай плавлення відбувається у вертикальному конвертері. Це гігантська споруда заввишки з 15-поверховий будинок. У нього заливається до 350 тонн металу. Я ж умовно розділив його навпіл і поклав на бік. При цьому продування киснем здійснюється не однією фурмою, а трьома. Створюється температура в 1500—1550 градусів за Цельсієм.

Щоправда, у нас сталь найчастіше виплавляють не в конвертерах, а у вельми архаїчних мартенівських печах. Так склалося ще з часів Хрущова. І, наприклад, на «Азовсталі» плавлення триває 15 годин з вельми активною участю людей. А на моєму агрегаті весь процес забирає 20—30 хвилин, при цьому всі процеси автоматизовані.

У мене в патенті досить багато вдосконалень менш принципових, але дуже ефективних. Так, закидання брухту здійснюється великими совками, а чавун при моїй системі заливається швидкісним способом. Для цього не потрібні незручні жолоби, вживані нині. До того ж у моїй конструкції гази віддають тепло наступній плавці, а потім надходять на котел-утилізатор. Є багато й інших ноу-хау.

— Володимире Максимовичу, а як ви розраховуєте утилізувати тепло? Розкажіть, будь ласка, про це, але без зайвих технічних деталей.

— У традиційній схемі при вертикальному розташуванні конвертера гази з нього виходять на висоті 50 метрів. Перевага мого рішення в тому, що все розташовано буквально на землі. У моїй розробці всього три агрегати — три котли працюють, виплавляючи 10 млн. тонн сталі. Спочатку я думав розмістити поряд з ними електростанції. Зупиняло те, що обійдеться це в стільки ж, скільки коштує один мій агрегат. Зрозуміло, що ніхто в нинішніх умовах не погодиться стільки заплатити за модернізацію. Безвихідь?..

І тут мені спало на думку (до речі, під час сну, точніше безсоння, яке допікало останнім часом), як використати вже наявне устаткування. У чому родзинка винаходу?.. Це моє ноу-хау, яким я дуже пишаюся. І зараз воно проходить процес патентування.

— Китай уже встиг модернізувати свою промисловість і зі своїми цінами на метал успішно тіснить нас на міжнародному ринку. А як справи з рентабельністю на розробленому вами агрегаті?

— У мене ціни будуть на 20% нижчі від китайських. А порівняно з турецьким, європейським металом український буде на 30% дешевшим.

— Вам вдалося розповісти про ці переваги безпосередньо власникам заводів? Адже вони напевне повинні бути зацікавлені в збільшенні прибутку.

— Безпосередньо ні з ким із господарів заводів мені не вдалося зустрітися. А переговори з людьми, які представляють власників, результату не дали. Вони, мабуть, стурбовані тільки сьогоднішнім станом справ, отриманням прибутку і виведенням його за кордон. Інакше їхню інноваційну непідйомність я пояснити не можу. Мені навіть радили (не знаю, наскільки це відповідає істині) для успішного вирішення питання із впровадження винаходу на підприємстві дати представникові господаря солідний хабар.

Якось мені довелося виступати на телебаченні, і я вирішив прямо звернутися до глядачів, розповісти про ситуацію. Не побоявся оголосити по ТБ, що можу за півроку зробити безплатною електроенергію у всьому Донбасі, де металургійних заводів дуже багато. Це буде опосередкована користь від упровадження винаходу. Якщо я запущу цю технологію, в мене не тільки весь сталеплавильний комплекс працюватиме на заощадженій енергії, а ще й вдасться опалювати міста, де розташоване це виробництво. Повинні ж люди отримати хоч якусь компенсацію за те, що поряд димить завод!

— Ну і яка була реакція після виступу?

— Не раз мені телефонували з погрозами, мовляв, не втручайся в рух багатомільярдних капіталів, угамуйся, а то пошкодуєш!

— Ви не злякалися? Вам що, справді більше за усіх треба в цій країні?

— Я вже нічого не боюся, мені особисто нічого не треба — хочу тільки впровадити свій визнаний у всьому світі винахід, щоб бідні люди не мерзли взимку. Втім, погрози були такі серйозні, що я перестав звертатися через ТБ до широких верств населення.

— Байдужість нашого бізнесу до інновацій відома. Що ви збираєтеся робити далі?

— Якщо мені дадуть десь можливість упровадити свій винахід, я сам побудую перший конвертер і разом з друзями і колегами-сталеварами — героями праці та лауреатами державних премій — зварю сто плавок і покажу фахівцям і журналістам, за що боролися...

А далі, як кажуть знамениті сталевари, вантаж нас у машини, відправляй на звалище і посади лишень берізку з написом: «Ці металурги були людям і Богу угодні». Все! Нам більше нічого не потрібно. Я зберігаю папір, на якому найкращі сталевари двох країн, — України і Росії — підписалися, що вони готові поїхати на будь-який завод, щоб запустити унікальний агрегат, пропрацювати необхідний час, налагодити плавлення і показати переваги нової технології.

P.S. Довідка для скептиків, які захочуть дорікнути «ДТ» в тому, що тижневик підтримує чергового самовпевненого винахідника з манією величі. На агрегат Ломакіна вже отримано американський патент, патенти в Індії, Китаї, Росії і, природно, в Україні. Тобто винахід здобув широке міжнародне визнання. Шановані фахівці-металурги з провідних промислових держав світу не раз називали агрегат Ломакіна найвидатнішим винаходом у металургійній промисловості за останні 150 років.

Ця історія якось мимоволі навіює спогади про іншу видатну розробку українських учених-металургів — установку для безперервного розливання сталі. Скільки про неї писали в радянській пресі! Не було газети чи журналу, які не присвятили б багатьох сторінок, прославляючи великий винахід. Однак не знайшлося жодного заводу, який реалізував би той видатний проект. Згодом стало відомо, що новий принцип упровадили в Японії, Австрії та інших країнах. А потім нашим умільцям (вже в роки незалежності) якось вдалося налагодити виробництво в Україні винайдених у нас же ліній безперервного розливання сталі… за чужими патентами.