Вижити Україною. Чаювання в президента

Відбулися вибори в Національну академію наук України. Сто нових членів можуть причепити до лацкана піджака золотоплатиновий значок із портретом Вернадського. За умов нинішньої кризи прийняті відчують істотне збільшення доходів. На цьому можна було б поставити крапку — подія загалом малозначуща, до ситуації в країні ніякого стосунку не має. Академія в її нинішньому стані давно вже відіграє роль апендикса, який і відрізати шкода, і носити начебто ні до чого. І все-таки кілька обставин привертають до себе увагу.

Так, після тривалих поневірянь обрали кількох справді гідних учених. Після двадцяти років безуспішних спроб пройти за відділенням біохімії, фізіології та молекулярної біології обрали членом-кореспондентом фізика із Сум — доктора фізико-математичних наук Леоніда Суходуба. Нарешті! Тому що ситуація ставала просто-таки непристойною — ученого, відкриття якого ввійшло в усі підручники, про яке як про сенсацію колись повідомив престижний журнал Nature, тривалий час упритул не помічали академіки, багато з яких не те що не друкувалися у поважних світових журналах, а навіть не знали про їхнє існування.

Буває, не особливо яскраві представники наукового світу потрапляють і в академії інших країн, але всі академії світу сповідують один принцип — людина науково значима не може перебувати поза академією. Це принижує насамперед саму академію.

Чимало емоцій в академічному середовищі викликало й те, як цього разу НАНУ прореагувала на претензії можновладців стати безсмертними. Академія не обрала трьох (наскільки стало відомо редакції). Найзнаковіша постать серед них, мабуть, Микола Азаров. Що це — академія несподівано демонструє спроможність ухвалити самостійне рішення чи вона списала з політичної карти цих претендентів?

Читач може вибрати будь-який варіант. Цікавіше інше — навіщо представники влади шукають собі підпірки у вигляді звань, що неухильно девальвують у громадській думці? За часів розвиненого соціалізму до академії відправляли тільки партійних працівників, які проштрафилися. Це був вид заслання для маргіналів без владного майбутнього. Залишається лише гадати, чому становище так змінилося. При всьому критичному ставленні народу до політичної еліти рейтинг політика Азарова нескінченно вищий за рейтинг Азарова-вченого. Гадаю, Микола Янович може пишатися тим, що його не обрали. Хоча ще більш серйозним пропагандистським досягненням Партії регіонів можна вважати те, що, дослухавшись рекомендацій радників, Віктор Федорович і кілька його колег узагалі не подавали заяв на членство в НАНУ...

У Національній академії наук України є кілька десятків чудових учених, які зробили б честь будь-якій академії світу. Можна уявити, як їм сумно в тій компанії, яка дедалі більше набирає ваги в академічному світі.

Напередодні виборів у НАНУ Український науковий клуб — громадська організація вчених — опублікувала дослідження про реферовані публікації українських учених і дійсних членів Національної академії наук. Оглядач тижневика «Дзеркало тижня» звернувся до автора статті — виконавчого директора клубу Наталії ШУЛЬГИ:

— Пані Наталіє, яку мету ви ставили, починаючи це дослідження?

— Українські вчені, які працюють у нашій країни і за кордоном, об’єдналися в громадську організацію Український науковий клуб заради благородної мети: популяризувати досягнення науки та лобіювати реформу в науковій сфері України. Це потрібно для того, щоб досягнення українських учених були відомі у світі й рейтинг країни відповідав її інтелектуальним можливостям. Для цього передусім маємо проаналізувати той стан, в якому перебуває сьогодні наша наука відповідно до усталених систем збирання інформації, і виробити стратегію, в якому напрямі рухатися далі. Ці дослідження будуть опубліковані в циклі статей на нашому сайті. У першій статті ми говоримо про індекси цитування оригінальних статей академіків НАН України та позиціонування України у світовому контексті.

— Однак такий аналіз платний. Як вам вдалося отримати ці матеріали?

— Члени клубу, які працюють у західних лабораторіях, мають доступ до передплати на такі послуги, а нині доступ до пошукових систем є й в Україні — наприклад через Наукову бібліотеку ім. Вернадського. У статті я постаралася пояснити критерії оцінки наукової діяльності на основі індексів цитування. Я показую, як кількість переходить у якість і як можна використовувати так звані критерії оцінки якості досліджень. Ці таблиці (див. табл. №1 і №2) відображають становище України на сьогоднішній день.

Хочу відзначити важливу обставину — цитування починається через якийсь час після публікації. Для правильної оцінки якості роботи дуже важлива динаміка цитувань. Якщо вона позитивна впродовж десятків років, це свідчить про те, що ми маємо справу з важливим відкриттям, яке згодом не втрачає своєї цінності. Тут можна провести аналогію з продажем дисків співаків — рівень продажів свідчить про їхню популярність, а динаміка в часі показує, наскільки співак відомий. Наприклад, продаж дисків Елвіса Преслі, Елтона Джона чи «Бітлз» тільки зростає. Причому показник тут цілком об’єктивний — аудиторія сама визначає переваги музики.

Аналогічні підходи вже широко використовуються у світі й дають змогу намітити об’єктивні орієнтири. Аналіз досягнень України заслуговує на увагу суспільства. З 233 проаналізованих країн світу Україна за науковою продуктивністю за період у 12 років перебуває на 33-му місці, поступаючись Сінгапуру й трохи обігнавши Аргентину. Якщо взяти результати 2007 року, то ми відкотилися на 40-ве місце. Нині Україна вже поступається Таїланду й трохи випереджає Єгипет. Якщо ми й далі в науці будемо рухатися вперед такими темпами, то невдовзі нас обжене Уганда.

Маючи обмежені ресурси й дуже важку політичну ситуацію в країні, потрібно використовувати науку більш ефективно. Для правильного розподілу наукових ресурсів маємо послуговуватися об’єктивними критеріями відбору. Безперечно, потрібно підтримувати науковців і молодих учених, які вже зробили відкриття і можуть рухатися далі. Необхідно всіляко їм сприяти, щоб вони залишилися в країні, фінансувати їхню роботу, надавати можливість створювати хороші лабораторії.

— Судячи з ваших таблиць, ситуація в Україні втричі гірша, ніж у Росії. Чим це можна пояснити?

— І це при тому, що в Росії вона теж не дуже втішна. Хоча для об’єктивної оцінки маємо дивитися знову ж таки на динаміку. Російські вчені нині мають краще фінансування, ніж українські. Це має значення, хоча, приміром, якщо країна виховала Ейнштейна, його відкриття перекриють роботу добре профінансованих інститутів.

— У нас Ейнштейна явно немає. Свого часу до США виїхали Гамов, Тимошенко, Сікорський, а скільки талантів опинилося в Росії — і не злічити.

— Дійсність не вселяє надій, що в нас є Ейнштейн. До речі, в Росії його теж щось не видно. Важливим елементом оцінки потенціалу країни є також не тільки кількість населення, а й інтелектуальний продукт, вироблений членами суспільства. Вже впродовж 50 років спостерігається пряма залежність між рівнем розвитку науки та технологій і рівнем розвитку економіки, а отже, підвищенням рівня життя громадян. Для порівняння я взяла кілька країн, і з’ясувалося, що, наприклад, у Канади, яка має населення 33 мільйони, показники кращі, ніж у США в деяких напрямах. Це свідчить про важливість правильної організації наукової діяльності. Канадські вчені більш успішні, тому що в цій країні ефективніша стратегія відбору й надаються можливості працювати справді кращим.

— Як прореагувала НАНУ на це дослідження?

— Поки що говорити зарано. І взагалі в Україні сьогодні немає культури дискусії на хорошому рівні. Цікаво, що рейтинги трьох академій та вищих навчальних закладів, базовані на індексі цитування, виставила на сайті бібліотека ім. Вернадського. Хоча, за традицією, там подано лише кількісні показники.

— Із результатів вашого дослідження можна дійти висновку, хто і як з наших учених поціновується на світовому рівні?

— У нас є яскраві представники в біології. Автори, яких найбільше цитують, це Костюк, Кришталь, Єльська та ще кілька вчених у цій секції. У НАНУ є група сильних фізиків і математиків. Хоча це не заважає секції мати у своєму складі людей, не відомих у світі науки. Дуже рівномірно й добре представлене відділення хімії. Серед природничо-наукових дисциплін це представлено найбільш сильно.

— Чим можна це пояснити?

— Певне, там є більш чітка система критеріїв відбору, яка не дозволяє посередностям потрапити в академіки. Всі інші відділення мають як блискучих, так і дуже посередніх учених. Чому багатьох із них обрали в академіки, питання залишається відкритим. На моє запитання до секретаря відділення біохімії, молекулярної біології та фізіології академіка С.Коміссаренка, де я можу ознайомитися з критеріями відбору академіків та членкорів за його відділенням, він посміхнувся і сказав, що таких у них немає. Майбутніх членів академії реально відбирають на чаюванні в президента НАНУ...

Ми поки що оголосили таблицю цитування тільки для академіків. І дійшли дивовижного висновку: наші вчені не переймаються тим, щоб про них знали. Навпаки, вони десь ховаються. Подібних публікацій ви не знайдете на офіційному сайті академії. До 90-річчя тут з’явилися тільки фотографії членів НАНУ. Добре, що хоч поставили спеціалізацію цих людей. Це істотно: якщо ви здійснюєте пошук, важливо знати, в якій галузі людина заявляє себе експертом. Можливо, у таблиці є неточності. Наприклад, у нас був випадок, коли колега академіка Єрмольєва зв’язався з нами і повідомив, що ми не включили його статті з економіки. Виявилося, що Єрмольєв — математик, і має значитися в Інституті кібернетики НАНУ. Проте він уже 12 років працює в Австрії, а оскільки в його австрійських публікаціях немає жодного посилання ні на Інститут кібернетики, ні на НАНУ, наш пошуковий алгоритм половини його робіт на стику наук не помітив.

Це дуже прикро, тому що Україна втрачає багато у своєму іміджі через те, що її автори віддають свої праці іншим країнам. Країна, її інститути мають світитися в роботах українських учених. Інакше вона втрачає кредит, який могла б отримати. Приклади цього — в ситуації і з Глєбою, і з Верхратським, і зі мною, і з усіма тими, хто виїхав або був недалекоглядно звільнений з наукової установи. Так Україна втрачає своє інтелектуальне реноме, хоча могла б домовитися, щоб це були спільні роботи зацікавлених установ різних країн.

— Ну, це не дивно — ставлення до всіх українських учених, які працюють за кордоном, у НАНУ дуже негативне. У цьому відчувається жорстка радянська закваска.

— У мене теж склалося таке враження. На жаль, Україна дуже легко розстається зі своїми інтелектуалами. Стратегічно це недалекоглядно. Особливо в той час, як інші країни світу всіма силами намагаються підтримувати таких людей, впливати на ситуацію, щоб цей кредит довіри поширювався і на країну. Сподіваюся, що ця стаття дасть поштовх усвідомленню того, як важливо постійно вести цей аналіз стану науки й робити з нього висновки.

— Цілком розділив би ваш оптимізм, якби тижневик уперше публікував статті про це. Ми вже понад десять років тому опублікували інтерв’ю з академіком Петровим на цю тему. Реакції — нуль! І що ви хочете від академії, в якій процвітає феодальна система? Навіть статті нерідко друкуються за таким принципом: перший автор — академік, директор інституту, другий — завідувач відділу, третій — завідувач лабораторії... І це щастя, якщо останнім беруть реального автора.

— Ситуація з радянських часів диктувала саме такий підхід, оскільки вважається: дослідник в академії є найманим працівником, а не партнером по роботі. А коли так, то з ним можна не рахуватися. З огляду на це, будується і все інше в системі академії.

На Заході не так. Оскільки там основний інтелектуальний продукт виробляється в університетах, то на програми Рh.D. вступають дуже добре підготовлені люди й сам дисертант обирає тему. Він обирає і лабораторію, в якій може виконати роботу. Природно, ім’я професора ставиться наприкінці публікації, а молодий учений має шанс обрати наукову кар’єру...

P. S. Об’єктивний аналіз становища з НАНУ має серйозно турбувати її керівництво і суспільство загалом. Але цього не відбувається, напевно, тому що стан речей улаштовує всіх учасників процесу.