Українська наука рятує українську мову. Вчені «наклали вето» на закон Єфремова—Симоненка—Гриневецького

Щойно законопроект про мови авторства Єфремова—Симоненка—Гриневецького з’явився у Верховній Раді у вигляді законопроекту про мови, спікер парламенту Володимир Литвин перекинув «гарячу картоплину» науковцям. «Хай подивляться з точки зору законів ... історії ... соціології та, власне, з точки зору науки», — запропонував Литвин президенту Національної академії наук Борисові Патону.

Вчені явно зраділи роботі, яку їм підкинув голова Верховної Ради, тим більше що держава взагалі рідко коли цікавиться думкою науковців. Найоперативніше і цілком прогнозовано відгукнулася Києво-Могилянська академія. Вчена рада «Могилянки» запропонувала зняти закон Єфремова та К з порядку денного, з огляду на його невідповідність Конституції:
«…зміст проекту дає підстави стверджувати, що в разі його прийняття російській буде надано статус другої державної». Крім того, «неминуче відбудеться марґіналізація української мови, витіснення її з найважливіших сфер суспільного життя, що, врешті-решт, призведе до зникнення української нації як системотвірного чинника... української державності».

Згодом директор Інституту української мови Національної академії наук України Павло Гриценко повідомив, що очолюваний ним заклад спільно з Інститутом мовознавства імені Потебні «за дорученням НАНУ та на прохання голови Верховної Ради Володимира Литвина проаналізували сім мовних законопроектів і порадили жоден з них не ухвалювати в парламенті». «Ми рекомендували їх не розглядати, тому що вони недопрацьовані, містять багато суперечностей і посилюють регіоналізацію та розкол України», — підкреслив науковець. За його словами, вчені докладно розглянули насамперед законопроект Єфремова та К, позаяк той викликав найбільший резонанс у суспільстві: «Такий закон приймати не можна. Його дух — підкреслення всього регіонального на противагу цілісності країни».

Втім, регіонали вже дали зрозуміти, що думка НаУКМА та українських мовознавців їх цікавить мало: відомо, мовляв, що в усіх цих закладах давно звито бандерівські кубла.

Тим більш цінними є експертні висновки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені Кураса НАН України, які потрапили у розпорядження «Дзеркала тижня» і повністю оприлюднені на сайті видання. По-перше, цей заклад ніколи не мав репутації політично чи ідеологічно заангажованого, й шукати там схрони або криївки — марна річ. По-друге, керівництво Інституту імені Кураса не просто вхоже на Банкову, а мало не щодня туди навідується.

Науковці твір Єфремова—Симоненка—Гриневецького рознесли вщент, попутно розбивши і Яворівського з Мовчаном. Однак уваги останньому приділили не багато: «Проекти Мінкульттуризму та депутатів Мовчана і Яворівського — слід визнати неадекватними. Вони спрямовані на утвердження й поширення державної української мови, але по суті іґнорують усі інші мовні проблеми. Мало того, з огляду на нинішній баланс політичних сил такі проекти не мають жодних шансів стати законом».

А ось проект Єфремова та К, який може стати реальністю хоч завтра, науковці розклали по поличках і дійшли невтішного для авторів висновку: «…ухвалення цього проекту є недоцільним, оскільки замість суспільного компромісу й стабільності воно призвело б лише до погіршення ситуації в мовній ділянці...»

Головна вада законопроекту, на думку експертів з Інституту імені Кураса, — «суперечність між декларованою спрямованістю на захист прав громадян і реальним змістом законопроекту, який утверджує права однієї мовної групи за рахунок іншої».

Хибним виявився вже головний стрижень проекту: розуміння авторами Європейської хартії реґіональних або мов меншин «суперечить якщо не букві, то духу цього документа». Проект «застосовує до розв’язуваної української проблеми міжнародний інструмент, призначений для зовсім інших потреб, тобто для захисту мов, які за ступенем поширення годі порівнювати з російською мовою в Україні... Не викликає сумніву спрямованість хартії на збереження мовного багатоманіття Європи шляхом захисту мов від марґіналізації на територіях їхнього традиційного вживання поза межами держав, де вони мають офіційний статус».

Внаслідок такого довільного трактування Хартії «російська мова здобуває можливості офіційного вживання майже на всій території країни, стаючи по суті другою державною мовою...» Пропоновані проекти (аналізується ще й проект Нестора Шуфрича. — Ред.) пропонують, з одного боку, надто велику загальну територію офіційного визнання регіональних мов, а з другого – невеликі шанси для реального вживання всіх мов, окрім російської. Крім офіційного вживання російської мови на певних територіях, проект Єфремова і К надає широкі можливості її використання в масштабах усієї країни, ще більше ставлячи її таким чином в особливе становище, порівнянне зі становищем
державної мови».

Проте головним механізмом надання російській мові переваги над українською, на думку науковців (яка раніше вже висловлювалася й іншими експертами, у тому числі й на шпальтах «Дзеркала тижня»), є «відмова від регулювання мововжитку в недержавній сфері, що означає згоду держави на вільну конкуренцію мов, у якій, з огляду на кращі стартові умови, неминуче перемагатиме російська... Держава повинна застосовувати певні механізми, що забезпечували б відповідне до чисельності мовців уживання української... Такі механізми «позитивної дискримінації» застосовували й застосовують багато демократичних країн, зокрема й щодо своїх офіційних мов (яскравим прикладом є підтримка французької мови у Квебеку, де вона стосується не тільки державної сфери, а й приватної). Такі механізми особливо доречні щодо телебачення та радіомовлення, які використовують обмежений частотний ресурс, що є загальнонародною власністю».

В порядку компромісу експерти пропонують зменшити частку мовлення українською з нинішніх 75 до 65%, але застосувати її не лише до цілодобового мовлення, а й окремо до прайм-тайму, де «нині української мови набагато менше» — м’яко кажучи.

Загальний же компроміс науковці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень пропонують шукати в наданні російській мові статусу «вищого за нинішній, але нижчого за державний». Надання російській мові якогось «адекватного її місцю статусу» стало б важливим для багатьох її носіїв і в психологічному сенсі — як гарантія збереження можливостей її вживання в майбутньому, і в символічному — як визнання легітимності самої мови та її носіїв... Схоже, втім, що науковці стукають у відчинені двері, бо, здається, саме такий підхід і закладений у статті 10 Конституції.

«Українській мові має бути забезпечено належні умови як рідній мові більшості громадян, особливо з огляду на обмеження сфери її вживання внаслідок тривалої політики русифікації. Тому будь-які символічні й функціональні обмеження ролі української мови посилили б конфліктогенний потенціал мовних проблем в українському суспільстві… Російську мову треба дозволити вживати тим, хто цього бажає, але в жодному разі не можна змушувати до цього тих, хто волів би вживати лише українську», — пропонують науковці.

Проте їхні підходи надто вже відрізняються від планів Єфремова, Симоненка та Гриневецького, які прагнуть «не лише забезпечити право частини громадян уживати російську мову, а й зберегти успадковану від радянських часів практику активного чи принаймні пасивного вживання цієї мови майже всіма громадянами… Законопроект не містить жодних механізмів подолання характерної нині для українського суспільства асиметрії двомовності, тобто збільшення кількості російськомовних громадян з активним знанням державної мови. Інакше кажучи, замість захисту мовних прав громадян маємо тут намір увічнити наслідки радянської політики русифікації».

Отже, українська наука сказала своє слово на захист української, як колись, на початку минулого століття, її долею переймалася Російська академія наук, що розбиралася, чи взагалі така мова існує. У надрах НАНУ навряд чи знайдеться якийсь інший заклад, який дасть позитивну оцінку творінню Єфремова та К.
По добрі слова автори проекту можуть звернутися хіба що до київської філії Інституту країн СНД...