УЧЕНІ ЗВАННЯ, ДИПЛОМИ ТА ЗНАННЯ, АБО ПРОФЕСОР «ЯК ВИНЯТОК»

У «ДТ» (№19, 2002 р.) було вміщено актуальну статтю чл.-кор. НАНУ С.Ошкадерова «ВАК потребує атестації», що стосується одіозної практики присудження докторського ступеня. Тим часом такої самої атестації потребує й Міністерство освіти і науки, яке останніми роками монополізувало право присудження учених звань. А загалом як учені ступені, так і учені звання останнім часом засяяли новими гранями, а проблема виходить далеко за межі окремого випадку, описаного в згаданій статті.

Для необізнаного читача слід сказати декілька слів про те, хто і як може стати володарем учених ступенів і звань. Нині учені ступені кандидата й доктора наук присуджує Вища атестаційна комісія при Кабінеті міністрів України за результатами публічного захисту відповідної дисертації. Учені звання доцента і професора надає Атестаційна колегія Міносвіти — переважно за досягнення в царині науково-педагогічної діяльності. Цим наче визнається, що найбільш об’єктивною характеристикою професійного вченого є учений ступінь, тоді як звання доцента і професора характеризують переважно викладацьку діяльність. Не випадково їх надання перебуває в компетенції Міносвіти.

Останніми роками положення, що регламентують одержання вчених ступенів і звань, безперервно змінюються. У цьому явно прозирає рука чиновника, охочого пристосувати ці правила «під себе». Періодичність перегляду відповідних інструкцій дуже добре виявляє змінюваність керівників зазначених відомств. При цьому квасний патріотизм в обстоюванні інтересів саме свого відомства часто призводить до повного абсурду. Ви не повірите, але за чинним нині положенням, правда, затвердженим ще при попередньому міністрі освіти М.Згуровському, приміром, президент Національної академії наук України академік Б.Патон не міг би претендувати на звання професора, оскільки він не підробляє на стороні читанням лекцій у вузі. З другого боку, це звання можуть надати, приміром, спортивному тренерові за підготовку спортсменів певного рівня. І навіть без наявності в здобувача докторського ступеня. А ще званням професора можуть ушанувати окремим розпорядженням Кабміну — «як виняток»! При новому міністрі «реконструкція» правил доступу до вчених звань набрала нових обертів.

У масовій свідомості звання професора зазвичай асоціюється з великим діючим ученим або з висококваліфікованим фахівцем у медицині (або тим й іншим одночасно). Канонічний образ такого професора від медицини наші співгромадяни засвоїли з п’єси М.Булгакова «Собаче серце». Але вони й не здогадуються, що часи професора Преображенського давно минули й тепер професорське звання міг би одержати не тільки він, а й його пацієнт Поліграф Поліграфович Шариков, правда — «як виняток». Проте ліміт на ці «винятки» не встановлено. Ще абсурдніший зворотний бік цієї медалі — тепер на професорське звання не має права доктор наук із НДІ, котрий десятиліттями займається тільки своєю основною справою, тобто науково-дослідною роботою, керує аспірантами, готує кандидатів і докторів наук, приймає кандидатські та вступні (в аспірантуру ) іспити тощо.

У чому причина цього безглуздя й девальвації учених звань доцента і професора? Неабиякою мірою це пов’язано з тим, що у вузах ці звання дублюють назви однойменних посад — доцента і професора. Тоді як в НДІ для призначення на відповідну посаду зважають лише на вчений ступінь. Тож джерела девальвації цих учених звань зосереджено саме в навчальних закладах. Нині тут цілком відмовилися від правила, відповідно до якого, професором не можна стати, не будучи доктором наук, а доцентом — без кандидатського ступеня. Навіть в університетах чимало професорів — не доктори наук! Тож про галузеві вузи годі й говорити.

Це обумовлено двома причинами, матеріальною та моральною. Відповідне звання не лише дозволяє обіймати у вузі жадану посаду, а й престижне. Викладач — професія публічна! Як, утім, і низка інших «некабінетних» професій. Іноді пов’язана з професорським званням престижність має першорядне значення. Як наслідок — у модних нині візитках, на табличках кабінетів та й загалом за кожної зручної нагоди «скромно» зазначається лише учене звання. Коли, приміром, це «професор», то прикрий «доважок» у вигляді кандидатського ступеня зазвичай сором’язливо опускається. Не вірте, що докторського диплома не може одержати бездарний пройдисвіт. Заради справедливості слід сказати, що якийсь десяток років тому такі випадки були винятком. Принаймні в галузі природничих наук. ВАК СРСР за останні роки свого існування так відшліфувала свої інструктивні документи, що в пройдисвітів від науки шанси було зведено до мінімуму. Але розвалився Союз, було створено нашу власну ВАК, і почалося «вдосконалення» інструкцій. (Щиро кажучи, це скидалося на роботу наших доморослих раціоналізаторів, котрі заходилися вдосконалювати японську техніку). Непомірно підвищувалися одні вимоги й водночас занижувалися інші. Потім знову все змінювалося в протилежному напрямку. Був період, коли кандидатський ступінь можна було захистити без жодної журнальної статті. Але ще й тепер вимоги до рівня публікацій пошукачів кандидатських і докторських ступенів однакові. І дисертацію можна захистити в непрофільній ученій раді, досить лише запросити на захист чотирьох фахівців за профілем дисертації. Чим це відрізняється від технології виготовлення «китової» ковбаси початку шістдесятих років? Як відомо, її готували з китового та яловичого м’яса в пропорції 50х50 — півкита й півкорови. Якість була відповідною, але все компенсувалося часником!

У науковому середовищі відома формула: одна докторська дисертація — це три кандидатські. Нині обережно зондується думка наукового загалу стосовно ідеї ліквідації двоступінчастої системи вчених ступенів. Уловлюєте, яку привабливу перспективу протягують її ініціатори? Адже в переважній більшості чиновники від науки — кандидати. А тут раптом одним циркуляром усі миттєво перетворяться на докторів!

Не можна оминути увагою ще один феномен — практику захисту дисертацій «без відриву від виробництва» (переважно державними чиновниками різних рівнів). Правда, сьогодні важко знайти й неоступіненого директора більш-менш великого промислового підприємства. Джерела цього дійства — у системі так званої «заочної освіти». Лапки тут нагадують, якою ця освіта нерідко є насправді. Парость від коріння цієї «освіти» проявилася в стрімкому наростанні кількості «заочників» докторів і кандидатів. Причому серед держчиновників особливо повноводий потік кандидатів економічних наук. Що характерно при цьому — в економіці, якою керують ці самі чиновники, справи дедалі гірші. Стимул до здобуття вченого ступеня той самий, що й до звань, — загострене прагнення «долучитися» хоча б не по суті, а шляхом придбання відповідного диплома. Та й так — про всяк випадок. Не одним днем живемо. Можливо, доведеться перекваліфіковуватися — якщо не в кербуди, то хоча б у вчені! Кандидатський диплом на кшталт «поплавця» (так випускники вузів нарекли нагрудний знак, що видається їм на додачу до диплома). Справді — що таке учений, котрий реально не працював і не працює в науці? Учений-заочник? Ви можете собі уявити, приміром, багаторазового чемпіона світу С.Бубку, який стрибав би із жердиною заочно? Чи в балеті — солістом-заочником В.Писарєва. І я не можу.

Який загальний висновок напрошується зі сформованої системи одержання учених ступенів і звань? Особливо «заочниками». Невинна профанація? Не скажіть! Верткі наукові недоростки можуть необмежено маскувати свою неспроможність відповідними знаками, дипломами, атестатами тощо. Адже по-справжньому їх оцінити здатне лише вузьке коло. А «широкому загалу» можна скільки завгодно вішати на вуха низькосортну локшину. На що не підеш заради наукової слави! Але, ясна річ, не тільки заради неї. В «умілих» руках ця дута слава та її атрибути — матеріал цілком придатний для побудови кар’єри. А «вмілих» рук нині предосить. Як і вже дозрілих плодів їхньої діяльності. Сучасному чиновнику вже мало одержати за рознарядкою чи до відповідного ювілею медаль або орден. Подавай дипломи й атестати. Як говорили ще недавно: «Я не дурень, у мене й довідка є!» На тлі знищення вітчизняної науки й небаченого відпливу з неї кадрів вищої кваліфікації, коли діючих докторів і професорів поставлено на межу фізичного й морального виживання, стрімко зростає кількість «учених-заочників». Проглядається перспектива: коли «вимруть» НДІ та країна втратить велику науку, матимемо велику армію «кандидатів», «докторів», «академіків» і кого там ще? У математиці це називається уявною величиною. Це те саме, що аромат східного плову, — чудовий, але голоду не втамує.