У революції 1917-го винен бебі-бум?

Політичні катаклізми ХХ століття в Росії стали наслідком не лише політичних, економічних і соціальних причин. Їх готувала сама природа, вважає професор Тамбовського державного університету Л.Протасов.

Всеросійські установчі збори 1917 року — своєрідний зліпок із перехідного суспільства початку ХХ століття. Такого висновку дійшов учений, проаналізувавши «досьє» на всіх депутатів зборів. Воно відбивало психопатичний стан, що панував у країні в епоху революцій, коли відкидалися узвичаєні правила та норми життя.

Головна ж ідея дослідження така: витоки революційних подій варто шукати в демографії. Л.Протасов виявив, що переважна більшість депутатів народилася у 80-ті роки XIX століття (менше половини таких налічується серед меншовиків). Саме на ці роки припав сплеск народжуваності в сільській місцевості. 20 років по тому, тобто на початку століття, коли подорослішали плоди «бебі-буму», виникла необхідність розв’язувати старі проблеми, що змусило молодь шукати щастя в місті (серед депутатів-соціалістів, які народилися у 80-ті роки XIX століття, вихідців із села значно більше, ніж у інших вікових групах). «Вісімдесятники стали потужним каталізатором революційних процесів у містах», — вважає Л.Протасов.

Який же він, портрет середнього депутата 1917 року? Важливо зазначити: чим лівішим, радикальнішим був депутат, тим повнішим був його «стресовий набір» (за висловом Протасова): характерні рік і місце народження, національність, рівень і характер освіченості, сімейні аномалії, психосексуальний досвід юності.

Важливою деталлю, на думку дослідника, є вік. Середній вік депутатів становив 36—37 років (це на сім років менше, ніж у IV Держдумі), причому молодих радикалів було в кілька разів більше, ніж літніх лібералів. Більшість народних обранців устигли на своєму віку побувати у в’язницях та засланнях, посидіти в підпіллі, спілкуючись лише з однодумцями. Причому під соціалістичні знамена більш як половина депутатів стала вже у віці до двадцяти років (подолавши рубіж у 21—22 роки, людина все більше віддалялася від радикальних вчень, віддаючись прозі життя). Не останню роль відігравала в цьому сім’я: у декого радикалізм був своєрідною сімейною традицією (згадаймо того ж таки В.Ульянова); нерідко на вибір покликання впливали й сімейні аномалії — понад 60 депутатів у дитинстві втратили батьків і виховувалися в неповних або чужих сім’ях. Лідирують тут есери. Можливо, це пов’язано з тим, що колективи нелегалів будувалися на принципах комуни й частково заміняли сім’ю, компенсували брак батьківської опіки, а іноді — й нормального шлюбу.

Окремо слід сказати про жінок. Вершиною їхньої емансипації стало право обиратися в Установчі збори. В результаті туди потрапило тільки 10 жінок — російське суспільство не поспішало визнавати право слабкої статі на місце біля керма країни. Депутатки були професійними революціонерами. Це були натури екзальтовані, чутливі й закомплексовані. Потреба «постраждати за народ» набула в них мазохістського відтінку — вони відмовилися від сім’ї, материнства. Не склалося в них і особисте життя.

Для депутата дуже важливо, яку він здобув освіту. У зборах було 20% депутатів, які закінчили лише початкову школу, стільки ж здобули середню освіту. Причому якщо для ліберала закінчена освіта була нормою, то радикали часто її не мали — їх відраховували з ВНЗ, вони змінювали по кілька університетів або просто полишали навчання.

Серед депутатів було багато військових і колишніх бойовиків-терористів — у зборах налічувалося не менше 120 осіб, так чи інакше пов’язаних зі зброєю. Ось чому багато хто прагнув вирішувати проблеми з допомогою силових методів, не цінував ані свого, ані чужого людського життя.

Коментар ученого

Наскільки генетично визначена поведінка людини? Якою мірою вона залежить від спадковості, а якою — від середовища, в якому виховується дитина? Відповідь на це запитання дають дослідження професора Ієна Крейга, керівника групи молекулярної генетики Інституту психіатрії Королівського коледжу в Лондоні, члена ради Всесвітньої організації з вивчення геному людини HUGO. Він досліджує гени, пов’язані з такими проявами людської психіки, як пізнання, звикання, агресивність і депресія.

Експеримент із вивчення генетичної природи агресивності, який проводять Ієн Крейг та його колеги, тривав майже тридцять років. Він почався з того, що в Новій Зеландії дослідники відібрали групу людей, близько 1000 осіб, які народилися в один час. Вчені спостерігали за ними й аналізували їхню соціальну поведінку. За три роки до завершення експерименту в піддослідних узяли на аналіз ДНК. Дослідників цікавив один ген — моноаміноксидази А, який, як до того було встановлено в дослідах на мишах, безпосередньо стосується агресивної поведінки. Якщо він наявний у своїй менш активній версії, то індивід — його носій — менше схильний до агресії, якщо ж у нього більш активна версія гена, то агресивнішою є й поведінка. Активність гена виявляється в кількості білка, яку він виробляє.

З такою установкою вчені розпочали аналіз результатів спостережень, і тут з’ясувалося, що все не так просто. На схильність до агресивної поведінки впливала не лише генетична основа, а й умови виховання дітей у сім’ї — теплі, приязні чи ж жорсткі, суворі. Слід зазначити, що вчених цікавили в цьому плані хлопчики, і ось чому. Шуканий ген моноаміноксидази А міститься в Х-хромосомі. У жінок статевих Х-хромосом дві, а отже, в них дві копії гена, які можуть одна одну врівноважувати. У чоловіків теж є Х-хромосома, але тільки одна — від матері. Тож яка версія гена в цій хромосомі дісталася йому в спадок, така й працюватиме.

Отож, усіх піддослідних учені розділили на чотири групи: з активним геном і м’якими умовами виховання, з активним геном і жорсткими умовами виховання, з малоактивним геном і м’якими умовами та, нарешті, з малоактивним геном і жорсткими умовами. З’ясувалося, що з цих чотирьох груп лише одна вибивається за статистичними показниками з нормальної поведінки — це остання група, де низька активність гена поєдналася з «важким» дитинством. Чоловіки з цієї групи вдвічі-втричі частіше чинили насильницькі правопорушення і були за це засуджені.

Якого висновку можна дійти на основі цього? Сама лише генетика не визначає людську поведінку в цілому. І саме лише середовище її не визначає. Тільки поєднання генетичної схильності з умовами виховання, які провокують певну поведінку, призводить до того, що людина починає поводитися агресивно або якось інакше. А сприятливі умови, в яких виростає дитина, цілком можуть компенсувати її генетичну схильність, приміром, до насильства.

Цікаво, що, досліджуючи генетичну схильність до депресії, вчені помітили таку ж саму закономірність. «Депресивні» гени починали працювати лише в тому разі, якщо їх наявність поєднувалася з відповідними умовами в сім’ї, де дитину мало любили та пестили. І тоді в підлітковому й дорослому віці вони провокували напади депресії, аж до спроб самогубства. Якщо ж дитину ростили в любові, «депресивні» гени зазвичай мовчали.