Точка біфуркації для України

Відмова незалежної України від пріоритетного науково-технологічного розвитку зумовила стагнаційний характер її економіки, яка почала базуватися на використанні накопичень попередніх поколінь, дешевої робочої сили в низькотехнологічних секторах виробництва та сировинних ресурсів. З числа основних продуктивних сил були виключені наука, передова освіта та інновації. Ці нероздільні елементи інноваційного трикутника знань протягом останніх 16 років функціонували незалежно один від одного, без будь-якої координації і спільних цілей. Концепція інноваційного розвитку України відразу після її ухвалення в 1999 році була практично забута через декларативний і непослідовний характер, брак необхідних мотиваційних механізмів. Законодавство з інтелектуальної власності виявилося недієвим. У країні практично не запрацював фондовий ринок.

Незважаючи на певне поліпшення кількісних показників української економіки, починаючи з 2000 року (що зумовлене елементарним наведенням порядку), за якісними характеристиками вона впритул наблизилася до обвалу в ближній і середньостроковій перспективі. Ця загроза стрімко зростає у зв’язку зі стабільно низькою часткою передових знань у структурі доданої вартості продукції українських виробництв, безальтернативним подорожчанням енергоресурсів, зростанням сировинного й низькотехнологічного експорту з одночасним збільшенням високотехнологічного товарного імпорту.

Такі тенденції зумовлені низкою системних проблем. По-перше, Україна не визначилася як з політикою, так і з пріоритетами свого інноваційного розвитку. Законом «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» визнано 41 такий пріоритет. Їх дуже багато, вони є дрібними і слабко пов’язаними між собою. Вони не узгоджені з ресурсним потенціалом країни, її людським капіталом, геополітичним положенням та географічним розташуванням, тому не визначають місця України в міжнародному розподілі праці. Для порівняння: у Росії — вісім наукових пріоритетів, у Німеччині — п’ять, Японії — шість.

По-друге, в Україні за часів незалежності бракувало системного управління інноваційними процесами з боку держави. Розподіл сфер управління цим напрямом між Міністерством освіти і науки, Міністерством промислової політики, Державною агенцією з питань інвестицій та інновацій унеможливив формулювання спільних цілей і завдань, призвів до неузгодженості дій, розпорошення людських і фінансових ресурсів. Таке управління ніколи не спрямовувалося на вирішення загальнонаціональних завдань, оскільки мало вузькогалузевий характер. Тому воно не забезпечувало довготермінових і цілеспрямованих зусиль з боку уповноважених владних структур.

По-третє, нормативно-правова база регулювання інноваційної діяльності в Україні не є цілісною. Понад 100 законодавчих і нормативно-правових актів не є узгодженими і не формують єдиного законодавчого поля інноваційної діяльності.

Діяльність кількох технопарків України, лідер серед яких — технопарк Інституту електрозварювання ім. Є.Патона, є чи не єдиним позитивним прикладом дієвості державної інноваційної політики. Ці технопарки на одну вкладену державою гривню виробляють продукції в середньому 18,7 грн. До речі, у Китаї аналогічний показник становить вісім відповідних грошових одиниць, а в Росії — десять. Однак зазначені інноваційні структури, в яких безпосередню участь бере держава, відбираючи інноваційні проекти і надаючи їм податкові та митні пільги, в найкращому разі можуть охопити приблизно одну десяту частину обсягів потенційної інноваційної діяльності. Природно, що такі проекти повинні мати загальнонаціональний характер і спрямованість на принципове поліпшення економіки України. Наприклад, проекти щодо створення власного літака, розвитку мережі аеропортів, автобанів тощо.

Масова ж інноваційна діяльність, для якої держава лише встановлює систему правил, але безпосередньої участі в її процесі не бере, в Україні тривалий час не започатковувалася. Тим часом досвід найрозвиненіших країн світу показує, що якраз цей вид діяльності відіграє визначальну роль у розвитку їхніх економік. Його частка в США, Японії, Швеції, Фінляндії, Ірландії коливається від 80 до 100% у загальному обсязі інноваційної діяльності. Він не потребує надання жодних пільг з боку держави і ґрунтується виключно на ринкових механізмах комерціалізації науки. Наприклад, у Силіконовій долині США податок на прибуток сягає 62%.

По-четверте, виникли системні проблеми з першою складовою інноваційного трикутника — вітчизняною наукою. За часи незалежності вона виявилася не затребуваною економікою країни, а відтак втратила орієнтири і довгострокові цілі. Природно, її стратегія була спрямована на консервування попередньої системи організації науки з метою самозбереження.

Тим часом суспільно-економічні умови за останні 15—20 років істотно змінилися. До того ж за «інерцією» українська наука продовжує рівномірно підтримувати всі напрями досліджень, що сформувалися ще в структурі науково-технологічного комплексу Радянського Союзу. «Островів прориву» в новій структурі економіки України і міжнародної кооперації за найважливішими напрямами сучасних досліджень не створено.

По-п’яте, потребує суттєвих структурних перетворень і вітчизняна освіта, яка є другою, невід’ємною складовою інноваційного трикутника знань. Ще на початку 1990-х промисловість України випускала високотехнологічну продукцію. Тому студенти ВНЗ були зацікавлені отримати якомога більше різноманітних базових знань, аби в майбутньому бути конкурентоспроможними.

Сьогодні інтелектоємні сектори вітчизняної економіки помітно деградували. Попит на ринку праці залишився переважно на представників сфери послуг, де практично не потрібні науково орієнтовані знання для створення нового, а вимагається лише обізнаність з предметною галуззю, певні навички та практичний досвід. За таких умов здобуття складної, інтелектуально наповненої освіти, передусім фундаментально-природничої, почало втрачати сенс.

Внаслідок процесів, що відбувалися в освіті протягом останніх майже 16 років, сталося істотне розшарування вищої освіти в плані її якості, інноваційності та наукової наповненості. Тому назріла необхідність визнати наявність у державі двох ланок вищої освіти, обидві з яких є суспільно важливими і необхідними. Це масова вища освіта, що надає базові знання більшості населення України, але не залучає до навчання розвинену науку, і передова вища освіта, що готує високоякісний, конкурентоспроможний людський капітал на основі використання в навчанні наукових досліджень та інновацій. Обом ланкам держава має надавати відповідну допомогу і підтримку.

По-шосте, у державі не відбулося формування фінансових механізмів інноваційної діяльності. Основним джерелом фінансування витрат на інновації є власні (реінвестиційні) кошти підприємств. Тим часом у розвинених країнах світу в «підживленні» інноваційної діяльності визначальну роль відіграє розгалужена і досить динамічна мережа приватних інвестиційних та венчурних фондів. У зв’язку з браком чіткої системи правил і гарантій приватний капітал ще не рухається в бік інноваційної сфери. Створена для цих цілей Українська державна інноваційна компанія (УДІК) практично неспроможна виконувати зазначену функцію через відсутність у неї зацікавленості в кінцевому результаті (впровадженні інноваційних технологій), надмірну забюрократизованість і складність процедур надання позик.

По-сьоме, непідготовленою до ефективної інноваційної діяльності є третя складова інноваційного трикутника знань — високотехнологічне виробництво. За роки незалежності у шість разів скоротилися інженерно-конструкторськи школи, матеріально-технічна база та унікальне устаткування.

Загалом слід констатувати, що резерви зростання економіки України шляхом подальшого використання ресурсів і традиційних низькотехнологічних видів промисловості вичерпані. Внаслідок зазначених причин і негативних тенденцій має місце системне технологічне відставання нашої економіки від розвинених країн, зниження її конкурентоспроможності. У загальному обсязі реалізованої промислової продукції українського виробництва тільки 6,5% мають ознаки інноваційності. Для порівняння: в Євросоюзі — 60, в Японії — 67, у США — 78%.

Незважаючи на величезні втрати, в Україні ще збереглися наукові школи, здатні виконувати складні фундаментальні та прикладні дослідження, утрималися «острови» конкурентоспроможної вищої освіти, вижили окремі сектори багатогалузевого промислового комплексу, залишається невичерпним людський капітал тієї частини талановитої молоді, котра мріє жити в успішній красивій країні, і тієї частини старшого покоління, котре зберегло пам’ять великих звершень і перемог. Зароджуються паростки високотехнологічного бізнесу, який створює товари і послуги на основі передових знань. Аби скористатися цими активами, потрібні такі кроки:

1. Необхідно започаткувати дієву державну політику, спрямовану на пріоритетний науково-технологічний розвиток України, яка до цього часу лише декларувалася.

2. Створити керовану інноваційну модель розвитку держави шляхом затвердження національних пріоритетів (для України їх має бути не більше ніж п’ять). На цій основі необхідно започаткувати стратегічні програми розвитку, які об’єднають власні наукові розробки, власний кадровий супровід, вітчизняний виробничий сектор і бізнес.

3. Удосконалити державне управління інноваційною діяльністю шляхом підвищення рівня координації всіх складових інноваційного процесу, інтегрування галузевих сегментів управління інноваційною діяльністю шляхом передачі відповідних функцій одному, надгалузевому центральному органу виконавчої влади.

4. Завершити формування єдиного законодавчого поля інноваційної діяльності з метою внесення доповнень до ухвалених раніше понад 100 законодавчих актів і нормативних документів та їх узгодження. Загалом же настав час підготувати та ухвалити Інноваційний кодекс України.

Дуже важливо врегулювали питання про надання податкових та митних пільг технологічним паркам та вільним економічним зонам. На наш погляд, такі преференції слід залишити тільки для невеликої кількості проектів національного масштабу, які принципово поліпшують економіку держави. Їх загалом для країни може бути не більше ніж десять. При цьому механізми дер­жавної підтримки інноваційної діяльності мають бути істотно спрощені у формальній частині (з обов’язковим залученням у цю процедуру представників ринку високих технологій).

Другий вид інноваційної діяльності, який має бути законодавчо врегульований, належить до так званих масових інновацій, котрі в розвинених країнах охоплюють до 90% загальних обсягів високотехнологічного бізнесу. Такий вид діяльності (у формі наукових парків) не потребує надання жодних пільг з боку дер­жави і ґрунтується виключно на поєднанні інтересів органічно нероздільних груп учасників. Це високотехнологічні компанії, що конкурують на внутрішніх і зовнішніх ринках, конкурентоспроможні наукові групи, які забезпечують ці компанії постійним потоком ноу-хау, факультети і кафедри університетів, які готують для них якісний людський капітал, інвестиційні та венчурні фонди, які підживлюють інноваційний процес, бізнес-структури, які виводять інноваційну продукцію на ринки. У цій моделі держава лише встановлює правила такої діяльності у вигляді законів та нормативних актів і контролює їх виконання.

Інша система стосунків виникає між органами місцевої влади та інноваційними середовищами, що здійснюють масову інноваційну діяльність. Оскільки такі середовища є регіонально орієнтованими (на відміну від технологічних парків), вони створюють додаткові інтелектуально наповнені робочі місця саме для конкретного регіону і залучають інвестиції в цей регіон. Тому місцева влада зацікавлена в тісній співпраці з науковими парками, яка може здійснюватися у формі спільного заснування цих інноваційних середовищ, управління ними, виділення їм необхідних приміщень, ділянок землі для розвитку тощо.

5. Здійснити комплекс заходів, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності національної науки і освіти з метою повернення Україні ролі потужного генератора нових знань, виробника конкурентоспроможних видів техніки та високих технологій і виходу з цією продукцією на внутрішній та зовнішні ринки. Ці два сектори мають переглянути свої завдання, структуру й головні принципи діяльності відповідно до світових вимог та потреб суспільства. Їм було б доцільно з широкого спектра наукових досліджень і напрямів підготовки кадрів виділити такі, де є відповідні умови для створення «островів прориву» (потужні наукові школи, матеріальна база, лідерські позиції тощо). На цих напрямах (їх для України об’єктивно існує не більше ніж десять) необхідно сконцентрувати кращі людські та потужні фінансові ресурси, здійснити адміністративну підтримку, забезпечити інтеграцію суто дослідницького та університетського сегментів.

Організаційна форма для такої інтеграції могла б ґрунтуватися на ідеї дослідницьких університетів, що уречевлюють собою спільне освітньо-наукове середовище, в якому наука передає для навчання останні досягнення, формуючи передовий зміст освіти, освітня ж компонента — наповнює наукову сферу талановитою молоддю з метою підготувати майбутніх учених, які володіють сучасною методологією науки. У таких університетах практично зникає межа між «дослідженням» і «дипломною чи курсовою роботою», між «викладачем» та «ученим».

Можна назвати ще низку важливих складників моделі інноваційного розвитку держави, таких як відродження високотехнологічних виробництв та конструкторсько-інженерних шкіл, створення розгалужених фінансових мереж та фондового ринку тощо. Але всі вони спрацюють лише за умови консолідації країни, коли будуть здійснені послідовні кроки для формування суспільної свідомості громадян, з метою чітко зрозуміти, хто ми і який шлях маємо подолати. Це означає, що без рішучої і цілеспрямованої державної політики, без стимулювання людської активності, досягти вказаних цілей буде неможливо.