ТЕХНОЛОГІЧНЕ ПЕРЕДБАЧЕННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПРИЙНЯТТЯ СТРАТЕГІЧНИХ РІШЕНЬ

З часів Другої світової війни нові технології почали відігравати роль потужного двигуна економічного розвитку в усіх передових країнах. У 80-ті роки економісти так званої школи «нової теорії зростання» довели, що наука і техніка стали найважливішими чинниками суспільного прогресу.

Наприкінці XX століття швидкі технологічні зміни та бурхливий розвиток глобальних ринків для продуктів і товарів, які вироблялися на основі нових технологій, почали вносити навіть нові ризики і нестабільні умови для великих компаній та країн у зв’язку з тим, що такого характеру зміни їм не завжди вдавалося вчасно передбачити. Приміром, у 80-ті та 90-ті роки зазнала значних збитків ціла мережа компаній — виробників оргтехніки і, зокрема традиційних друкарських машинок, оскільки їм не вдалося вчасно передбачити, що функцію друку так швидко переберуть на себе персональні комп’ютери.

Отже, в сучасному світі прогресивні технології відіграють ключову роль «двигуна» економічного розвитку суспільства, стимулюючи підвищення конкурентоздатності економіки. Це обумовлює як нові можливості, так і появу додаткових ризиків для «просування» на ринках нових видів продукції і товарів.

Двигуни прогресу

У сучасних умовах органи державного управління, ділові кола та громадські організації все більше потребують створення ефективного інструменту для передбачення технологічних змін. Це необхідно для напрацювання і прийняття найкращих та найменш помилкових стратегічних рішень.

Такий інструмент має забезпечувати систематичне далекосяжне бачення технологічного розвитку суспільства, появу нових технологій і сфер стратегічних досліджень, що в результаті приводитиме до значних економічних і соціальних досягнень. Тому протягом останнього десятиліття технологічне передбачення і почало виступати одним з таких інструментів. Затребуваність технологічного передбачення обумовлена також новими особливостями сучасної ринкової економіки. У їх числі — наростання масштабів світової економічної глобалізації з одночасним обмеженням національних ресурсів і бюджетів багатьох країн світу та нові суспільні потреби і потреби приватного сектора економіки, що вимагають прискорення технологічних змін, зменшення економічних невизначеностей і ризиків та оптимального використання наявних фінансових ресурсів.

Цю методологію використовують у багатьох країнах, насамперед для вироблення довготермінового бачення розвитку промисловості, науки і техніки як основних складових економіки. У цьому разі на її основі здійснюється систематичний процес «ідентифікації» ключових майбутніх технологій (критичних технологій), аби допомогти представникам вищих керівних органів економічної галузі держави, галузей промисловості чи окремих установ і компаній у формуванні найбільш ефективної науково-технічної політики та плануванні її розвитку. На національному рівні на технологічне передбачення покладається функція, пов’язана зі створенням загальної моделі суспільства, до якої бажано прийти, визначенням технологій майбутнього, здійсненням менеджменту в інтелектуальній сфері та прийняттям стратегічних рішень щодо економічного зростання країни, розвитку інноваційної діяльності, підвищення якості життя людей та збільшення зайнятості населення, розподілу обмежених ресурсів.

Економічний, організаційний і культурологічний контекст розвитку кожної країни впливає на визначення сукупності критеріїв і цілей технологічного передбачення та пріоритету, який має надаватися одній з двох його найважливіших складових: «індустріальній» чи «науковій». Слід враховувати, що наукова складова технологічного передбачення забезпечує довготермінову стратегічну політику побудови майбутнього суспільства, а індустріальна — ринково орієнтовану і прискорену стратегію планування та розвитку.

Тому, відповідно до цих двох складових, у світовій практиці сформувалися два погляди на технологічне передбачення (Philippe Bourgeois, 2001) — індустріальний та науковий, як показано на рис. 1.

Оскільки обидва підходи мають бути взаємопов’язаними складовими єдиного процесу організації комплексу робіт з технологічного передбачення, на рівні державного управління промисловістю, фінансами, наукою й економікою в цілому, цей процес має бути чітко скоординованим. Водночас технологічний прогрес суспільства забезпечується еволюційним шляхом за рахунок таких основних факторів, як, власне, нові технології, бізнес, наука, освіта. Ці фактори системно взаємопов’язані (рис. 1) і фактично відіграють роль «двигунів» технологічного прогресу. Якісно новим явищем останнього десятиліття є те, що сфера бізнесу і сфера науки, спільно забезпечуючи технологічний прогрес суспільства через створення нових технологій, активно підсилюють одна одну, а технологічне передбачення стає дійовим інструментом їх ефективного розвитку. Освіта ж виконує свою основну функцію інтелектуального «підживлення» обох сфер — науки та бізнесу.

Із міжнародної практики

Протягом останніх 10—15 років технологічне передбачення стало обов’язковим інструментом для всіх розвинених країн світу і найавторитетніших міжнародних організацій (Європейського Союзу (ЄС), Організації Об’єднаних Націй з технологічного розвитку — ЮНІДО та ін.) при розв’язанні проблем короткострокового та довгострокового планування і прийнятті стратегічних рішень щодо індустріального та економічного розвитку як окремих країн, так і деяких регіонів світу. За даними ЮНІДО, головного координатора цих робіт, національні програми з технологічного передбачення на сьогодні започатковані більш ніж 40 країнами світу, які належать до групи розвинених і тих, що стали на шлях інтенсивного розвитку. Особливої уваги заслуговують так звані регіональні програми з технологічного передбачення, спрямовані на вирішення глобальних міжнародних проблем, актуальних для окремих регіонів світу за участю груп країн, що належать до цих регіонів.

Проаналізуємо найхарактерніші програми технологічного передбачення, які належать: а) до регіональних програм (на прикладі програми Європейського Союзу); б) до програм технологічного передбачення Старого світу (на прикладі Великобританії) та в) до програм технологічного передбачення постсоціалістичних країн (на прикладі Угорщини).

1. Регіональна програма Європейського Союзу «Європа-2010» (Ferenc Kovats, 2001). Мета програми — побудувати стратегію розвитку Європи на початку нового століття, в умовах жорсткої конкуренції з іншими регіонами світу (Північно американським, Далекосхідним та ін.) і наростання процесів світової економічної глобалізації та інтеграції. Головна ідея цієї програми — розширення Європи на схід і північ, від чого залежить її майбутнє і особливо її конкурентоздатність у глобальному оточенні.

Після поповнення Європейського Союзу новими членами Європа стане одним з найбільших у світі спільних ринків з понад 550-мільйонним населенням та з найпотужнішим, практично півмільярдним середнім класом, який забезпечить дуже високу купівельну спроможність регіону. При цьому інтегральний характер зв’язків Європейського Союзу і конкурентоздатність усього континенту залежать від стабільності нових членів. Тому Східна і Північна Європа мають стати безпечними, стабільними і квітучими регіонами, що є основною умовою програми «Європа-2010». Як наслідок, процес розширення ЄС потребуватиме глибинних, загальносистемних суспільно-економічних змін у Центральній, Східній і Північній Європі, на доповнення до фундаментальних економічних і соціальних трансформацій, що вже відбуваються у процесі переходу постсоціалістичних країн від централізованої до ринкової економіки.

На цьому шляху як країни ЄС, так і країни Східної та Північної Європи мають свідомо ставитися до того, що з розвитком інтеграції вони мають бути готовими не лише до оптимістичних перспектив, а й до подолання труднощів. Перш за все нові члени ЄС відчують на собі потужний «удар» процесів економічної глобалізації, які несуть із собою не лише позитивні зміни, а й нові ризики та загрози (послаблення національної ідентичності, особливо малих країн, збільшення залежності національних економік від іноземного капіталу, звуження соціальних гарантій народам власних країн та ін.).

З урахуванням складності і суперечливості явищ на шляху перетворення Старого світу на оновлений, найпотужніший континент планети, програма «Європа-2010» грунтується на сукупності так званих макросценаріїв, розроблених із застосуванням методології технологічного передбачення. Головні з них:

— сценарій «Тріумфальний ринок», що базується на американській моделі технологічних інновацій і організації виробництва. Ця модель передбачає швидкий економічний розвиток, але меншою мірою зорієнтована на традиційний для Європи високий рівень соціального захисту населення;

— сценарій «Розмежована відповідальність» грунтується на ідеї поступового розширення ЄС, яке має супроводжуватися розвитком економічних і суспільних стосунків між країнами-сусідами, створенням панєвропейської системи безпеки і соціальних гарантій та покладанням на нових членів європейського простору повної відповідальності за дотримання його стандартів;

— сценарій «Турбулентне сусідство». На відміну від перших двох, носить досить песимістичний характер. Його суть зводиться до «захисту» та відмежування країн — членів ЄС від східних сусідів (на жаль, до них поки що належить й Україна), де, за оцінками авторів сценарію, тривають процеси нестабільності, високої корупції, наявні проблеми, пов’язані з організованою злочинністю, тероризмом і еміграцією. Рекомендації, що випливають із цього сценарію, зводяться до запровадження жорстких візових режимів на східних кордонах ЄС, посилення митних вимог, застосування селективності до гуманітарних стосунків.

Ці та інші сценарії, покладені в основу програми «Європа-2010», мають застосовуватися комбіновано і системно, з огляду на політичну доцільність та практичну реалістичність розвитку нашого континенту. Але їх перелік і зміст вказує на те, що оновлення Європи — складний, суперечливий і тривалий процес, який потребує розробки ефективної і безпомилкової стратегії з урахуванням усіх реалій, небезпек і викликів сучасного світу.

2. Програма технологічного передбачення Великобританіі (Ben R.Martin, 2001). Започаткована у 1993 р. з бюджетом приблизно 1 мільйон фунтів стерлінгів. Завданнями програми були: підвищення конкурентоспроможності Великобританії на світових ринках, покращання партнерських стосунків між промисловістю, наукою й урядом, визначення перспективних технологій на найближчі 10—20 років та концентрація уваги дослідників на можливостях ринку технологій і, як наслідок, підвищення ефективності використання наукової бази.

Виконання програми було доручено відділу науки і технологій при уряді Великобританії у співпраці з іншими урядовими департаментами.

Для організації комплексу робіт з технологічного передбачення створили координаційний комітет у складі 60—100 фахівців вищого рівня і 15 робочих груп експертів (25—30 експертів у кожній) з ключових напрямів розвитку економіки Великобританії. До складу цих органів увійшли провідні представники промисловості, наукових центрів та університетів, урядових установ.

Програма складалася з трьох основних етапів. Протягом першого було проведено серію семінарів для роз’яснення представникам промисловості, наукової громадськості та державним службовцям, що таке технологічне передбачення, чого ця методологія важлива для ефективного розвитку економіки, та обговорення з ними порядку проведення необхідного комплексу робіт.

Другий етап полягав саме в організації і виконанні комплексу робіт з технологічного передбачення. Протягом цього етапу робочі групи експертів вивчили стан справ у своїх секторах із застосуванням методів якісного аналізу. В цілому із застосуванням методу Дельфі було вивчено думку 7000 фахівців із 15 напрямів розвитку економіки Великобританії. Робочі групи експертів з цих напрямів провели якісний аналіз отриманої від фахівців інформації, результати якого були надані координаційному комітету, який, у свою чергу, синтезував 27 головних технологічних пріоритетів і згрупував їх у шість науково-технічних програм:

— прогресивні телекомунікаційні й інформаційні технології, системний аналіз;

— здоров’я людини, генетика, біоінформатика та біотехнології;

— нові матеріали, їх синтез і опрацювання (зокрема, каталіз, хімічний і біологічний синтез);

— інженерія менеджменту і бізнесу, технології безпеки бізнесу і захист конфіденційної інформації;

— екологічно чисті технології й аналіз життєвого циклу продуктів і виробництв;

— тенденції соціального розвитку і вплив на суспільні процеси нових технологій, демографічні зміни, соціальний захист населення.

Окрім цього, координаційний комітет проаналізував основні «вузькі місця», які могли б зашкодити впровадженню цих програм, і виділив 18 так званих інфраструктурних пріоритетів, систематизувавши їх за такими групами:

— бази навиків, комунікаційні навики, бізнес у сфері нових знань;

— наукова база, стимули для проведення міждисциплінарних досліджень та залучення промисловості;

— інфраструктура комунікацій, розвиток інформаційних суперканалів, збирання і систематизація науково-технічної інформації з усього світу;

— фінансова інфраструктура, довгострокове фінансування прогресивних досліджень і розробок;

— розширення політичного і законодавчого простору в частині прав на інтелектуальну власність і науково обгрунтованих стандартів.

Координаційний комітет напрацював також понад 60 рекомендацій урядовим структурам для прийняття ними стратегічних рішень, спрямованих на розвиток економіки Великобританії. Ці рекомендації стосувалися розвитку державного і недержавного секторів економіки та вдосконалення їхньої взаємодії, розвитку фінансових мереж, покращання інфраструктури промисловості, підвищення ефективності діяльності країни в європейському і глобальному масштабах та інших важливих напрямів.

Третій етап програми отримав назву «постпередбачення» і стосувався особливостей її практичного застосування. Він зводився до п’яти складових:

— формування нових пріоритетів у сфері наукових досліджень та індустріального розвитку на державному рівні (у міністерствах, дослідницьких радах і радах з вищої освіти);

— вплив технологічного передбачення на стратегію приватних компаній у сфері досліджень і розвитку;

— покращання зв’язків і співпраці промисловості та науки;

— вплив технологічного передбачення на державну політику в питаннях регулювання індустріального розвитку;

— аналіз результатів виконання програми технологічного передбачення та врахування їх для майбутнього розвитку економіки і промисловості Великобританії.

3. Національна програма технологічного передбачення Угорщини (Ferenc Kovats, 2001). Віддаючи належне відповідальності перед європейським співтовариством, яка покладається на Угорщину як одну з перших країн-кандидатів до вступу до ЄС, її уряд започаткував національну програму з технологічного передбачення у 1997 році. У цей період падіння угорської економіки змінилося економічним зростанням, що дало змогу цій країні перейти до вирішення середньострокових і довготермінових завдань розвитку.

Угорська програма технологічного передбачення напрацьовувалася з метою вироблення стратегії підвищення конкурентоздатності національного сектора економіки на міжнародній арені та покращання якості життя її громадян. Розроблялася програма з використанням досвіду Великобританії і Німеччини у сфері технологічного передбачення.

Програму фінансував уряд Угорщини, але стратегічні рішення формували робочі групи незалежних експертів. Це були провідні працівники промисловості, вчені і державні службовці. У підборі експертів — представників промисловості і науки — перевага віддавалася кандидатам, які мали тісні зв’язки з бізнесом. Усього сформували сім робочих груп експертів, відповідно до головних напрямів розвитку угорської економіки. Взаємодія між групами експертів забезпечувалася групою інтерактивної взаємодії та системних досліджень, куди увійшли відомі системні аналітики країни. Керував комплексом робіт з технологічного передбачення координаційний комітет у складі дев’ятнадцяти керівників вищого рангу, уповноважених напрацьовувати стратегічні рішення, пов’язані з розвитком індустріального сектора та економіки країни. В результаті було розроблено та затверджено парламентом програми середньотермінового і довготермінового розвитку країни, виходячи зі стратегічної мети — входження Угорщини до ЄС.

Як нам організувати технологічне передбачення

З огляду на те, що Україна має розвивати свою економіку значно швидшими темпами, ніж передові країни світу, єдино можливим шляхом її відродження є визначення пріоритетних галузей промисловості та набору так званих критичних (проривних) технологій, на яких слід сконцентрувати організаційні, фінансові, наукові та виробничі можливості країни і відтак здійснити вихід з групою конкурентоспроможних товарів та технологій на зовнішні ринки.

Як засвідчив досвід останніх десяти років, відповіді на запитання: яка група «експортних» товарів може принести успіх Україні, які для цього доведеться створити або придбати технології, які галузі промисловості слід зарахувати до пріоритетних і, врешті-решт, які політичні, економічні, організаційні та інші заходи для цього необхідно здійснити, — не можуть надійти ні від великих підприємств країни, ні від відповідних міністерств та відомств, ні від уряду в цілому. Якщо припустити, що точні й об’єктивні відповіді на ці запитання буде отримано, то після цього постане ще складніше завдання — прийняття і послідовне виконання відповідних стратегічних рішень. Для того, щоб знати, як діяти, насамперед важливо врахувати досвід передових країн світу, які на національному рівні успішно розв’язують проблеми стратегічного планування свого розвитку і втілення цих планів у життя. Виходячи як з досвіду цих країн, так і з реальних умов, що склалися в економіці України, для вирішення вищезазначених проблем було б украй важливим на загальнодержавному рівні організувати і здійснити комплекс робіт з технологічного передбачення. Необхідна умова для його успішного виконання — прийняття відповідного політичного рішення на національному рівні.

До найістотніших елементів цього комплексу робіт слід зарахувати:

1. Прийняття державної або національної програми з технологічного передбачення, як це зроблено у країнах «великої сімки», Європейського Союзу та в ряді інших країн, що стали на шлях інтенсивного розвитку.

2. Створення на загальнодержавному рівні координаційного комітету з технологічного передбачення, до складу якого увійшли б представники вищих керівних органів країни, які відповідають за її економічний та індустріальний розвиток; уповноважені представники таких ключових міністерств, як міністерств економіки і європейської інтеграції, фінансів, промислової політики; вчені відповідного профілю; керівники промисловості окремих стратегічно важливих для країни регіонів і підприємств; відомі представники громадськості.

3. Створення робочих груп експертів за найважливішими напрямами індустріального і наукового розвитку держави, куди мають увійти фахівці найвищого рівня з відповідних напрямів.

4. Створення так званої групи інтерактивної взаємодії і системних досліджень, яка складалася б з аналітиків, здатних, з одного боку, компетентно працювати в інтерактивному режимі з робочими групами в кожній із предметних сфер, а з іншого — виконувати необхідні дослідження, здійснювати аналіз, систематизувати і надавати координаційному комітетові відповідні результати для підготовки тим пропозицій щодо прийняття стратегічних рішень. Ці пропозиції готуються у формі проектів законів України, проектів указів Президента України, проектів постанов уряду та відомчих нормативних актів, доповнень і змін до Національної програми з технологічного передбачення, які передаються на вищий рівень політичного керівництва державою для остаточного прийняття їх як стратегічних рішень. Схему взаємодії зазначених вище учасників комплексу робіт з технологічного передбачення подано на рис. 2.

5. Організація процесу відбору критичних технологій та побудови оптимальних сценаріїв розвитку стратегічно важливих підприємств, пріоритетних галузей промисловості й індустріального сектора держави на засадах проведення комплексу робіт з технологічного передбачення.

Узагальнено ця робота поділяється на дві якісно різні частини: короткотерміного та довготермінового передбачення. Робота з короткотермінового передбачення полягає у відборі до групи критичних тих важливих технологій, які вже добре розроблені в Україні і на які є (або найближчим часом може з’явитися) великий попит на світових ринках. Приміром, для нашої країни такими можуть бути космічні й авіаційні технології. Застосовуючи для групи критичних технологій методи системного аналізу одночасно з методами якісного аналізу (такими, як методи Дельфі, перехресного впливу, Сааті, морфологічного аналізу, моделей Байєса та ін.), розробляються сценарії та політика майбутнього технологічного розвитку держави терміном на 5—10 років. Процес відбору критичних технологій і формування політики технологічного розвитка промислового сектору держави схематично подано на рис. 3.

Робота з довготермінового передбачення пов’язана з пошуком нових сфер діяльності, в яких Україна має хороші передумови виходу на світові ринки, побудовою сценаріїв проведення повного комплексу заходів, спрямованих на створення конкурентоздатних критичних технологій для цих сфер, наданням необхідного організаційного, наукового, фінансового та інших видів забезпечення. Наприклад, як відомо, Україна має значні невикористані можливості у сфері виробництва та високотехнологічної переробки різноманітної аграрної продукції, у сфері створення багатьох видів високоінтелектуальних технологій із залученням власного наукового потенціалу, таких як технології математичного програмування, біотехнології та ін.

Сценарії та політика технологічного розвитку для таких сфер діяльності розробляються із застосуванням того самого арсеналу методів системного та якісного аналізу і на тій самій організаційній основі, що і для роботи з короткотермінового передбачення (рис. 2, 3), але вони повинні мати характер стратегічних, довгострокових програм з терміном дії до 20—30 років.

Деякі висновки

Технологічне передбачення — дуже складний процес, який характеризується великими обсягами наукових досліджень міждисциплінарного характеру, відсутністю точного визначення понять «критична» або «майбутня» технологія, довільним характером вибору критеріїв і цілей передбачення, певною наявністю так званого емпіризму та нечіткості процесу передбачення, що обумовлює деякі ризики «не відчути» або «не побачити» важливої (критичної) технології майбутнього.

І все-таки, як засвідчив досвід розвинених країн світу, які активно змагаються за володіння своїми частками природних ресурсів та ринків збуту товарів і технологій, цьому підходу немає альтернативи. Він набуває значення необхідного інструменту для керівних органів усіх рівнів, від державних і галузевих, які відповідають за економічний та індустріальний розвиток країни, — до управлінського персоналу на рівні окремого підприємства, компанії чи громадської організації при прийнятті стратегічних рішень.