Сезон інноваційних конкурсів

Кінець року нині виявився на диво врожайним — за неповний місяць відбулося три інноваційних конкурси лише в нашій країні, і ще один у Силіконовій долині в Каліфорнії, в якому також брали участь українські вчені. До речі, вони посіли перше місце, витіснивши потужну й амбіційну команду російських вчених та інженерів. Схоже, багаторічні розмови в нашому суспільстві про необхідність підтримки інновацій починають давати якісь результати. Хоча в час перших невпевнених успіхів важливіше обговорити небезпеки та перешкоди, які чигають на наших інноваційних піонерів, а не займатися надмірними похвалами. Отож...

Сезон нагороджень за інноваційні досягнення в Україні відкрив конкурс журналу «Експерт». Було очевидно, що організатори зі шкіри пнулися, аби зробити його таким, що запам’ятовується, і численним гостям не було нудно. Так, вручення нагород переможцям організували у приміщенні Київ-ської оперети, вино з коньяком при цьому лилося рікою, журі та кожного з призерів зустрічав грайливий туш оркестру, їм дарували, крім грамот, об’ємні пакети з чаєм та ще безліччю інших дрібниць, чітко вимовляючи при цьому назви фірм, котрі спонсорували захід. Інколи присутні в залі дивувалися — чи вони потрапили на фінал інноваційного конкурсу, чи на презентацію бакалії.

Проте, на думку професора В.Соловйова з Центру імені Г.Доброва, інноваційний процес в Україні, дякуючи Богу, зрушив із мертвої точки і розвивається цілком нормально — он скільки нинішнього року відбулося інноваційних форумів, конгресів, семінарів.

Попри окремі недоліки, переконаний В’ячеслав Павлович, кількість, відповідно до закону діалектики, згодом переросте у якість, і все буде гаразд. Мовляв, і в Південній Кореї, а ще раніше — в Японії починали розгін так само недолуго, але зрештою там усе розквітнуло й запахло...

Ще одне нагородження переможців — уже іншого конкурсу, цього разу проведеного журналом «ММ Гроші та технології» спільно з інтернет-проектом «Інформаційного союзу малого і середнього бізнесу України» — було скромнішим. Усе дійство відбувалося в павіль-йоні №2 Міжнародного виставкового залу без музично-гастрономічного розмаху і навіть вибудуване воно було якось по-інженерному нудно. Зібралися серйозні люди, оголосили переможців і розбіглися.

Третій конкурс був найвищим за статусом (як підкреслили його організатори) інноваційним заходом. Його орга-нізувало Міністерство освіти і науки з цілою низкою інших солідних організацій. На відміну від двох попередніх конкурсів, офіційному нагородженню переможців передували екстрені збори, на які було запрошено не тільки членів журі, а й... журналістів.

Мабуть, щоб підкреслити повне відсторонення від розподілу конкурсних благ, перший заступник міністра А.Гуржій, зачитуючи список запропонованих для обговорення кандидатів, не соромився демонструвати, що він, мовляв, уперше бачить теми проектів — запинався читаючи, інколи плутав прізвища. Проте щоразу, прочитавши заготовлені аркуші, Андрій Миколайович ставив кандидатури на голосування і... піднімав руку «за».

На щастя, демонстрація демократизму та прозорості тривала не довго, і незабаром А.Гуржій підбив підсумок: «Ми намагалися забезпечити транспарентність, прозорість. Ми обрали вектор, спрямований на користь від науки, щоб шлях впровадження науки у виробництво був найкоротшим».

У наведеній цитаті ключове слово — «впровадження», бо перевагою конкурсу, на думку організаторів, є те, що проекти, удостоєні призів, не залишаться незадіяними — Україн-ська інноваційна компанія візьме на себе оплату втілення в життя ідей переможців...

Приїхали! Начебто й не було сумного досвіду провалів таких починань у недавньому минулому. Наче й не наступали організатори нашої науки багато разів на одні й ті самі граблі. Адже вже перевірено — коли дається повне державне фінансування інноваційного проекту, він майже зі стовідсотковою гарантією приречений на провал. У таких проектах гроші просто зникають — швидко і безслідно...

Однак Андрій Миколайович поскаржився, що на цей конкурс кошти довелося шукати у спонсорів. А це — ой як важко. Тому з наступного року, запевнив А.Гуржій, буде виділено гроші з бюджету... Можна тільки уявити той безвідмовний вічний двигун з викачування коштів, який чиновники створять із упровадження інновацій!

Спочатку МОН з товаришами через конкурс відберуть, що із запропонованого винахід-никами варте розвитку (звичайно, переможцями стануть найдовіреніші особи), а потім інша (не менш спритна) державна контора за кошти платників податків втілюватиме, тобто «впроваджуватиме» ці інновації в життя... Не повертається язик сказати — «у ринок», бо такий механізм у принципі не дозволяє створити нічого путнього, що було б здатне хай не плідно конкурувати, а бодай вижити в умовах ринку...

Можна ще передбачити, що власники справді золотих ідей після того, як візьмуть участь у кількох таких конкурсах, зрозуміють, наскільки це безна-дійно, і почнуть шукати шлях на Захід чи на Схід, щоб знайти там тих, хто справді хоче з допомогою нових ідей зробити щось корисне для людей і при цьому сколотити капітал. Адже ситому українському чиновникові зайві турботи не потрібні — він зробить гроші і без ринку — йому тільки б домогтися від держави повного фінансування проектів...

Ну, а про те, що чекає винахідника, коли він почне пробиватися зі своєю ідеєю до інших країн, і яку ціну доведеться заплатити за це, най-краще в Україні може розповісти професор Віталій Бардаченко — винахідник кібер-ключа. Він брав участь майже в усіх перелічених конкурсах, і всі охочі могли з ним познайомитися. Очевидно, не всі члени журі достойно оцінили його досягнення, оскільки професору дісталося лише третє місце. Однак В.Бардаченко, єдиний із компанії винахідників, що претендували на перемогу, міг запропонувати виріб, який уже пішов в серію, виготовляється в різних країнах і затребуваний на світовому ринку.

Успішний досвід Віталія Феодосійовича переконує лише в одному — у такому антиінноваційному середовищі, як у нас, працювати неможливо. Винахід-ник, що не володіє унікальною пробивною силою, В.Бардаченко подолати це середовище просто не в змозі. Гадаю, якби про ці нелюдські зусилля зрозуміло розповісти тим, хто планує стати українським Едісоном, — вони попросту все кинули б і пішли б у кербуди. Безперечно, великий український науковий мандрівник пан Гуржій давно зрозумів, як це колись зрозумів пан Паніковський, що гиря, яку він пропонує пиляти нашим винахідникам, не золота. Проте він, мабуть, упевнений, що до-вірливих на його життя вистачить, і тому від душі радить винахідникам: «Пиляйте, Шуро, пиляйте!»...

Становище в інноваційній галузі при погляді зблизька видавалося б зовсім безнадійним, якби не було ще одного конкурсу, що пройшов у Силіконовій долині в Каліфорнії. Він істотно відрізнявся від аналогічних подій на берегах Дніпра. Тут експертами, що оцінюють проекти, виступали не міністерські чиновники, а венчурні компанії з мільярдними бюджетами. Їхньої прихильності шукають винахідники з усього світу. Навіть просто потрапити до списку тих, кого згодні розглянути в Силіконовій долині, — уже грандіозний успіх. А тамтешні призери, можуть почуватися народженими в сорочці.

Саме тут група українських учених завоювала перше місце зі своїм проектом ефективного джерела електроенергії. Не описуватиму його деталей — доки договорів не укладено, автори не особливо схильні розповідати про технологічні тонкощі. Можна вирізнити лише один момент — український проект дозволяє різко здешевити і зробити компактнішим, наприклад, джерело харчування електромобіля. Це тільки одне з можливих застосувань. Саме цей винахід робить реальним створення досить дешевого електромобіля з надзвичайними характеристиками — він швидко розганятиметься, при цьому не задихатиметься на підйомах, на одній зарядці зможе подолати відстані в кілька разів більші, ніж сучасні автомобілі.

Про те, наскільки серйозне досягнення, свідчить і ажіотаж, який виник навколо цієї перемоги. За словами Сергія Лобойка, директора фірми «Тех-інвест», уже чотири найбільші американські фірми борються за право володіти патентом на українську розробку.

Що ж, залишається тільки побажати успіху талановитим українським самородкам і подивуватися зигзагу удачі, який випав їм на берегах Тихого океану. А результатом нанайської боротьби в наших конкурсах (якби дуже пощастило) стало б якесь місце, грамота, може, навіть гарний кубок із чайним набором на додачу. Ну, а якби щастя вже зовсім усміхнулося, то винахід потрапив би у список фінансування Державної інноваційної компанії з копійчаним бюджетом, де й застрягнув би до кращих часів...

В Україні поки що жоден олігарх не зробив багатство на розкручуванні геніального винаходу. І, що характерно, ніхто з відповідальних за цю справу людей не візьметься пояснити нашим багатіям, як це можна зробити. На жаль, у нашій країні немає жодного конкурсу, який відбирав би проекти, привабливі для інвестування.

Усе це відбувається, напевно, тому, що сьогодні у світі роблять бізнес (зокрема й на інноваційних проектах), а у нас, за старою радянською звичкою, все ще «впроваджують» винаходи у виробництво. Хотілося б сказати таким впроваджувальникам — озирніться, подивіться, яке століття надворі. Час визнати незаперечний факт — Радянський Союз розвалився головним чином тому, що «впроваджував» свою дуже непогану науку, а не створив ученим можливість спільно з талановитими менеджерами займатися бізнесом.

Ми п’ятнадцять років поспіль галасуємо про інновації, і все не можемо чесно зізнатися самим собі, що від наших інноваційних потуг немає жодної користі. Проте зламати цю гнилу систему, зробити її ефективною можна в один момент — для цього слід поставити лише одне запитання людям, відповідальним за інноваційний процес: ви готові укласти власні гроші в кожен проект, за який голосуєте?..

Екс-міністр фінансів В.Пинзеник якось розповів, що він неодноразово пропонував ученим, винахідникам пільговий кредит під будь-яку інноваційну ідею, але за однієї умови — зазначте термін, коли ви її реалізуєте й повернете гроші державі. Думаєте, до нього вишикувалася черга? Змушений розчарувати: до міністра по кредит не прийшов ніхто. Гадаю, коментарів цей факт не потребує...