Рецепт від онколога: каву в ліжко...

Американський письменник-футуролог Артур Кларк, який прославився, крім іншого, і своїми прогнозами на майбутнє, ще півстоліття тому, користуючись методом дельфійського оракула, оголосив дату остаточної перемоги над раком. Та ба! Від часу оголошеної дати минуло двадцять років...

Кілька днів тому на міжнародній конференції в Стокгольмі професор Гарвардського університету Майкл Сітковський виступив із сенсаційною доповіддю про розгадку так званого парадокса Хелстрома — головної загадки, яка лежить на шляху до перемоги над раком. Це дає підстави сподіватися, що невдовзі вдасться виробити систему наступу на одну з найнебезпечніших хвороб людства.

У цій конференції брав участь відомий український нейрофізіолог Олег Кришталь. Кореспондент «ДТ» попросив ученого розповісти про відкриття його закордонного колеги, а також про інші парадокси, якими багата наша дійсність.

— Конференція була надзвичайно цікавою, хоча можливість виступити надали тільки 15 ученим. Але найбільше враження на всіх присутніх справило повідомлення американського професора М.Сітковського. У Гарвардському університеті він керує центром досліджень, створеним спеціально під нього.

— У чому полягає суть парадокса Хелстрома?

— Давно встановлено, що ракові клітини і так звані Т-лімфоцити-кілери співіснують в організмі хворого. На щастя, наш організм так мудро влаштований, що клітини-кілери зазвичай успішно знищують злоякісні клітини. Це триває доти, доки останні не досягають певної критичної маси. З того моменту кілери, які чудово знають свого ворога і в яких є спеціальні рецептори, щоб цього ворога виявити й знищити, перестають справлятися зі своїм завданням. Пухлина починає рости й поширюватися.

— Але з якої причини клітини-кілери несподівано перестають справлятися зі своїм завданням?

— Власне, у розгадці цього питання й полягає парадокс Хелстрома, за рішення якого взявся М.Сітковський. Але, перш ніж розкрити суть проблеми, я спробую намалювати портрет Майкла.

Розпочну з того, що він наш співвітчизник: Михайло Сітковський народився в селищі поблизу Первомайська Кіровоградської області. Мишко закінчив школу в Первомайську і наприкінці 60-х зайняв перше місце на всесоюзній олімпіаді з математики. З грамотою переможця він поїхав поступати в МДУ і склав всі іспити на відмінно.

Приймальна комісія подивилася в анкету: «Єврей? Ось ще одна задача». Ну, не задачка, а квиток на виліт. Проте Мишко розв’язав і її...

Тоді йому сказали відкритим текстом: Мишко, зрозумій нас — ми не можемо тебе взяти, тому що мехмат готує кадри для оборонки, а ти потім візьмеш і емігруєш.

Природно, екзаменатори не могли не захоплюватися рідкісним талантом юнака, і йому порадили: «З такими блискучими оцінками ти можеш піти на біофак». Мишко погодився стати біофізиком. Навіть побачив у цьому перст долі, — його мама мріяла, щоб син став лікарем. Далі події розвивалися, як у добре закрученому детективі.

— І таке ставлення до біології тоді, коли американці вже перемістили акцент у дослідженнях на генетику? Невже в Союзі ніхто не зрозумів зміни кон’юнктури і не доповів керівництву, що час повертати кермо і звернути увагу не тільки на фізику, а й на біологію?

— Знайшлися люди. Радянські військові експерти дійшли висновку, що Штати інтенсивно розвивають біологію неспроста. Мовляв, тут буде створено зброю майбутнього. Однак повернути дуже консервативний науковий і освітній корабель країни, біля керма якого стояли фізики та інженери, на новий — біологічний — курс було важко. І ЦК організував у Москві Інститут біоорганічної хімії. А щоб розв’язати собі руки, директором призначили молодого академіка Юрія Овчинникова, якого зробили членом ЦК. Цей інститут, щойно ставши на ноги, відразу ж став отримувати більше валюти на придбання устаткування і реактивів, ніж, приміром, уся Академія наук України.

— А який стосунок мали ці обставини до долі Михайла Сітковського?

— Прямий. Річ у тому, що під час навчання Мишко закохався в американську аспірантку, яка працювала в інституті Овчинникова. Якби вона працювала в іншому інституті, невідомо, як би все склалося. Очевидно, потрапляння в орбіту такого могутнього вченого допомогло М.Сітковському виїхати разом із дружиною до Америки. Ю.Овчинников, який налагоджував зв’язки з американськими біотехнологами, повинен був піклуватися про свій імідж у цій країні і відпустив співробітника, щоб не сваритися з американськими ученими.

Сітковський став надзвичайно успішним ученим, світовою зіркою. Він професор Гарварда. І професор не простий: у нього іменна посада професора, що свідчить про визнання його заслуг. Їх чимало. Але головне досягнення — розгадка парадокса Хелстрома.

— У чому суть відкриття?

— Річ у тому, що в товщі клітин ракової пухлини, коли вона стає досить великою, розвивається гіпоксія. Клітини інтенсивно поділяються, в них відбувається потужний метаболізм, необхідно багато кисню, потрібна маса живильних речовин, а кровоносних судин у товщі пухлини не вистачає. Через гіпоксію ракові клітини виділяють особливу речовину — аденозин. Вона виділяється пухлиною у великій концентрації і блокує спеціальні рецептори на клітинах-кілерах. Через це кілери втрачають свою вбивчу силу.

Неважко, виходячи з цього, визначити наступні кроки: з одного боку, необхідно знизити здатність ракових клітин продукувати аденозин, а з іншого — заблокувати на клітинах-кілерах рецептори аденозину. Якщо ці завдання вирішити, то кілери знову підуть в атаку на пухлину. Якщо клітин-кілерів буде вдосталь, вони її знищать.

— На якій стадії перевірка цієї теоретичної схеми?

— Проведено експериментальні дослідження на десятках тисяч пацюків. І ці експерименти дали абсолютно позитивний результат. Знищуються найбільш злоякісні пухлини — такі як меланома. Зараз ідеться про те, щоб розпочати дослідження на людях. Є блокатори рецепторів і зрозумілі підходи до того, як зменшити здатність пухлини продукувати аденозин. Усі ці методи розроблені.

Окремо хотілося б сказати про блокатори рецепторів. Один із них, між іншим, — давно відомий кофеїн.

— Тобто всі розмови про те, що здоровий спосіб життя потребує відмови від кави, не більше ніж ще одна помилка?

— Понад те, дослідження Сітковского свідчать, що регулярне споживання впродовж дня кави або чаю, безумовно, дає певний профілактичний антираковий ефект.

— Але ліки потраплятимуть до нас з-за кордону і навряд чи будуть доступними в Україні?

— Михайло Сітковський зберіг дуже світлі спогади про свою батьківщину, Україну. Він неодноразово мені говорив про своє бажання відвідати рідний Первомайськ. Певно, цими почуттями вчений керувався, коли запропонував спільно з ним організувати консорціум, який міг би завершити розробку і займатися клінічним впровадженням його методу, що відкриває зовсім інші перспективи для цього напряму медицини в нашій країні.

Нині Михайло організовує цілу низку таких консорціумів у світі: в Італії, Норвегії... До речі, в Норвегії рак — одна з національних хвороб, тому що в країні бракує сонця. Норвежці люблять відпочивати в південних краях і при цьому отримують опіки шкіри. У них (на півночі!) дуже часто трапляється захворювання на меланому — найбільш злоякісну пухлину шкіри.

Зрозуміло, що норвежці одними з перших зацікавилися досягненнями Сітковського. Їх підштовхнуло до цього й те, що вони робили загальнонаціональний скринінг, аби виявити, з чим корелює захворювання на меланому. Вдалося встановити, що її частота збільшується за наявності сонячних опіків і зменшується при... споживанні кави. Статистика показала: чим більше кофеїну споживає норвежець, тим менший у нього ризик захворіти на меланому. Це стало непрямим свідченням того, що метод Сітковського працюватиме. Михайло запропонував мені як фахівцю в галузі тих-таки рецепторів, про маніпуляцію з якими йдеться, співпрацю у створенні спільного проекту в Україні.

Я безумовно погодився. Очолювана мною лабораторія інтенсивно працює з пуринорецепторами. Їх дуже багато в нашому організмі, де вони відіграють безліч ролей: від відповідальності за нетримання сечі до відчуття болю, від роботи кишечника до механізмів пам’яті. Це одна з основних сигнальних систем всього організму ссавців.

Наша лабораторія останніми роками багато займається питанням болю та ролі в цьому пуринорецепторів. Я доповів у Стокгольмі про знаходження ще одного пуринорецептора, який міститься на поверхні нервових клітин. Крім того, розповів про нову пептидну молекулу, яку ми відкрили спільно з російськими вченими. Разом із лабораторією академіка Гришина ми виділили невеличкий пептид з отрути отруйного середньоазіатського павука. Цей пептид демонструє високу ефективність у боротьбі з болем при різних видах запалень. Тут наші дослідження тісно перетинаються з дослідженнями Сітковського: його роботи, пов’язані з канцерогенезом, також частково впираються в проблему запалення.

— А в Україні вже хтось підтримав ваші плани?

— Я звернувся до академіка Патона з пропозицією створити в країні мережу так званих ключових лабораторій. Назву «позичено» в китайських учених, які з допомогою таких лабораторій реставрують свою науку. Борис Євгенович вислухав мене з великою увагою. За його дорученням, я очолюю робочу групу при НАНУ, яка розробляє положення про майбутні ключові лабораторії. У мене зараз є цілком конкретна мрія, щоб одна з ключових лабораторій, які, я сподіваюся, буде створено, спільно з Гарвардським університетом в особі професора Сітковського працювала над питаннями боротьби з раком. Ще одна з таких лабораторій може зайнятися стовбуровими клітинами, тобто відновною медициною. Такі роботи вже надзвичайно інтенсивно ведуться в передових країнах. У нас, на жаль, багато говорять, але нічого по-справжньому наукового на цьому напрямі не роблять.

Кілька ключових лабораторій мали б трудитися над вкрай актуальними для нашої країни проблемами — проблемою стійкого до антибіотиків туберкульозу, наркоманії та СНІДу. Ми тут перебуваємо в чорній зоні. Цілком природною для нас була б і ключова лабораторія, яка могла б працювати з молекулярними механізмами старіння тощо.

— Чому для України так важливо брати в цьому участь?

— Насамперед тому, що ці питання мають величезне соціальне значення — у нашій країні чоловіки в середньому живуть стільки, скільки в злиденних країнах. Це все, зокрема, результат стану нашої медицини. Так, під Києвом є онкологічна клініка, яка надає послуги на європейському рівні, але подивімося на її прейскурант і прикиньмо, який відсоток населення країни може в ній лікуватися. Тим часом якщо Україна братиме паритетну участь у розробці нових передових методів медицини, вони будуть доступні народові. Необхідні для таких робіт фінансові витрати і соціальний ефект, який у результаті буде отриманий, — несумірні.