Про проблеми світобудови — за чашечкою кави

Комп’ютеризація майбутнього — добро чи зло? «Звісно добро!» — так, найшвидше, відповість читач. Як же тоді розцінити випадок, який Наталя Колотій, старший науковий співробітник Інституту охорони здоров’я дітей і підлітків АМН України, розповіла гостям наукового кафе, організованого в Харкові Британською радою?

…14-річного підлітка з нервово-психічним зривом привезли в одну з клінік Харкова батьки. Він кілька ночей поспіль просидів за комп’ютерною грою і вже не міг самостійно повернутися в реальний світ. Був перезбуджений, агресивний, погрожував покінчити з собою. Виводити пацієнта з цього стану було дуже складно. Довелося вводити йому препарати, які гасять осередок збудження в головному мозку, а потім підключити психотерапевта, щоб у розмовах повернути підлітка до розуміння, що комп’ютерна гра — це лише гра й нічого більше. Все закінчилося добре — сьогодні колишній геймер здоровий і вже не плутає реальність із фантомами.

Чи то тема комп’ютерних ігор виявилася настільки актуальною, чи то такою привабливою до спілкування невимушена атмосфера затишного кафе, але дискусія з приводу цієї розповіді спалахнула миттєво. Свою думку хотіли висловити багато з тих, хто зібрався, — студенти й криміналісти, викладачі та психологи, програмісти й лікарі, вчені та журналісти.

І запитав геймер геймера...

Як виявилося, проблема фанатів-геймерів зацікавила не лише Наталю Колотій, а й сина Володю, якого ця пристрасть ледь не затягла у свої тенета. Проте згодом підліток дедалі частіше став звертати увагу, що перебір із «іграшками» позначається на житті його однолітків не найкращим чином.

Вони втрачають інтерес не лише до навчання, а й до своїх звичайних розваг, починають конфліктувати з батьками і вчителями. У них погіршується здоров’я, зокрема розвивається короткозорість. Фанатів, які мають звичай просиджувати цілими днями, а то й ночами за комп’ютерними іграми, можна «вирахувати» навіть за зовнішнім виглядом. Запалені червоні очі, зігнута спина, бліде обличчя, пальці тремтять, ніби бігають по клавіатурі...

У рамках роботи в Малій академії наук (МАН) Володя провів ціле дослідження у своїй школі №29. Він попросив однолітків (підлітки 11—14 років зазвичай —найзатятіші гравці) відповісти на запитання розробленої ним анонімної анкети. Виявилося, що майже половина хлопців грає кожного дня, а кожний четвертий «приклеювався» до монітора більше ніж на три години на день, ще стільки ж — від двох до трьох годин. У 64% геймерів на цьому грунті постійно виникають конфлікти з батьками. І при тому, що 45% фанатів усвідомлювали свою залежність від комп’ютерів, жодний із них не звертався по допомогу до дорослих — ні до батьків, ні до вчителів, ні до лікарів.

— Комп’ютерні ігри — не таке вже погане заняття, — захищав геймерів першокурсник одного з харківських вузів Олег Кузниченко. — Думаю, випадків такої патологічної залежності, як наведений приклад, в Україні можна перелічити по пальцях. Водночас хлопці розвивають уміння володіти комп’ютером, швидкість пальців, реакцію, увагу тощо. А у випадку виграшу вони переживають яскравий момент перемоги! Зрештою, вони не потрапляють під «поганий вплив» вулиці, якого так бояться батьки...

— Річ не лише в залежності, хоча це й важливо, — підключився до розмови вчений-гігієніст із медичного університету Леонід Подригало. — Така пристрасть «з’їдає» все дозвілля підлітків, частину якого потрібно було б віддати спорту. Геймери самі зазначили в анкетах, що тривалі ігри викликають у них головний біль і різь в очах. Що не дивно, оскільки жодна робота не дасть такого захоплення, яке дає гра. Щільність ідеально проведеного уроку становить близько 90%, тобто з 45 хвилин лише 4,5 хвилини йде на відволікання. У випадку комп’ютерних ігор щільність дорівнює 95—98% — ми підтвердили це у своїх експериментах. І все навантаження, на відміну від шкільного уроку, падає на очі та центральну нервову систему. До речі, гігієнічна норма роботи за монітором для школярів цього віку становить 30 хвилин на день.

— І що фахівці пропонують? Заборонити комп’ютерні «ігри»? — не здається студент.

— У жодному разі! — каже Наталя. — При бажанні вони однаково легко обминуть і вашу заборону, і вашу відмову давати йому на це гроші. Завдання дорослих — не заборонити, не відучити, не покарати, а розповісти дитині про правила роботи з машиною і з іграми. Діти повинні мати вичерпну інформацію про вплив комп’ютера та комп’ютерних ігор на здоров’я, психіку й поведінку. Вони мають привчитися дотримуватись відповідних гігієнічних вимог так само, як чистити зуби. До того ж є і корисні, що розвивають комп’ютерні ігри. І навіть такі, які можуть служити лікувальним чинником. Наприклад, учені США застосовують нову методику лікування амнезії за допомогою гри «Тетрис», що, як виявилося, допомагає синхронізувати роботу лівої і правої півкуль мозку.

— А ви можете познайомити нас зараз хоча б з основними гігієнічними правилами спілкування з комп’ютером? — запитує головний редактор газети «Слобідський край» Володимир Ревенко.

— Правила нескладні, набагато складніше їх систематично виконувати, — каже Леонід Подригало. — Чергуйте активні та пасивні види відпочинку. Фіксуйте час роботи з комп’ютером, не допускайте його збільшення. Перевірте свій зір і намагайтеся періодично контролювати його, щоб не допустити його погіршення. Робіть перерви під час ігор, виконуйте вправи для м’язів спини, пальців, очей. Думаю, уся потрібна інформація має викладатися в рамках шкільних дисциплін «Основи безпеки життєдіяльності» чи «Основи здоров’я». На жаль, у нинішніх міністерських програмах цій проблемі, що стосується дуже багатьох дітей, не приділяють уваги.

Спілкуючись, просвіщайся

Щоб у читача не склалося враження, ніби гості наукового кафе побачили в комп’ютеризації лише зло, можу сказати, що більшість із них були затятими захисниками ПК. Так, вони обурювалися таким явищем, як комп’ютерна порнографія. Сперечалися про етичність широкого використання студентами рефератів з Інтернету. Обговорювали можливість поставити заслін комп’ютерній злочинності. Проте зрештою всі учасники дискусії зійшлися на тому, що без комп’ютера уявити собі наше життя вже неможливо — це така сама реальність, як кіно чи телебачення. А от обернеться це досягнення цивілізації негативом чи позитивом, залежить лише від усіх нас.

Судячи з усього, наукові кафе взяли на озброєння крім відомого принципу «Розважаючи, просвіщай» щось свіженьке — «Спілкуючись, просвіщай». Вони формують такі собі публічні майданчики, де люди, які цікавляться новинками науки, можуть висловити свою точку зору, знайти момент громадського інтересу й спробувати докопатися до істини у відкритому неформальному діалозі. За своїм форматом ця подоба «живого» ток-шоу дає прекрасну можливість для обговорення наукових проблем, які представляють інтерес не лише для фахівців, а й для широких верств населення. Це вид наукової популяристики, що враховує давнє, як світ, бажання людей спілкуватися один з одним, ділитися своїми знаннями й думками у форматі «тут і нині».

Напевно, кафе з його підбадьорливими пахощами кави й доброзичливою атмосферою саме по собі налаштовує на розкуте інтелектуальне спілкування. Варто нагадати, що перші кав’ярні, які з’явилися в XVII столітті в Європі, швидко перетворилися на затишні клуби за інтересами, які відвідує освічена публіка.

Наприклад, одне з перших кафе, що відкрилося колись під назвою «Прокоп» навпроти нового будинку «Комеді-Франсез» у Парижі, стало місцем зустрічей акторів, письменників, музикантів і політиків. Його відвідували Вольтер, Руссо, Бомарше, Марат, Робесп’єр, Дантон. Наполеон Бонапарт, ще нікому не відомий офіцер, приходив сюди пограти в шахи. Відома в усьому світі ллойдська морська страхова компанія «народилася» у кафе Едварда Ллойда на вулиці Тауер, де збиралися страховики. З кафе Джона на алеї Чейндж у Лондоні утворилася біржа цінних паперів. Королівське наукове товариство Великобританії також утворилося з Оксфордського кавового клубу, заснованого студентами.

Дункан Даллас — соціальний винахідник

— Хто перший придумав наукове кафе в його нинішньому форматі? — запитую я кандидата біологічних наук, менеджера проектів з науки, техніки та технологій Британської ради в Україні Віктора Кириленка.

— Це був відомий журналіст, популяризатор науки Дункан Даллас. Хімік за освітою, він очолив на телебаченні в Йоркширі відділ науково-популярних програм, які охоплювали широкий спектр тем у науці та медицині. Перше наукове кафе — Cafe Scientifique — відбулося 1998 року в британському місті Лідсі. Дункан рекламував його як «місце, де за чашкою кави або фужером вина люди можуть зустрітися й обговорити новітні ідеї в науці й техніці, що змінюють наш світ». А три роки потому він одержав грант The Wellcome Trust на організацію і проведення наукових кафе в інших містах Сполученого Королівства.

Нині у Великобританії налічується вже понад 20 таких центрів. Створено інтернет-сайт, що публікує інформацію про майбутні засідання і досвід роботи нових кафе. Успіх своєї ідеї Дункан пояснює просто — він думає, що публіка приходить не для самовдосконалення і не для лекцій, вона приходить, щоб взяти участь. Публіка хоче бути поінформованою, але також її приваблює можливість прилучитися до обговорення наукових і технологічних нововведень, висловити свою точку зору. Оригінальна ідея проведення інтелектуального дозвілля в кафе поширилася нині далеко за межі Великобританії — від Сінгапуру до Буенос-Айреса.

— У яких містах України вже функціонують наукові кафе?

— Ми почали в 2003 році з міжнародної відеоконференції між Києвом і Александрією (Єгипет), яка була присвячена етичним, науковим і економічним аспектам застосування генетично модифікованих продуктів харчування. Це був рік усесвітнього святкування 50-річчя відкриття структури ДНК британськими вченими Вотсоном і Кріком. Потім були Одеса та Харків.

— Прищепилася в нас така форма популяризації науки?

— По-моєму, так. Вона розвивається, набуває нових друзів і нового досвіду, який відповідає національному менталітету. Нині наукове кафе знайшло «постійну прописку» у затишному студентському кафе «Бункер» у Харківському національному університеті ім.Каразіна. Тут обговорювалися найрізноманітніші теми: «Кому та для чого потрібна наука?», «Чиста енергія для людства — шанс чи утопія?», «Зміни клімату», «Чи етичні новітні технології?»

— Яка з зустрічей минула, на ваш погляд, найбільш вдало?

— Мабуть, остання, присвячена комп’ютеризації майбутнього. Вона запам’яталася мені розкріпаченою активністю учасників засідання та успішним поєднанням різнобічного наукового супроводу.

— Що ще нового на британському ринку популяризації?

— Дуже ефективними методами популяризації науки є, умовно кажучи, візуальний і інтерактивний. Британські музеї науки, виставки, фестивалі науки набувають дедалі більшої популярності серед учнів, студентів і взагалі населення саме тому, що вони наочно демонструють і пояснюють досягнення сучасної науки. А також надають можливість відвідувачам усього торкнутися, пограти й зробити щось власними руками. Людям, наприклад, пропонують увійти в макромоделі серця людини та познайомитися з його будовою і роботою, посидіти в кабіні справжнього літака та спробувати управляти ним або особисто виділити ДНК із банана. Такі форми популяризації не завжди вимагають великих грошей, але завжди — творчого, зацікавленого підходу й фантазії.

Нещодавно той самий Дункан Даллас запропонував проведення дитячих наукових кафе — Junior Cafй Scientifique — у школах, поширюючи успішний досвід серед зовсім юної аудиторії. Дітям надають можливість самим організувати засідання, що проходить в одному з приміщень школи, але не в класній кімнаті. Як правило, на таке засідання запрошують молодого лектора, який стимулює зацікавленість і дискусію. Цей підхід має дуже цікаві перспективи залучення до наукового діалогу підлітків, які будуватимуть майбутнє.