Прищепити громадянам ген ощадливості, або Електроенергія: скільки? з чого? як?

У китайській мові поняття «криза» передається двома ієрогліфами — «небезпека» та «вихід із неї». Сьогодні розвиток ситуації в паливно-енергетичному комплексі України несе певну небезпеку для економіки держави. Природно, великий інтерес представляє обговорення можливих шляхів виходу з цієї небезпеки.

Зовсім недавно на засіданні Ради національної безпеки й оборони РФ президент В.Путін висунув завдання досягнення Росією лідерства в паливно-енергетичному секторі світової економіки. Причому лідерства не як результату збільшення видобутку корисних копалин, а як результату впровадження інноваційних технологій в енергетику. І якщо Росія, яка має й реалізує свою енергетичну стратегію, порушує питання в плані завоювання лідируючих позицій, то для України, у котрої енергетичну стратегію розроблено, але досі так і не затверджено, перехід на інноваційний шлях розвитку ПЕК — фактично єдиний, безальтернативний шлях збереження не лише енергетичної незалежності, а й незалежності держави. І те, що ця стратегія залишається незатвердженою, свідчить про превалювання інтересів окремих фінансово-промислових груп над інтересами країни.

За оцінками експертів, в Україні близько 96% обсягів продукції, що випускається, належить до третього й четвертого укладів, характерними рисами яких є випереджаючий розвиток електроенергетики й використання нафти як головного енергоносія. Частка ж продукції вищих технологічних укладів в економіці країни становить 4% — для п’ятого і 0,1% — для шостого.

Слід враховувати, у найближчі 20—30 років в економіці України продовжуватимуть домінувати третій і четвертий технологічні уклади, що мають значний потенціал для розвитку й удосконалення. Це означає, що саме масове й серійне виробництво продукції важкого машинобудування, автомобілебудування, чорної та кольорової металургії, хімічної промисловості визначатиме рівень енергоємності ВВП. Сьогодні цей показник в Україні становить 0,89 кг у.т. на один долар США. З урахуванням паритету реальної купівельної спроможності це перевищує середній рівень енергоємності в країнах світу в два-три рази. Безумовно, енергозбереження в таких умовах виходить на перше місце. Проте, попри прогнозовану економію енергетичних продуктів за рахунок структурного й технологічного енергозбереження (економічно доцільний потенціал енергозбереження держави оцінюється на рівні 45% від сучасних обсягів споживання) до 2030 р., з урахуванням зростання ВВП і розвитку соціальної сфери, можна очікувати абсолютного зростання їхнього споживання.

І ще. Якщо газ і нафта нестримно дорожчають, а вугільна й атомна енергетика занадто «брудні», що робити в цій ситуації? Визначаючи вектор розвитку енергетики, не можна не враховувати світові тенденції. Протягом тридцяти останніх років сталися певні зміни в структурі виробництва електроенергії за видами палива, передусім пов’язані з розвитком атомної енергетики. Загальна світова частка вугілля при цьому знизилася, хоча в таких країнах, як Японія, Канада, Австралія, вона зростала. На думку багатьох експертів, можливість зростання частки вугілля в електроенергетиці Європи може зняти гостроту енергетичних проблем. Протягом останніх 10—15 років вдалося підняти ККД вугільних енергоблоків із 35 до 45%. Очікується, подальше удосконалення технологій дозволить довести цей показник до 55%. На думку фахівців World Energy Council, вугільні парові енергоблоки проіснують до 2060 р., у першу чергу тому, що альтернативні варіанти вимагають великих інвестицій.

Із огляду на розвиток ситуації з поставками газу в Україну, а також те, що потенціал вугільної галузі продовжує залишатися досить високим, неважко спрогнозувати: найближчим часом вугілля стане ліквідним продуктом, а заміщення газу вугіллям відбуватиметься набагато активніше. Хотілося б також підкреслити, що, маючи величезні запаси конкурентоспроможного на внутрішньому ринку вугілля, Україна займає серед вуглевидобувних країн одне з останніх місць за рівнем його використання.

Протягом десяти останніх років в Україні також спостерігається тенденція збільшення частки ядерного палива у виробництві електроенергії. Вирішуючи проблему національної енергобезпеки, побудувати на ТЕС нові чисті вугільні енергоблоки й модернізувати існуючі значно дешевше, ніж «підняти» атомну електроенергетику з її повним циклом. Та й за часом це можна зробити значно швидше. Тому ключовою проблемою енергетики України є радикальна зміна структури первинних енергоносіїв шляхом зменшення частки природного газу та збільшення частки вугілля. При цьому не слід також забувати, що заміщення газу коксом відбуватиметься (й воно вже розпочалося) в металургійній галузі — головному промисловому споживачі газу, а також завдяки застосуванню пиловугільних технологій у доменному виробництві.

Балансові запаси вугілля в Україні становлять 45 млрд. т, у тому числі коксівного вугілля понад 13 млрд. т. Розвідані запаси бурого вугілля — понад 8 млрд. т, у т.ч. понад 2 млрд. т його можуть видобувати відкритим способом. Готові до промислового освоєння близько 23 млрд. т балансових запасів, із яких експлуатуються й перебувають на балансі діючих підприємств близько 9,5 млрд. т, у тому числі енергетичного вугілля — 5,5 млрд. т (58%). У Донецькому басейні 45 вільних ділянок можуть бути рекомендовані для закладання 48 нових шахт. Є також понад 40 полів для будівництва високорентабельних шахт неглибокого закладання сумарною потужністю до 5 млн. т на рік. Уже в найближчому майбутньому передбачається освоєння Богданівського родовища в Південному Донбасі із запасами кам’яного вугілля понад 3,5 млрд. т. Одночасно з будівництвом нових вуглевидобувних підприємств розпочато будівництво заводу з виробництва синтетичного моторного палива. За задумом авторів проекту, це дозволить повною мірою забезпечити транспортну галузь України синтетичним бензином на десятки років, ліквідуючи критичну залежність економіки від постачання нафтою й нафтопродуктами з інших держав.

Як відзначалося вище, Україна має досить серйозні запаси бурого вугілля — цінної сировини для теплової енергетики, виробництва рідких палив, газу, адсорбентів та інших продуктів. При збільшенні річного видобутку бурого вугілля до 6,5 млн. т доцільним видається будівництво нової ТЕС потужністю 800 МВт.

Природно, для реалізації наявного потенціалу та збільшення видобування кам’яного й бурого вугілля потрібні досить серйозні фінансові ресурси, у т.ч. бюджетні. Але це будуть інвестиції в нашу економіку, робочі місця для співгромадян. Навіть за старих цін на енергоносії ефективно запрацювала економіко-правова модель інвестування на шахті «Червоноармійська-Західна №1», де обсяги видобування та продуктивність праці перебувають на рівні кращих світових вугільних компаній.

Нафтова криза 70-х років у США і Західній Європі послужила наймогутнішим імпульсом для технологічного відновлення їхніх економік. Керівництво цих країн проводило найжорсткішу політику в сфері енергозбереження, що дозволило в найкоротші терміни не лише успішно подолати кризу, а й консолідувати суспільство, прищепивши співгромадянам ген ощадливості. Україна має такий самий шанс. Потрібно не закликати до енергозбереження, а увімкнути важелі державного впливу, запровадивши норми витрати енергоресурсів на виробництво продукції, перевищення яких спричинить неминучі штрафи, створити та втілити в життя стимули до енергозбереження. І тоді закінчиться екстенсивний цикл розвитку економіки України як однієї із найбільш енергоємних.

І, очевидно, найскладніше питання в тому, як забезпечити інноваційний шлях розвитку ПЕК? Сьогодні підприємства ПЕК не зацікавлені у впровадженні сучасних технологій і устаткування. Підвищення цін на імпортовані енергоносії вони автоматично перекладуть на кінцевого споживача, що, до речі, уже неодноразово відбувалося. Енергогенеруючі компанії зацікавлені в збереженні конкурентоспроможності виробленої електроенергії лише на зовнішніх ринках, а на внутрішньому вони монополісти. Саме національний капітал разом з інтелектуальним потенціалом країни може й повинен розв’язати проблему ефективного використання енергоресурсів, забезпечення необхідного рівня ресурсо- й енергозбереження. В Україні є готові до використання сучасні наукоємні технічні рішення стосовно енергозберігаючих технологій у ключових секторах економіки.

Досвід країн, які зуміли досягти до кінця ХХ століття найвищого розвитку, демонструє: основа конкурентоспроможності країни лежить на регіональному рівні, а рівень добробуту й економічного зростання окремих територій залежить від наявності на них територіальних центрів економічного розвитку — кластерів. Спеціалізація учасників кластера дає можливість поглибити поділ праці і підвищити ефективність виробництва. Приклади успішного розвитку кластерів інноваційного типу можна знайти в економіках багатьох розвинених країн. Так, недавно уряд Франції оголосив про початок програми підвищення конкурентоспроможності країни шляхом створення інноваційних кластерів, у рамках яких підприємствам даються податкові пільги та скорочуються соціальні внески. Сьогодні кластерна модель економіки знаходить дедалі більше прибічників і в Україні, а підприємства електроенергетики, маючи розгалужену територіальну структуру, легко в неї вписуються. І тоді вже всередині кластера електроенергія (як універсальний «напівфабрикат») лише забезпечуватиме випуск продукції кінцевого споживання.

Реалізація кластерної моделі також передбачає всебічну підтримку й розвиток освіти та науки як основного інструмента формування конкурентних переваг, інтеграцію освіти й науки з бізнесом. Адже відомо, що в конкурентній боротьбі виграє той, хто не лише швидше та якісніше продукує нові знання та технології, а й швидше втілює їх у конкретний продукт і виходить із ним на ринок.

У цьому зв’язку істотні зміни мають статися в принципах фінансування науки в державі. Давно вже назрів перехід від схеми фінансування науки «під ім’я» до схеми фінансування «під проблему». І, обравши європейський вектор руху для країни в цілому, необхідно це робити у всіх сферах життя. Досвід фінансування наукових досліджень у Євросоюзі переконливо продемонстрував ефективність використовуваних механізмів: формування пріоритетних наукових програм, тендерний принцип відбору проектів, консорціуми партнерів із наукових організацій, котрі представляють різні країни, у т.ч. країни СНД.

Виняткове значення в процесах кластеризації може (й тому повинна) відіграти регіональна влада, оскільки в чотирикутнику «регіональна влада — освіта — наука — бізнес» лише вона здатна врахувати інтереси всіх сторін, формуючи кластер як неспонтанну кооперацію учасників і технологій, гармонізуючи комерційні та соціальні завдання, досягаючи тим самим регіонального консенсусу. У новітній історії України такий підхід ефективного використання науково-промислового потенціалу регіону продемонстрований у Програмі науково-технічного розвитку Донецької області на період до 2020 р., відмітною рисою якої є цільове інвестування промислових об’єктів.

Із огляду на те, що альтернативи інноваційному розвитку України немає, зауважимо: розв’язуватися ця проблема має в комплексі, на всіх ієрархічних рівнях управління. І хоч би скільки говорилося про розвиненість ринкових відносин в Україні, тільки економічна ситуація може змусити власника, котрий уміє добре рахувати свої гроші, звернути погляд у бік науки.

Усе це дозволить не лише знайти відповіді на запитання, винесені в заголовок статті, а й позбавить економіку України від «наркогазової» залежності, допоможе швидше пройти газову «ломку», стане основою реального технологічного відновлення та прогресу в усіх сферах громадського життя.