Понти от кутюр, або Модернізація країни — це не гламур і не любов до розкоші...

«Досить чорнухи! Залякали вже до краю — дайте промінь світла в нинішній холодній безпросвітності, покажіть бодай, куди йти і що робити. На політиків жодної надії — вони шукають під ліхтарем. Дайте висловитися інженерам, бізнесменам, ученим, просто розумним і чесним людям. Разом ми знайдемо вихід!..» — написав нам Ігор Фоменко з Богуслава. Листи такого змісту надходять до редакції часто. Відділ науки «Дзеркала тижня» відкриває дискусійний майданчик для всіх, у кого є креативні ідеї.

Із перших номерів «ДТ» відстежує ситуацію в науці й освіті. На наш погляд, це найважливіша й водночас болюча тема. Мене особисто завжди найбільше дивувало те, що в нашій країні паралельно співіснують начебто два суспільства. Одне купує дуже дорогі машини, а тепер уже особисті літаки й вер­тольоти. Воно хизується сукнями за 200 тисяч доларів, «найкращими друзями дівчат — діамантами» й іншою мішурою, а інше — освічене й фахове — не може купити для лабораторії, в якій працює, прилади, потрібні реактиви, з’їздити на конференцію. Прикро, що ці розумні люди могли б (якби мали змогу) швидко змінити ситуацію в економіці країни. На жаль!..

У нашому суспільстві так швидко (швидше за СНІД!) поширилася думка, ніби можна не вчитися, не працювати і мати все одразу, що розплата не забарилася. Аналізуючи причини кризи, нам не завадить зро­зуміти: менеджер, який керує кри­хітним (за світовими мірками) банком, не може їздити на «Мерседесі» чи «Лексусі», а інженер, який працює на допотопному мартені, не може дозволити собі купити навіть «Авео». Західні економісти підраху­вали: людина без сучасної механізації нездатна заробити собі на їжу.

Однак озирніться навколо — країна з граблями та лопатами, із тракторами і комбайнами, що тільки трохи кращі від сохи, та «мер­седесів» у Києві більше, аніж у Берліні. Звісно, не завадило б запитати у керівників іноземних банків, котрі позичили нашим «бізнесменам» на купівлю всяких іграшок для дорослих лобурів мільярди доларів: невже вони не знали, що при цьому саджа­ють країну на фінансову голку, з якої вона не злізе протягом десятиріч?

Тепер за всі ці витівки будемо роз­плачуватися всім миром. Це плата за пасивність, коли дали розвинутися ницим інстинктам, повіривши у вульгарну дурість, що красиво жити не заборониш. А треба було б заборонити! Треба було заборонити купувати в борг дорогі машини, їздити на Сейшели і на Кіпр. Треба було вчасно сказати класичну фразу, звернену до мадам Грицацуєвої: мадам, до чого ці стрибки, жінку прикрашає скромність!

Однак її ніхто не сказав. І мадам грицацуєви в запаморочливих капелюшках, із незбагненними підтяжками на обличчі й на тілі, захлинаючись від телячого захвату, з усіх каналів доводили дуже незабезпеченим, які погано харчуються, людям по інший бік екрана, переваги гламуру...

Якщо ми хочемо вижити і забезпечити майбутнє своїм дітям, не завадило б прищепити українському суспільству передусім неприйняття розкоші. Принаймні на час. Че­рез пристрасть до гламуру і вульгарність тих, хто з грязі в князі, нам доведеться довго й важко працювати, аби просто заробити на життя. Відтепер ми можемо влазити в борги (коли хтось наважиться нам позичити) тільки для того, щоб модернізувати виробництво. І треба пам’ятати: криза мине, а проблеми оновлення залишаться.

Коли німецькі громадяни дякували Бісмарку за те, що він створив Німеччину, канцлер відповів фразою, яку слід засвоїти і нам: Німеччину створив не канцлер, а вчителі. Якщо нам доведеться побачити багату, потужну Україну, її створять не люди, котрі їздять у «Бентлі» і носять вбрання від Валентіно. Україну відродять із попелу ті, хто сьогодні навчає дітей, ночами сидить у лабораторіях, намагається всупереч усьому створити інноваційний бізнес і живе за достатками...

«Вижити Україною»

Напередодні новорічної метушні в Національному педагогіч­ному університеті ім. М.Драгоманова зібрався науково-експертний круглий стіл. На ньому група освічених і грамотних людей, запрошених Україн­ським науковим клубом, а фінансова підтрим­ка була надана Інститутом соціальних досліджень, обговорила проблему, здавалося б, далеку від нинішніх реалій — 20-річчя від дня виходу книжки відомого дослідника, професора Мічиганського і Гарвардського універ­ситетів Романа Шпорлюка «Ко­мунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста». По­казово, що праці цього автора включені до програм навчання істориків і політологів у найкращих університетах світу, тоді як у нас про них мало хто знає. Для присутніх знаменита книжка стала приводом розглянути питання про модернізацію України. Вироблений спільно рецепт можна висловити двома словами — «Вижити Україною».

— Наша сім’я, — розповів пан Роман, — жила у Львові на вулиці Потоцького, яка «за Совітів» стала називатися Пушкінською. З приходом німців її назвали Міх­лін-штрасе, а після війни вона зно­ву стала Пушкінською. Нині вулицю названо ім’ям генерала Чупринки. Не знаю, яка назва у неї буде далі. Але з дитинства все це загострило в мені історичне чут­тя. Мені здалося, що ідеї
Ф.Ліс­та, який жив 200 років тому, дозволяють пояснити багато нюансів сучасного українського життя.

Приміром, коли Ліста запитували, як Німеччина, яка ще не була державою, може наздогнати і перегнати Великобританію, він казав, що країна не повинна намагатися повторювати те, що робить Англія, яка пішла вперед, а розвивати фундаментальні науки, науково-дослідні інституції. Мовляв, тут і народяться ідеї, що дозволять Німеччині обігнати успішні держави.

Через 50—60 років після цього прогнозу Німеччина перегнала Великобританію. Великий німець — теоретик націоналізму — вже тоді зрозумів, що лише ті дер­жави світу досягають процвітання, які поза залежністю від устрою країни забезпечують високий рівень свободи та захист власності, в яких влада забезпечує послідовну боротьбу за здійснення суспільної мети.

На запитання оглядача «ДТ» про те, як слід Україні поводитися за нинішніх обставин, американський учений зауважив: він історик, тобто фахівець із того, що було, а не з того, що буде. Проте зазначив, що він не прибічник вступу України до НАТО, але за вступ України в Євросоюз.

У відповідь на запитання про проблеми з російською мовою Р.Шпорлюк розповів історичну притчу: коли На­полеону якось доповіли, що в його полках подекуди солдати розмовляють по-німецьки, полководець відповів: важливо, аби їхні рушниці говорили французькою мовою. Тож нехай правителі й населення Донецька розмовляють тією мовою, якою хочуть. Гадаю, сказав видатний теоретик українського націоналізму, можна говорити російською мовою і бути хорошим українцем.

— Як викладач історії України я розповідаю американським студентам, — сказав професор, — що справжнім українським П’ємонтом була не Галичина, а Полтавщина. Україну видумали в Харкові й у Полтаві. Тут почали українську справу, коли галичани ще хотіли бути поляками. У статтях про транснаціональну історію і про формування сучасної України я наводжу приклад, що Іван Котляревський у той час, коли тільки формувалися сучасні нації в Європі, видав «Енеїду». У ній поет-філософ розмірковував над тим, що таке Україна. Те ж запитання ставили в цей час і німці. Фрідріх Шіллер запитував: що таке Німеччина?

До речі, навіть об’єднання розділеної після війни Німеччини й утворення незалежної України хронологічно збігаються, — історія України переплетена з історією Європи.

І ще я хотів би зауважити: після Другої світової війни не було конфлікту між капіталізмом і комунізмом, був конфлікт між комунізмом і націоналізмом. Націонал-комуністи Східної Європи воювали з Москвою не через те, що у них було інше розуміння комунізму, вони воювали тому, що були противниками імперії. Головною проблемою Російської імперії, на мій погляд, завжди були не українське чи єврейське питання, а російське національне. Тому я проти антиросійського трактування українського націоналізму — росіяни так само гнітилися комунізмом. Ленін був проти великоросійської незалежності.

Для мене дуже показово, що 1991 року саме Російська Федерація стала причиною розпаду Радянського Союзу. Пізніше демократична Росія і демократична Україна разом із Білоруссю підписали договір про розпуск Радянського Союзу. Мені це здавалося оптимістичним завершенням цілої епохи в історії. Проте російська демократична держава не відбулася. Це показав 1993 рік і подальші події.

— Нещодавно до мене звернулася відома німецька газета «Зюд Дойче цайтунг» із проханням пояснити роль Євро-2012 для України, — продовжив Роман Шпорлюк. — Я не експерт із футболу, але наважився сказати таке: чемпіонат Євро-2012 — виклик для України, для громадянського суспільства. Футбол сприятиме об’єднанню різних верств населення, яке сьогодні роз’єднане з різних причин. Багато користі принесуть економічні, фінансові, гуманітарні проекти, які доведеться реалізовувати для організації чемпіонату.

Важливо, що виникне безліч конкретних справ, і українцям доведеться модернізувати готелі, ремонтувати дороги, вивчати мови, організувати курси для підготовки гідів, щоб на автомобільних трасах, на залізничних вокзалах з’явилися люди, котрі зможуть пояснити гостям, як і куди дістатися. Ці важливі маленькі справи ведуть до великих результатів.

Я рекомендував би містам-господарям чемпіонату встановити контакт із містами Європи, які в минулому були господарями чемпіонатів. Направити туди людей для ознайомлення. Це спосіб модернізувати Україну.

— І роблячи все це, не доведеться жодного разу вимовити таке страшне і незрозуміле для деяких українців слово «націоналізм»?

— Це і не знадобиться — футбол сам розмовлятиме українською мовою!.. Фани «Шахтаря» зможуть розмовляти переважно російською, але їхнє місто переконає всіх, що воно у Європі разом із усіма громадянами країни. А насамкінець хотів би вам сказати, що в Україні справи значно кращі, аніж це здається її жителям. Ви цілком динамічна країна, яка швидко розвивається...