ПАТОН ПЕРШИЙ ЗРОЗУМІВ — ЦЕЙ ЧАС НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ НІКОЛИ...

Не грай те, що є.

Грай те, чого ще не було.

Майлз Дейвіс

От уже близько десяти років під Києвом працює приватне підприємство — Вишгородський алмазний завод. Приємно дивитися на цей доглянутий, добре побудований завод, оточений традиційним для українського хазяїна садом. Цікаво, що підприємство буквально з нуля було створено людиною, яка ніколи раніше не займалася бізнесом, спекуляціями чи будь-якою діяльністю «купи-продай». В основу становлення (і, відповідно, збагачення) нею були покладені власні наукові ідеї, розробки інститутів надтвердих матеріалів і проблем матеріалознавства НАНУ, здатність піти на ризик і вміння взяти відповідальність на себе. Отже, працівника Інституту проблем матеріалознавства НАНУ, а нині — директора заводу, голову правління акціонерного товариства, кандидата технічних наук Євгена Мошковського можна вважати зразковим представником нової української еліти.

— Неможливо вільно працювати, коли перебуваєш в рамках інституту, — вважає Євген Іванович. — Потрібно утримувати бухгалтерію, господарську частину, енергетику — у результаті доводиться віддавати інституту 250 відсотків накладних. А деякі «господарники» примудряються і 1200 відсотків «накрутити». Природно, за таких умов складно зробити впровадження науки рентабельним. Якщо у вченого є ідея, краще набрати групу професіоналів і працювати незалежно. На Заході багато дослідників так заробляють величезні гроші на своїх знаннях та вмінні.

1989 року мудрий Патон вирішив поміняти політику Академії наук — президія НАНУ розіслала по інститутах документ про створення наукових кооперативів, малих підприємств тощо. Для цього на той час склалася сприятлива ситуація. Приміром, у нашого інституту були великі приміщення, прекрасна матеріальна база, лабораторії укомплектовані новітніми приладами, зібраними з усього світу, напрацьовані перспективні напрями. І що дуже важливо для старту — була гарна кон’юнктура як внутрішнього (він тоді ще був потужним), так і зовнішнього ринку...

Проте вчені вирішили почекати, сподіваючись, що повернеться замовлення, а в бюджеті збільшаться асигнування на науку. Борис Євгенович, очевидно, першим зрозумів, що цей час не повернеться ніколи, і заздалегідь дав сигнал: рятуйтеся хто може — виходьте на самостійний шлях...

Та керівництво інститутів виявилося більш консервативним — воно поклало цю пропозицію під сукно. Нині нарікають, мовляв, Патон рятує вмираючу академію. Та якби тоді він піклувався лише про себе, то швидко організував би підприємства на основі розробок свого інституту й процвітав би. Проте він, як віддана своїй справі людина, не залишив капітанський місток і почав рятувати академію, котра не захотіла рятуватися сама.

— Чому наважилися ви?

— У мене були сильні результати. Я в них вірив, оскільки за моєю тематикою у відділі інструментальних матеріалів фактично половину економефекту отримував весь інститут. І довідавшись про пропозицію Патона, зрозумів — потрібно діяти. Тим паче, що умови прекрасні — тобі залишають інститутське устаткування, на якому працював, і приміщення на правах оренди. Потім, щоб не бути прив’язаними до інституту, ми заснували мале підприємство, викупивши устаткування. Воно було дуже дешевим, оскільки продавалося за балансовою вартістю, а багато чого списувалося.

— Як ви змогли — пересічна радянська (отже, не багата) людина побудувати чотириповерхову виробничу будівлю, начинену дорогими й потужними комунікаціями, нестандартним устаткуванням?

— Нам повезло з дилером — Анатолієм Каменковичем. Цей природжений бізнесмен колись був начальником лабораторії ВНДІ інструмента в Москві. Перебудова розкрила його талант — він зумів за три роки своєї діяльності (1993 — 1995 рр.) за обсягом експорту перевершити кількаразово такого потужного монополіста, як «Станкоімпорт»!

Проте 1996-го Каменкович поїхав у відрядження на конференцію в Мюнхен і помер від інфаркту. Безглуздий збіг — у цьому місті він народився до війни, коли його батьки працювали там у повпредстві. Ось така людина продавала наші алмази. З ним ми тоді отримували, можна сказати, надприбутки й змогли побудуватися, обладнати виробництво. Якби люди такого масштабу та енергії прийшли в той час у всі галузі, українська промисловість і наука мали б нині зовсім інший вигляд і потенціал.

Після його смерті й ми, і Полтавський завод полетіли в провалля. Бізнесмени, які змінили його, були людьми іншого масштабу й не змогли гідно продовжити справу. Тому я написав лист керівництву великої алмазної корпорації зі світовим ім’ям і прямо пояснив, що є такий заводик в Україні з виробництва алмазів. Мовляв, можливо, їм — світовим виробникам — буде цікаво, що ми можемо. З англійського офісу шановної фірми зателефонували в Київ академіку Миколі Новикову (його авторитет у світі високий) і поцікавилися, що ми собою являємо. Микола Васильович дав нам високу оцінку. Це послужило приводом для того, щоб мене і головного технолога Надію Молчанову запросили в штаб-квартиру в Лондон... Закінчилася зустріч заявою їхнього високого керівника, що він бачить наше майбутнє навіть не в алмазному, а в багатообіцяючому виробництві кубічного нітриду бору. Ми прийняли пропозицію. Отже час із 1998-го до 2001 року був у нас також вдалим.

На жаль, спокійно почуватися на ринку неможливо — ніколи не знаєш, яка несподіванка чекає на тебе за поворотом. Черговий удар отримали через вибух комерційного центру в США 11 вересня. Криза вдарила по всій світовій економіці, у тому числі й алмазній галузі... Маленьким підприємствам, та ще й з країни з таким іміджем, як наша, складно. Потяг із колишніми покупцями вже пішов. Треба розпочинати все спочатку.

Продукція Вишгородського заводу — мікронні алмазні порошки в одну-дві десятих мікрона. Такі порошки не видно навіть у потужний оптичний мікроскоп. Завод виготовляє і невеличкий асортимент абразивних інструментів. Та його головний напрям, де він почувається дуже добре й входить у п’ятірку підприємств світу, — виготовлення субмікронних порошків. Перспективу тут вбачають у тому, щоб і далі розвивати порошковий напрям ще більш тонкої, дорогої номенклатури.

На Вишгородському алмазному заводі займаються не лише прибутковим ремеслом — виробництвом алмазів, а й перспективними дослідженнями. Нині його вчені працюють над темою, що фінансується знаменитою американською абразивною корпорацією «3 М». Дослідження націлене на отримання алмазів дуже високої якості для обробки матеріалів волоконної оптики. До неї залучений ІНМ НАНУ. Вже отримані обнадійливі результати.

Перший заступник директора — молодий представник нового українського менеджменту Олександр Романюк — нещодавно побував у Ванкувері на конференції «Інтертех-2003», де виступив із доповіддю про менш вивчені властивості алмазу, що дозволяють розширити сфери його застосування в інших галузях. Оглядач «ДТ» поставив йому запитання про те, які перспективи в української алмазної промисловості?

— У будь-якого продукту є свій інноваційний цикл, — відповів Олександр Володимирович. — Після першого запуску, коли піонерам забезпечений надприбуток як плата за сміливість, у гонку включається багато хто. Тоді надприбутки немає. Головний результат конференції для мене: попри кризу, яка привела до переоцінки цінностей у галузі, наші позиції досить сильні. Полтавський завод був і залишається найбільшим у Європі. За деякими параметрами їхні алмази кращі у світі. Це, звичайно, заслуга Інституту надтвердих матеріалів.

Україна завжди спеціалізувалася на низькоміцних алмазах. Та низькоміцні — не означає погані. Просто це вироби для певної сфери застосування. І головна удача, що наш продукт у світовій промисловості затребуваний і майже незамінний. Так, у Японії є підприємства, які працюють на українських алмазах. Цінність такого споживача в тому, що він без крайньої необхідності не переключиться на більш дешевий і навіть у чомусь виграшний продукт, тому що застосовуваний алмазний порошок уже вріс у міжнародну систему поділу праці, він уже затребуваний у технологічному процесі тієї ж, приміром, «Міцубісі».

Алмаз, як і вода, начебто б простий мінерал — один вуглець і все, але за різноманіттю можливостей це унікальний матеріал, і тому його використання в нетрадиційних галузях припускає синергизм і отримання надвиграшних технологій. Ми можемо запропонувати замовнику на зручних для нього умовах продукт, який відповідає найжорсткішим вимогам. Ми бачимо своє місце і можливості вести боротьбу за міжнародний ринок.

— Тоді навіщо ж ви так завзято шукаєте інвестора?

— Тому що бачимо стратегічну перспективу. У бізнесі є статика, а є динаміка. Якщо оцінювати все статично, то начебто краще було б мати контрольний пакет і ні з ким не ділитися. Та якщо заглядати вперед, то потрібно розвиватися і збільшувати обсяги, якість, асортимент. Тут потрібна серйозна опора у світі бізнесу, великі гроші. Хто покаже, що він здатний сприяти реалізації цих наших цілей, із тим ми й готові поділитися пакетом акцій.

— Та ви й так робите більше, ніж можете продати. Навіщо розвиватися далі?

— Алмази у світі затребувані — потрібно лише знати адреси, кому вони потрібні. Ми віддаємо пакет за проникнення на нові ринки. Все інше — завод із налагодженою виробничою базою, висококваліфіковані фахівці, перспективні наукові розробки й навіть оборотні кошти для роботи — у нас є. Устаткування — найсучасніше. Усе відпрацьовано, на складі лежать три мільйони каратів прекрасної якості, в основному, алмазні й кубонітові порошки. Якщо порівнювати наші вироби, приміром, із продукцією Полтавського алмазного заводу, то в них неможливо домогтися якості такого рівня, оскільки там масове виробництво. А ми можемо робити будь-яку номенклатуру під замовлення.

Розуміємо, що ми дуже незручні для підприємств-конкурентів. Щоб нас не купили для закриття, ми за контрольний пакет заявляємо такі гроші, що покупці відразу відмовляються. А блокуючий пакет продати готові. Для цього потрібні зовсім невеличкі гроші — кілька сотень тисяч доларів.

Отже, завод цілком упевнено стоїть на власних ногах — потрібний інвестор, який зміг би сприяти реалізації нашої продукції як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринках, що сприяло б подальшому зростанню.