Пандемія нефаховості і безвідповідальності

18 листопада, 2020, 08:30 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Чому антиплагіатні заходи не працюють, або Життя як реалізоване право інших на помилки.

Цю статтю присвячено вже банальній для нашого суспільства проблемі: багатолітній неможливості сформувати і примусити працювати механізми академічної доброчесності. Можна констатувати: склалася ситуація, коли і вже запроваджені, і ті, що активно пропонуються, напрями, методи та механізми не спрацьовують, а переважно викликають обурення, несприйняття їх науково-освітянською спільнотою. Натомість зростають розчарування, втома, роздратування.

На ґрунті цих процесів формується абсурдна ситуація. З одного боку, є об’єктивні вимоги часу, певне колективне докладання зусиль до впровадження норм, принципів академічної доброчесності в практику науково-освітянського життя. Наприклад, запровадження МОН України обов’язкової перевірки на плагіат дипломних, магістерських робіт, дисертацій, статей, які друкуються у провідних наукових виданнях України, оприлюднення текстів авторефератів, дисертацій, відгуків опонентів на сайтах ЗВО. Хоч би як пручалися певні кола, зацікавлені у розростанні безвідповідальності, безкарності за порушення вимог академічної доброчесності, все ж доводиться виконувати ці формальні вимоги та очікувати результатів перевірки від викривачів, громадських активістів і навіть просто «добрих» колег.

З іншого боку, не меншає академічного плагіату, плагіатної діяльності, різноманітних фальшувань, імітування науково-освітянської діяльності, про що свідчать постійні викриття та скандали у вищій школі. Приклади є і вони всім відомі.

Головне в цій статті — не постаті плагіаторів, фальсифікаторів, учасників плагіатної діяльності, викривачів, громадських активістів, а принципово інше. Зараз важливо усвідомити, як виглядає реальна ситуація із запровадженням норм, принципів, механізмів академічної доброчесності, аби зрозуміти, що ж робити, коли знаєш, хто винен у розростанні пандемії плагіату, фальсифікацій, маніпуляцій у науково-освітянському середовищі. Саме тому жодне прізвище в цій статті не фігуруватиме, а МОН, НАЗЯВО, профільний комітет ВР України, ЗВО будуть згадуватися безвідносно до їхніх конкретних очільників, працівників, а виключно як соціальні інститути, що покликані впроваджувати, дотримуватися норм академічної доброчесності та вимагати цього від усієї науково-освітянської спільноти.

Один зі шляхів, який активно пропонується, — звернення окремих людей, соціальних інститутів до суду, щоб захистити норми й принципи академічної доброчесності. Наполегливе спрямування громадських настроїв у бік судової системи як механізму реального й позитивного вирішення частини проблем із дотриманням норм академічної доброчесності вважається правильним і ефективним кроком. У соціальних мережах, де обговорюються ці питання, дедалі частіше лунають голоси на підтримку такого рішення. Здавалося б, що це цивілізований і цілком прийнятний шлях відстоювання персональної честі та гідності, а також інтересів і репутації соціальних інститутів: МОН, НАЗЯВО, ЗВО. Але що будемо мати на практиці, пішовши таким шляхом?

Загальновідомо, суди не вирішують, хто є плагіатором, фальсифікатором, хто — справжнім науковцем, фаховим викладачем, а працюють із порушенням процедурно-процесуальних норм, вимог. До суду з уже виявленими фактами плагіату можна подати лише в межах закону про авторські та суміжні з ними права. І навіть якщо МОН, НАЗЯВО чи особливо ЗВО захочуть застосувати суміжні права і подати до суду на порушника норм академічної доброчесності (плагіат, фальсифікація, маніпуляції даними з боку здобувачів наукових ступенів, звань, авторів, які надрукували сплагійовані статті в наукових виданнях певного ЗВО, НДІ), то на них очікує складна й копітка процедура, зокрема і з розшуку реальних авторів сплагійованих текстів та вмовляння їх долучитися до судового позову. Докладніше про пастки судового шляху — у статті «Про давні гріхи і довгі тіні». В цій статті окреслено далеко не всі проблеми, які чатують на представників науково-освітянської спільноти, якщо вони вирішать у суді відстоювати права та норми академічної доброчесності. Але й цього досить, аби зрозуміти, чому шлях судового позову — це шлях швидкої і незворотної абсурдизації науково-освітнього процесу.

Доволі легко уявити, який колапс станеться, якщо викладач, котрий перевіряє реферат, курсову, магістерську роботи, знайде факти академічного плагіату й піде до суду; якщо студент не визнає себе плагіатором, наполягатиме на фаховій відповідності своєї роботи, а адміністрація ЗВО і колеги такого викладача не захочуть виносити сміття з хати й, зі свого боку, волітимуть заплющити очі на поведінку такого студента. Викладач буде змушений самотужки протистояти системі. Багатьом це захочеться робити? Запитання риторичне. Відповідь на нього — продовження розростання фактів академічної недоброчесності.

Але навіть коли адміністрація ЗВО, колеги підтримають викладача, що буде на практиці? З кожним рефератом/курсовою/магістерською йти до суду? Хто буде позивачем — викладач, який викрив плагіат, фальшування; кафедра, лабораторія, в якій виконувалася й мала пройти захист робота; адміністрація ЗВО? Хто буде оплачуватиме судові витрати? Хто оплачуватиме працю адвокатів? Що буде зі студентом, якого звинувачують у фактах плагіату, фальсифікації, — його відсторонять від занять до рішення суду, на яке, можливо, доведеться очікувати кілька місяців чи навіть років? Студента будуть переводити з курсу на курс до самого отримання диплома? А якщо він програє справу, то його відрахують, і на якій правовій підставі? Якщо студента, як це заведено в цивілізованих країнах, відрахують за факти порушення норм академічної доброчесності, про що й буде судове рішення, — то повернуть йому гроші за навчання за ті роки, коли вже розглядалася судова справа, але студентові дозволили навчатися до остаточного рішення? Скасують рішення про його диплом, якщо судова справа закінчиться після отримання диплома? А якщо такого студента ледь не кожен викладач на кожному курсі буде викривати у фактах плагіату, фальсифікацій, — то щоразу позиватися? А якщо справу виграє студент, та ще й подасть позов про моральні збитки, — хто їх оплачуватиме: викладач, який ініціював справу, чи адміністрація кафедри, лабораторії, ЗВО?

Постає ще багато таких запитань, особливо коли зважити, що сюди ж додаються питання фактів плагіату, фальшування в дисертаціях. Бо ніхто не може бути впевненим у тому, що аспірант/докторант, якого викрили в порушенні академічної доброчесності й не дали захиститися вже на останньому етапі роботи, не подасть до суду на керівника/консультанта/кафедру/ЗВО за те, що впродовж усіх років навчання в аспірантурі/докторантурі їх атестували й рекомендували до захисту. Це важко уявити, проте такі випадки можливі, якщо зважити на складний і матеріально обтяжливий процес підготовки дослідження до захисту. Як неможливо бути впевненим у тому, що керівник/консультант/кафедра/ЗВО за системні фальсифікації не подадуть до суду на здобувача наукового ступеня, якого сторонній викривач упіймав на плагіаті й оприлюднив ці факти. Як не можна бути впевненим і в тому, що кафедра чи ЗВО не подадуть до суду на здобувача, його керівника/консультанта за те, що вони займалися плагіатною діяльністю, про яку стало відомо через ЗМІ, від стороннього викривача, та ще й напередодні чергової атестації. Як не можна бути впевненим і в тому, що викривачі, громадські об’єднання, які переймаються питаннями академічної доброчесності, не позиватимуться до певного науковця, викладача, якого викрили в системному порушенні ЗВО, МОН, НАЗЯВО. Так само ЗВО, МОН, НАЗЯВО можуть позиватися до викривачів, громадських активістів, ГО за те, що були сфальшовані звинувачення певної особи, яку викрили у плагіаті, плагіатній діяльності. Аналогічно, й викриті, але не притягнені до відповідальності плагіатори, фальсифікатори, учасники плагіатної діяльності можуть позиватися до ЗВО, МОН, НАЗЯВО, викривачів, ГО за плюндрування честі, гідності та ділової репутації.

Типологія таких реальних і гіпотетичних випадків складніша. Однак проблема в тому, що судові процеси з питань академічної доброчесності, які можуть стати масовим явищем, породити систему правників, що спеціалізуються на цих питаннях, — не сприятимуть фаховому зростанню науково-освітянського середовища, цінуванню в ньому норм, принципів цивілізованого фахового існування. Вони перетворять найбільш гучні випадки на телевізійні шоу, на кшталт шоу про судові розлучення, розподіл майна, визнання позашлюбних дітей у середовищі «зірок» шоу-бізнесу, і підштовхнуть до подальшого соціального напруження, агресії, розшарування суспільства: людей змусять остаточно повірити, що той, у кого спритніші, дорожчі адвокати, більше матеріальних можливостей для виконання різноманітних експертиз, включно із закордонними фахівцями, і виграє суд із питань академічної доброчесності. Це причинно-наслідковим чином призведе до зростання емоційної напруги та нефаховості в науково-освітянському середовищі, його орієнтування на заможних працівників та зовнішні чинники у вирішенні суто фахових питань.

Єдиний вихід із такої абсурдної ситуації — усвідомлення науково-освітянським середовищем важливості соціального, фахово відповідального ставлення до себе.

Це усвідомлення має скидатися на те, яке зараз породжує пандемія COVID-19, примушуючи дотримуватися соціальної дистанції, використання засобів індивідуального захисту, особистої гігієни та вимагати від інших поважати ці суспільно важливі кроки і норми. Це усвідомлення того, що тотальна нефаховість науковців, викладачів ЗВО — це одночасно і колективна поразка нашого суспільства, і особиста поразка кожного з нас.

Пандемія нефаховості означає, що будь-хто щохвилини зіштовхується з небезпекою. Ніхто не може бути впевненим, коли йде до магазину, їде на роботу, що на його шляху не зустрінеться водій, якого вчили нефахівці, а міст, будинок, торгівельний центр будували не ті інженери, яких навчали адепти плагіатної діяльності та фальсифікацій; так само немає жодної гарантії, що в аптеці, лікарні, школі, людина придбає якісний або хоча б безпечний для здоров’я товар, послугу. Як немає гарантій у ситуації пандемії нефаховості, що на всі претензії не буде відповідь — «людина має право на помилку, прикро, що це торкнулося вашого життя, але всі мають право на помилки». Таким чином, некритично обираючи чи мовчки підтримуючи абсурдну ситуацію пандемії безвідповідальності, нефаховості в науково-освітянському середовищі, будь-хто дає згоду, щоб його життя було реалізованим правом інших на помилки.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК