Наукову статтю замовляли? Отримайте й розпишіться

У Верховній Раді зареєстровано два законопроєкти, які стосуються злободенної проблеми: порушення норм і принципів академічної доброчесності. Подані групами депутатів від різних політичних сил, вони різняться нібито невеликими розбіжностями у формулюваннях, проте збігаються в головному: пропонують вважати плагіатом передачу наукових робіт третім особам. Це спроба покласти край фабрикам із продажу дисертацій, дипломних чи курсових робіт, рефератів. 

Перший законопроєкт від народних депутатів Інни Совсун, Юлії Гришиної та інших, другий — альтернативний, від Олександра Лукашева і Тетяни Плачкової. Вони пройшли низку експертиз і отримали зауваження. Різні інституції оцінили законопроєкти по-різному. 

Інститут законодавства ВР України підтримав обидва законопроєкти, але з одним зауваженням: ті не пропонують механізму протидії та виявлення фактів такого роду порушення академічної недоброчесності, крім того не визначено, хто контролюватиме зазначений процес. 

На це звернули увагу й експерти Головного науково-експертного управління. Вони зауважили, що в проєкті І. Совсун, Ю. Гришиної не прописано достатніх і завершених правових механізмів реалізації його положень: незрозуміло, хто саме і як нестиме відповідальність за порушення академічної доброчесності шляхом передачі або посередництва при передачі автором (авторами) академічного твору або його частини третій особі для подальшого використання цією особою як автором. До тексту від О. Лукашева, Т. Плачкової зауваження полягає в тому, що в законопроєкті пропонується віднести до випадків порушення академічної доброчесності «подання академічних текстів, отриманих від інших фізичних чи юридичних осіб, як власних результатів навчальної та наукової діяльності». Такі дії вже фактично охоплюються терміном «академічний плагіат».

Профільний парламентський комітет вирішив підтримати законопроєкт І. Совсун, Ю. Гришиної. Комітет рекомендує парламентові прийняти його за основу в першому читанні, включити доповідь про нього до порядку денного п′ятої сесії та доручити виступити з нею голові комітету Сергію Бабаку. Національна академія правових наук також підтримала, хоч і з зауваженнями, законопроєкт від І. Совсун і Ю. Гришиної.

А ось позиція Міністерства освіти і науки та Національної академії педагогічних наук — інша. Ці установи підтримали законопроєкт від О. Лукашева та Т. Плачкової. І якщо в МОН при цьому були деякі незначні зауваження, то НАПНУ підтримала законопроєкт безумовно. Свою позицію МОН пояснило тим, що дії з передачі або посередництва не є діями учасників освітнього процесу, а отже на таких осіб етичні принципи академічної доброчесності не поширюються. 

А як сприйняли ці законопроєкти в академічному середовищі? На перший погляд, їх поява — пересічна подія в житті науково-освітянської спільноти України, що останніми роками бореться за імплементацію норм і принципів академічної доброчесності у практику щоденного життя й звикла до безлічі законів, законопроєктів, які цей процес супроводжують. Та чи зміниться щось насправді в житті академічної спільноти? Чи все обмежиться гарними статтями і постами в соціальних мережах? Поговорять та й забудуть?

Тим більше в нашій країні люди якось давно звикли, що норми права працюють з ускладненнями, а то й узагалі не працюють, а спроби реформ дедалі частіше отримують іронічно-саркастичне визначення «рехформи». А тут законопроєкт про щось дуже невизначене і з погляду права, і з позиції практики життя: відповідальність за створення наукового тексту людиною (групою людей) для іншої людини (групи людей). В уявленні одразу постає картина: з фірми, яка спеціалізується на виготовленні наукових текстів, приходить кур’єр із пакунком, стукає у двері й каже: отримайте ваше замовлення та розпишіться. Таке бачення реалій, яке породили ці законопроєкти, не може не викликати недовірливо-єхидного ставлення до них, про що й свідчать обговорення в соціальних мережах. Певна річ, обурення посилюється й тим, що норми законів, які стосуються академічного плагіату, майже не працюють, ігноруються. Зробити такий висновок легко: якщо не притягнуті до відповідальності знакові плагіатори, спецради, де захищають дисертації з плагіатом, а викриті плагіатори продовжують працювати на своїх «дохідних місцях», як і працювали, — то що вже казати про тих, хто пише і продає наукові тексти? Не кур’єри ж, які розвозять пакунки з текстами наукових рефератів, курсових, статей, дисертацій, монографій, стежитимуть, аби цими текстами не торгували? 

Здавалося б, цими іронічно-риторичними запитаннями можна й поставити крапку в розмові про зазначені законопроєкти. Проте є одне але, яке не дозволяє так зробити. Воно й не дозволяє повною мірою підтримати колег, які обґрунтовують нежиттєздатність будь-яких спроб встановити та притягти до відповідальності винних у виготовленні на продаж наукових текстів. Це але стосується того, що є соціальною засадою зазначених законопроєктів.

Український фахівець із теорії права Богдан Кістяківський неодноразово зазначав: суспільне життя зумовлює всі правові явища, право — це не лише сукупність норм, а й життєве явище, право має постійно здійснюватися в житті, бо інакше воно вже не право — або ще не право, тобто його складають або вже віджилі норми, або норми ще тільки можливі та бажані. Якщо поглянути на ці законопроєкти не під тривіальним кутом зору, що красти, видавати чуже за своє — це погано, що науковці, освітяни так чинити не повинні, а з позиції соціальних підстав, то побачимо ось що. У нас спостерігається суспільне явище тривалого створення наукових текстів на продаж та/або для подарунка, хабара, що забезпечують авторові тексту соціально-матеріальний зиск. Це ненормальний феномен, якого не мало бути. Проте він є, і про нього вже почали говорити вітчизняні масмедіа. Про це свідчать і низка скандалів, пов’язаних із недавніми захистами дисертацій, зокрема депутатами ВР України, і численні випадки з пересічного життя науково-освітянського середовища, про які майже всі знають, проте мало хто воліє говорити вголос. Такий стан речей і породив необхідність правових норм, за якими була б можливість притягувати до відповідальності винних та убезпечувати нормальну діяльність науково-освітянського середовища. Залишити його поза системою правових норм — означає свідомо не помічати значної соціальної проблеми і спотвореного життєвого явища, на засадах якого зростає, виховується вже не одне покоління українських громадян, а також іноземців, котрі здобувають освіту в нашій державі, а потім, керуючись отриманим досвідом, створюють імідж України у світі. Заплющити на це очі — означає й надалі спотворювати зв’язки норм права, моралі, академічної доброчесності. 

У законопроєкті від І. Совсун, Ю. Гришиної ці аспекти відчуті та зафіксовані більш вдало. Вони пропонують доповнити частину четверту статті 42 Закону України «Про освіту» абзацом у такому формулюванні: «передача або посередництво при передачі автором (авторами) академічного твору або його частини третій особі для подальшого використання цією особою як автором». Автори намагаються позначити колективний суб’єкт, винний у майже конвеєрному виготовленні наукових текстів з метою отримання зиску, та ввести відповідальність колективу осіб, які своїми діями унеможливлюють академічну доброчесність. Вважаю, в цьому полягає ключова відмінність законопроєкту І. Совсун, Ю. Гришиної від законопроекту О. Лукашева, Т. Плачкової, для яких головним суб’єктом, який порушує норми академічної доброчесності та має бути за це притягнутим до відповідальності, є виключно той, хто безпідставно приписує собі авторство наукового тексту, тобто такий собі поодинокий шахрай.

У законопроєкті від І. Совсун, Ю. Гришиної ключовою фігурою, винною у створенні спотворених суспільних явищ, є науково-освітянський колектив. Це важливо, бо і академічний плагіат, і виготовлення наукових текстів для неправомірного зиску, й інші типи академічної недоброчесності можливі лише тому, що їх створюють, на них заплющують очі, їм сприяють, їх усебічно підтримують люди, котрі працюють в одній сфері. Провести плагіатний або низької якості текст через наукового керівника, експертів, які його читають на кафедрі/в лабораторії, членів редколегії, спецрад тощо принципово неможливо без їхньої згоди та підтримки. Інколи просто мовчазної. Втім, такі дії створюють міцну систему плагіатної діяльності, фабрики фальшувань: людина може й не плагіювати, не купувати текстів, а проте — багато років «не бачити» плагіату, низької якості, нісенітниці в доробках інших, а також підтримувати їх своїм голосом експерта, члена спецради. Ці люди так само винні й так само мають нести відповідальність за порушення норм академічної доброчесності, як і плагіатор, фальсифікатор, бо створюють корупційну систему в освітянсько-науковому просторі. Саме тому законопроєкт від І. Совсун, Ю. Гришиної є актуальним: позначає бажані норми права, які базуються на реальному життєвому явищі.

Проте як людина, котра багато років викриває плагіаторів, бореться з плагіатною діяльністю, я далека від райдужного ставлення до цього законопроєкту, бо розумію: він а) справді не пропонує механізму виявлення фактів виготовлення наукових текстів на замовлення; б) може стати юридичним текстом, норм якого ніхто й не планує втілювати; в) його може спіткати доля норм права про боротьбу з академічним плагіатом, коли вони нібито і є, але спромогтися їх реалізувати — майже нереально. Тут постає запитання: хто й що повинен зробити, аби право стало правом? Це лише сфера діяльності очільників, депутатів, правознавців? 

Вважаю, що тут потрібні колективні зусилля, як цього вимагають норми академічної доброчесності. З одного боку, очільники освіти, науки, депутати ВР України мають: а) розробити конкретні, зрозумілі та придатні для практичного втілення механізми протидії фактам виготовлення, передачі наукових текстів іншим людям; б) скоординувати правові норми Закону «Про освіту» з нормами інших законів, зокрема авторського права, а також тих, які дозволяють працювати фірмам, що пишуть наукові тексти на замовлення, нормами законів, що дозволяють людям, викритим у порушенні норм академічної доброчесності, продовжувати й далі працювати на своїх посадах; в) стежити за тим, щоб ці норми законів працювали, або нести за це реальну відповідальність.

З іншого боку, пересічні учасники науково-освітянського процесу теж мають усвідомити, що вони несуть відповідальність за спотворені ними життєві явища. Далеко не завжди наукові тексти на продаж, або, як я це називаю, проституйовані наукові тексти, створюють у фірмах. Частіше такі тексти — вигідний бізнес тих, хто має бути інтелектуальною елітою, а проте опустився до етично неприпустимих учинків. 

Тут і постає ключова проблема, пов’язана з життєздатністю цього законопроєкту. Наукові тексти на продаж не завжди містять академічний плагіат, інколи вони бувають нормальної інтелектуальної якості, хоча здебільшого — набір наукоподібних словосполучень. Якість наукового доробку мають встановити виключно фахівці. Саме тому провідну роль у викритті такого явища має відігравати науково-освітянський колектив, бо саме він знає достеменно, хто зі студентів, аспірантів, колег має здібності до науки, а хто — ні, хто може провести дослідження, написати науковий текст, виступити на конференції, а хто — лише нахабно привласнити собі чуже. 

Зможе вітчизняний науково-освітянський колектив це зробити, а головне — захоче чи ні, — ось у чому визначальне питання. Чинники, від яких це залежить, уже давно відомі. Вони обумовлені насамперед і економічними причинами (розмір заробітної платні, навантаження, гроші, які (не)виділяються на дослідження), і відсутністю контролю з боку очільників, і руйнацією морально-етичних цінностей, і бажанням спокійного життя зараз, а не постійного перебування у стресових ситуаціях. Але ж ці самі чинники і ставлять ще одне коло запитань: хто винен у тому, що в кур’єра, який привозить пакунок із науковим текстом замовникові, завжди є робота? Чи треба, навіщо і як притягувати до правової, етичної відповідальності тих, хто дає такому кур’єрові роботу? Чи краще хай усе лишається як є?