«ОСТАННІЙ БАЛ» ІНТЕЛІГЕНТІВ?

Схоже, що в минулому столітті наша інтелігенція станцювала свій прощальний танець, і цей сплеск активності був чимось схожий на бал на тонучому «Титаніку». Недавно я ще раз почув цю думку, що багатьом душу на частини рве, від професора Юрія Фурманова — одного з яскравих представників київських «шістдесятників». Юрій Олександрович, як і багато інтелігентів радянської доби, вочевидь ностальгує за тим часом, коли «інтелігентів не любили, але всі хотіли ними бути — хтось просто носив капелюхи, а хтось читав хороші книжки».

З приводу того, що «всі хотіли ними бути», з професором можна посперечатися — в минулому столітті в Європі народилася формула, що «при слові культура, я хапаюся за пістолет», і навіть у нашому суспільстві, з властивим йому завжди разючим ханжеством і звичкою заявляти одне, а чинити протилежне, ставлення до інтелігентів відлили в слоган, який жодних сумнівів не залишає, — «інтелігент смердючий», а слово «інтелігентщина» було взагалі синонімом балакучої безпорадності…

«Мені пощастило, — вважає Юрій Фурманов. — Мене прийняли в найінтелігентнішу сім’ю СРСР — редакцію журналу «Химия и жизнь». Мене запрошували на ювілеї журналу, на зустрічі з читачами, навіть у сауну, де велися досить актуальні розмови. У редакції бували найкращі люди країни — академіки, поети, фантасти, барди, перші демократичні депутати. Журнал довгий час був моєю візитною карткою: «Ви — Фурманов із «Химии и жизни»?..» Цього було достатньо, щоб у мене склався контакт із найцікавішими людьми країни...»

Характерна деталь інтелігентів країни, що канула в небуття, — пишатися й розповідати не про свої головні досягнення (іноді світового рівня), не про те, що годувало сім’ю, а про свої захоплення — про те, що сьогодні називається хобі. Ще в людей розумової праці тієї країни була родова прикмета — неодмінно підкреслювати «духовність» свого життя. Не дивно, що і зараз у міркуваннях Юрія Олександровича звучить суворий вирок нинішнім змінам: «Найбільш похмуре — духовне й фізичне зубожіння народу. Можна довго говорити, чому ми не ходимо в театр або на концерти, чому телебачення витіснило хороше кіно, чому в метро всі читають газети низького штибу або детективи...»

А справді, чому?.. Чому громадяни всіх новопосталих на руїнах імперії країн так різко відвернулися від напрацьованого робітничо-селянською інтелігенцією ідеалу? Невже люди вільних країн не хочуть нічого взяти із собою в майбутнє з того, що вистраждали так звані інтелігенти?..

Матусині діти

Життя Юрія Олександровича до болю знайоме із доль багатьох представників мого покоління. Евакуаційне голодне тяжке дитинство. Ріс без батька. Втім, у кого з моїх ровесників — хлопчиків і дівчаток, які народилися незадовго до війни, були ці батьки? Якщо їм пощастило вціліти після сталінських чисток, то майже напевно випав жереб загинути на війні... Самотні матері у країні вдів без чоловічої підтримки й ласки залишилися виховувати своїх осиротілих дітей...

Зараз, оглядаючись на своє дитинство, Юрій Олександрович визнає, що ріс, мабуть, «матусиним синком». Та й не дивина: дитина — єдине світло у вікні в цілого покоління жінок того часу. Не знаючи ніякої іншої радості в житті, майже не маючи засобів до існування, ці чудові жінки працювали не покладаючи рук у надії, що їхні діти вилюдніють, докохають, надолужать те, що не вдалося їхнім вічно молодим чоловікам, що обійшло стороною їх самих. Юрієва мама примудрилася до всього ще стати серйозним ученим, доктором біологічних наук.

Ми багато говоримо зараз про трагедію безбатченківщини, але матері тих років самі умудрилися виховати дуже непогане покоління чоловіків, які змогли всупереч усьому підняти країну. Залишається лише дивуватися, що це було зроблено в умовах майже поголовного матріархату. Згоден, може, чоловіки вдалися не зовсім повноцінними, може, вони й склали ту саму «російську інтелігенцію», яка готова була ночами сидіти над книгами, роками до хрипоти обговорювати все на кухні, але в масі своїй і пальцем не поворухнула у вирішальні моменти, щоб відстояти своє право на власну думку з ключових питань своєї країни. У неї на все була одна дуже жіночна відповідь: ну, що я можу сам...

Як багато дізнаюся про себе і розумію у своїх перевесниках, слухаючи сповідь Юрія Олександровича. Це так природно, що він добре закінчив школу, що на іспитах у медичний інститут отримав 20 балів із 20. Такі бали відкрили б будь-кому шлях на лікувальний факультет і до здійснення мрії всіх студентів-медиків — стати хірургом...

Але його викликали в приймальну комісію, сказали, що на лікувальному факультеті перебір, і запропонували спробувати себе на санітарно-гігієнічному... Очевидне лукавство. Однак з приймальною комісією виховані хлопчики не сперечаються. Особливо в 52-му році...

Та все ж ця рана щемить досі: «Санітарним лікарем по закінченні, слава Богу, не працював жодного дня, — повідомив мені Юрій Олександрович, — але в інституті старався щосили й навіть спробував себе в науковому студентському товаристві під керівництвом майбутнього академіка Трахтенберга».

По закінченні потрапив у Фастівський тубдиспансер (вибирати не доводилося!), хоча для мами це була трагедія, бо батько Юрія Фурманова помер від туберкульозу. Тут, у тубдиспансері славнозвісного міста Фастова, працював близько двох років, але молодого сангігієніста за фахом вабила хірургія. Головлікар виділила йому всіх гнійних хворих, аби він видаляв гній із плевральної порожнини, і зарахувала на півставки хірургом.

Потім Юрія взяли в Тубінститут у лабораторію із застосування полімерів у хірургії — не найкраща лабораторія, але там сталося багато чудових подій, котрі визначили його життя. Перш за все тут за шість років Юрій зробив кандидатську дисертацію, познайомився з геніальним ученим, а тоді просто лікарем-офтальмологом Славою Федоровим, який ще був на роздоріжжі — працював в Архангельську і двічі приїжджав у Тубінститут. Трохи згодом сталася ще одна дуже важлива подія — Юрія забрав до себе в клініку легеневим хірургом найбільший професіонал Іван Мойсейович Сліпуха. Здійснилася мрія!…

Можливо, якби Юрій Олександрович міг отримувати хоча б незначне задоволення від здування порошин із директорського мундира, йому вдалося б зробити швидку кар’єру легеневого хірурга. Але його, на лихо, обрали головою профкому інституту, й обставини почали підказувати лояльнішу лінію поведінки стосовно дирекції. Революціонером за натурою він не був, та це не означає, що готовий був поступитися принципами. Відтак, директор не захотів переводити його в старші наукові співробітники. А бути молодшим зрілому ученому взагалі-то не з руки...

У цей напружений період в житті нашого героя приїхав до Києва Олександр Шалімов і розгорнув бурхливу діяльність зі створення багатообіцяючого медичного комплексу. Знайшлися знайомі, котрі порадили професору звернути увагу на перспективного дослідника. Він викликав, подивився на Юрія Фурманова і сказав йому: «Те, що я тебе беру старшим, тут розмов немає, але якщо проявиш себе, через рік будеш завідувачем відділу».

Йшов 71-й рік. Іван Мойсе-йович Сліпуха — друг і керівник Фурманова, який навчив його оперувати, на прохання підказати: «Як бути?», — не вагаючись порадив: «Про що ти ще думаєш? Це ж блискуча перспектива!»

Юрій Фурманов перейшов до Олександра Шалімова. Через рік професор доручив йому організувати відділ експериментальної хірургії.

Реконструктивна медицина

Люди погано уявляють собі, яких феноменальних успіхів досягли лікарі за минуле століття. Хірургія кінця ХХ століття зовсім не та, з якої воно починалося. Тоді все зводилося до ампутацій або виймання осколків вогнепальної зброї Першої світової війни. Вони й не уявляли, що наприкінці століття їхні внуки прийдуть до найхитромудріших операцій: відновних і реконструктивних, які повертають людей із того світу.

— Візьміть судинну хірургію, — додає Юрій Олександрович, — її раніше зовсім не було, а тепер тут також колосальні успіхи. А нейросудинна хірургія — хірургія судин і нервів! Зараз ушкоджені нерви відновлюють, пересаджують їх із місця на місце. На очах бурхливий розвиток буквально всіх галузей — навіть естетичної хірургії, що дозволяє відновлювати риси обличчя буквально з нічого. Вже на бажання перетворюють чоловіків у жінок і навпаки... Звісно, не можна не сказати про трансплантацію органів — вона проводиться повсюди у світі. В Україні з цього приводу можна згадати лише Олександра Никоненка — абсолютно героїчного професора із Запоріжжя.

Я був в Австрії, де знайомився із системою забезпечення трансплантації завдяки судинному хірургу, українцю з походження Ігорю Гуку. Він працює у Відні і — щедра душа — запрошує українських хірургів, щоб ознайомити їх із хірургією європейського рівня. Приміром, мені показали організацію пересадки печінки. На певний час був готовий літак, який мав доставити з іншої країни потрібний орган. Усе було зроблено з ювелірною точністю. І пересадка пройшла успішно.

Спробуйте уявити щось таке в нас. На жаль, у злиденній країні не можна проводити таких операцій. Країна має піднятися. У Польщі кількість пересадок серця більше сотні, а в нас жодної... А вже треба, вже кричить! Бо якщо не робимо найпередовішого, то це означає, що скочуємося в болото. Хірургам постійно потрібен живий, яскравий приклад перед очима. На жаль, навіть багато з того, що вміли, забуваємо.

Перед нашим Інститутом хірургії і трансплантології поставлено цілком конкретні завдання: пересадка серця, нирки, печінки. Це дуже важливо, але де взяти гроші? Потрібні величезні гроші...

А поки що кожен старається в міру своїх сил якось вирятувати абсолютно безнадійне становище. Ви запитаєте: навіщо я став деканом медико-інженерного факультету в Соломоновому інституті? За цим стоїть бажання врятувати те, що робив усе життя: створював, випробовував унікальні шовні матеріали, котрі розсмоктуються, хірургічні інструменти. Я хочу, щоб це не пішло назавжди з України, щоб мої студенти зберегли тут напрацьовані традиції. Зараз ця галузь у нас цілком занедбана, нічого немає в Україні. Але не можна не брати до уваги, що тільки-но напрям почне розвиватися, знадобляться кадри. Без цього все відновлятиметься дуже повільно.

Зварювання...
живих тканин

Нині в Інституті хірургії і трансплантології працюють над проектом ХХI століття. Ідея народилася в Києві завдяки співробітництву дитячих мікрохірургів із лікарні Охматдит й... Інституту електрозварювання. Знаєте, як це буває — чиясь дитина лікувалася, зав’язалися контакти вдячних батьків із медперсоналом. Почали з’ясовувати: «А чим ми лікарні можемо допомогти?» Тут виявилося, що вдячний батько чи мати працює в Інституті електрозварювання. Звісно, звичним було б попросити щось заварити в тепломережах лікарні, але зустрілися справжні дослідники, і в розмові раптом відбулося осяяння — ті й ті не проти зайнятися... тепловим зварюванням тканин. Вирішили спробувати...

Почали, природно, зі спроби зварити мертві тканини. Пропустили через них високочастотний струм. При цьому порушуються клітинні мембрани, з них витікає рідина, яка коагулюється, — тканини стискуються. Відбувається «зварювання» тканин. Загалом, експеримент вдався і можна було перевірити, чи вийде на живих тканинах. Ми, слава Богу, попри всі труднощі останнього періоду, зберегли віварій. Спробували зварити тканини шлунка, кишечника. Далі — більше. Показали Борису Євгеновичу Патону. Почули його класичну фразу: «Покажіть шов»...

Він уважно зазирав. Усе вивчав. Вочевидь, сподобалося. Спробували на кроликах. Потім провели серію експериментів на свинях. Це вже майже на людині. Теж вийшло. Постало питання, щоб перенести досліди в клініку. Наші шлунково-кишкові хірурги тренуються постійно, щоб бути готовими до операції в будь-який момент. Щойно ми отримаємо від Міністерства охорони здоров’я дозвіл на застосування, відразу ж почнемо впроваджувати.

— Мене найбільше вражає: як вдалося додуматися до такого — раптом взяти і зварити живі тканини... Кому спала на думку блискуча «дебютна ідея»?

— Патонівці придумали. Яким був хід їхньої думки, не можу сказати, хоча згоден, що справді викликає захоплення — дуже евристично! Втім, дивуватися може лише той, хто не знає академіка Патона. Що зварювання живих тканин було блакитною мрією Бориса Євгеновича, я дізнався задовго до того, як познайомився з ним. Гадаю, у нього життєвий курс — зварити все, що тільки можливо. Якби повітря можна було зварити, він би й за це взявся. Не дивно, що десь у списку були й біологічні тканини.

— А хто зараз платить за доведення розробки?

— США. З їхньою допомогою ми отримали перші патентні документи. Американці заплатили величезні гроші за патентування в Європі та США. Ми їздили до США в місто Луїсвілль у штаті Кентукі. У Луїсвілльському університеті зробили показові операції. Там зібралося близько 30 хірургів, від яких ми почули, що розроблене нами — революція в хірургії. Американці настільки були зворушені, що нагородили нас поїздкою до Нью-Йорка, хоча вона спочатку не планувалася. Так я вперше побував у цьому місті.

— І на що вони претендують?

— Гадаю, хочуть випускати зварювальну апаратуру для таких операцій. На цьому можна зробити серйозні гроші. Сумно, звісно: ми так зубожіли, що не можемо самі довести справу до кінця.

— Як реагує українська наукова громадськість на ваші пошуки?

— У нас показових операцій не робили. Коли був живий Володимир Фролькіс, він захопився ідеєю скликати спільне засідання Академії медичних наук і Національної академії наук України й показати, чого вдалося досягти. Однак академіка Фролькіса, на жаль, немає з нами. І все якось розвіялося, заспокоїлося. Все ж сподіваюся, що розробка знайде клінічне застосування. Вона дуже ефективна — ви берете пінцетик з електродами, які підключаються до генератора високої частоти, і зварюєте живу тканину. Все!…

Хочете бути інтелігентом?

У життєписах учених найчастіше обмежуються їхніми науковими досягненнями. Та, власне, про що ще писати — не про те ж, що дослідник у вільний час грає на гітарі або читає детективи? Юрій Олександрович належить до тієї породи інтелігенції, котра, працюючи з ранку до ночі, примудряється ще викроїти час, щоб стрибнути вище голови, — пише повісті, оповідання, є членом Спілки письменників. Оскільки членство ні про що не свідчить, зазначу, що його твори друкують у солідних журналах.

Він одним із перших почав боротися за права піддослідних тварин. Причому боротьба вилилася не тільки в дебати на тему, а й у конкретні справи, — в його відділі до останнього часу в боксах жили собаки-пенсіонери, котрих передали в притулок товариства захисту тварин «SOS». Через похилий вік над ними не проводили експериментів, однак вони одержували свою пайку, вели достойне життя наукових пенсіонерів.

Ну, з турботою про братів наших менших зрозуміло — інтелігент за натурою своєю має бути гуманним, але що примушувало цю надзвичайно завантажену іншими справами людину у вихідні ще писати, а потім ходити по редакціях? — я не втримався і поставив таке запитання. Відповідь була дуже відверта:

— Найточніше ситуацію прояснить українське словосполучення «невилюблена молодиця». Воно цілком тут доречне — я не відбувся як клінічний хірург. Треба ж якось компенсувати. Напевно, й письменництво моє звідси, й інші захоплення. Треба ж у чомусь себе проявити...

— Тобто, якби вам вчасно не перешкодили взяти в руки хірургічний ніж і ви ним зробили пару тисяч операцій, ваша душа менше страждала б і менше шукала б?

— Можливо, хоча й у Шалімова міг оперувати хворих, але я йому був потрібний передусім як клінічний експериментальний хірург, а на двох стільцях усидіти неможливо, якщо робити все за великим рахунком...

Я зі школи професора Сліпухи, який зобов’язував буквально облизати хворого. Коли працював у нього в клініці, міг повноцінно виконувати всі обов’язки. Я і в суботу йшов у клініку як на свято. І не тому, що треба, і не тому, що за гроші — тоді про це навіть мови бути не могло. Це було моє життя — я повинен перев’язати в суботу хворих. Мене не зрозуміли б колеги, якби я не прийшов. А в Шалімова довелося розриватися. Зрозумів, що всього не можна охопити... Мусив вибирати, хоча це призвело до певного душевного дискомфорту. Можливо, звідси й мої борсання.

Хоча не лише я такий. Візьміть наш найвищий медичний авторитет академіка Миколу Амосова. Цей чудовий трудівник не лише власноручно робив блискучі операції, віддавав багато часу медичній кібернетиці, а й примудрився написати чудові книжки. А ще плюс громадська діяльність, виступи, зустрічі. На це ж іде тьма-тьменна часу. Де він його знаходив?..

Широта мислення, очевидно, необхідна чеснота вченого. Олександр Шалімов, приміром, турбувався, щоб усі його співробітники були в курсі світових медичних новин, щоб усі читали наукові новинки. Сам він іноземних мов не знав, але перед ним завжди лежав стос перекладеної літератури (у нього було двоє перекладачів). Він міг запитати молодого хірурга, чи читав той якусь новинку, й підкреслити при цьому: «Ти ж молодий — пора вивчити англійську!» І це в радянський час, коли люди почувалися ізольованими від зовнішнього світу.

Плазмовий скальпель

Зі своїх наукових праць Юрій Фурманов ще виділив плазмову хірургію. Підкреслив, що вона так само пов’язана з застосуванням високих технологій і націлена в майбутнє. Проводиться спільно зі, знов-таки, Інститутом електрозварювання та з Південмашем. Почалося все з того, що в порядку конверсії Південмаш створив прилад-плазмотрон, який працює на аргоні й видає струмінь температурою в 10 тисяч градусів. Тобто температура вища, ніж на поверхні Сонця! Вогненний струмінь можна пропустити між пальцями — він не обпалить їх, бо не дає бічного теплового випромінювання.

При цьому плазмовий скальпель чудово ріже печінку, селезінку, нирку. Водночас зупиняє кровотечу, що для оперуючого хірурга вельми важливо. На роботу з випробуванням плазмотрону засватав, знов-таки, Борис Євгенович Патон. З допомогою професора В.Гвоздецького й інженера КБ «Південне» В.Джепи в інституті оперували на різних тваринах, навіть на свинях...

Щасливу наукову історію на цьому можна обірвати — нині робота зупинилася. Немає грошей на продовження ні в Південмашу, ні в Інституту хірургії і трансплантології. Жаль!

Між іншим, конкуренти не дрімають. У Москві над такими проблемами працює інститут лазерної хірургії з чудовими фахівцями. До того ж, вони об’єдналися зі шведами та зробили спе-ціальну апаратуру. Створено російсько-шведське підприємство з випуску плазмотронів. Як бачимо, дуже небезпечно в науці через відсутність грошей переривати роботу на перспективному напрямі хоч на хвилину. Правда, Юрій Олександрович не втрачає надії і впевнений, що в його відділу ще є ідеї та задуми, які дозволять повернутися до цих розробок. Але він знову повторює обридлий «рефрен»: де взяти гроші на експерименти?..

Не слід вважати, що у відділі лише розробляють нові хірургічні інструменти. Тут проводили й цікавий цикл робіт із Державним науковим центром лікарських засобів (колишній Хімфармінститут) у Харкові. З ними розробили перший у Союзі й фактично досі єдиний у світі синтетичний шовний матеріал, що розсмоктується. Але розпався Союз, і напрям загинув.

Була ще цікава розробка — кровоспинні матеріали локальної дії. Приміром, ви порізали руку і фактично зараз нічого прикласти. Ну що — марлю, бинт, подорожник? А були такі препарати на основі окисленої целюлози — окислена марля, окислена віскоза. Вони зупиняли кров, були антисептиками і... розсмоктувалися. Приклали марлечку з такого препарату до рани, й не потрібно її знімати — сама зникне. Горезвісні серветки, які залишаються в черевній порожнині, можна забувати там цілком спокійно. Приміром, при операціях на печінці шви страшенно кровоточать, а такі серветки зупиняли кровотечу. Вони раніше продавалися в кожній аптеці. У них можна додавати лікарські речовини. Це теж були наші українські розробки. За кордоном їх не повторили.

Кому це заважало?… Професор Фурманов листується з дирекцією інституту в Харкові, щоб відновити дослідження. Одержали від них лист — начебто вони й не проти. Але, знов-таки, треба шукати спонсора...

«Взяти клієнта «за око»

Медицина завжди існувала найчастіше на особистій зацікавленості сильних світу цього — коли якийсь начальник занедужував на щось чи боявся захворіти, за певний напрям можна було не турбуватися — він одержував необхідне фінансування, йому приділяли особливу увагу. До речі, скорботні думки, очевидно, не раз штовхали й наших правителів на підтримку медицини, медичних інститутів, дорогих дослідів та розробку медапаратури. Лікарі розуміють психологію людей і нерідко використовують у своїх цілях.

Пам’ятаю, сидів у Святослава Федорова, а він і каже: «Вчора в мене були з Держплану, так я одного «взяв за око». Я не відразу зрозумів, про що йдеться, тоді Слава пояснив: «Вони дадуть нам те й те, а ми навзаєм зробимо такі й такі операції»...

Деякі люди, не знаючи добре Славу Федорова, вважали, що він був просто підприємливою людиною. Яка помилка! Переконаний, він був генієм, який перевернув медицину. Раніше пересадка кришталика була проблемою. Тепер кришталик пересаджують буквально «лівою ногою» і на третій день виписують із лікарні! Але ж до нього нічого не було — він ішов першим.

Пригадайте його бригадні підряди. В Інституті хірургії і трансплантології бригадний підряд працював протягом року. Тепер, коли наші співробітники йдуть на пенсію, підраховують зарплату за ті роки, бо лише тоді вони заробляли пристойно. І це був чесний, не лівий заробіток — гроші платила держава за операції підвищеної складності, із них нараховували податки. Лікарі не експлуатували хворого.

Слава Федоров не соромився вчитися — ідею взяв у Травкіна, який запровадив її в будівництві. Федоров перевірив і впровадив у медицину. Державна людина із жвавим, відкритим мисленням, на жаль, не оцінена відповідно до заслуг, попри всі віддані їй почесті...

— Ви говорите про все в минулому часі. Що, цього вже немає?

— Авжеж, усе заборонено, — пояснює Юрій Олександрович, дивуючись моїй наївності. — Міністерство охорони здоров’я ліквідувало підряд років сім чи вісім тому...

— Чому?

— Щойно в країні почалися фінансові труднощі, відразу бригадний підряд знищили. Це ж «складно» — потрібно було думати, де дістати кошти. Простіше — перекласти оплату на хворого. Адже так і робити нічого не потрібно, і відповідальності ніякої. Чиновникові дуже легко керувати таким лікарем: усі дають, усі беруть. У лікарів рильце в пушку, і в результаті вони дуже слухняні. На жаль, немає нічого зручнішого для керівництва, ніж людина з заплямованою репутацією. Їй часом вибачать і лікарську помилку, і недбалість, і ще бозна-що, тож вона дуже зручна. Раніше таких із задоволенням брали в партію. Правда, потім вони показали, що у вирішальні хвилини на них покластися не можна — провалять усе. Але в умовах болотного існування їм ціни немає. Вони завжди «за»!..

— І як же тепер вибрати лікарню, куди лягати за потреби?

— З таким запитанням до мене часто звертаються друзі. І я їм відповідаю: коли є гроші, лягайте в комерційну клініку. Тільки в комерційну! Тут вам дадуть рахунок, ви заплатите й лиха не знатимете. Хоча ми й говоримо про безкоштовну медицину, її ж немає. Якщо раніше були якісь поправки до статей Кримінального кодексу, то тепер це називається нормальна «подяка», яку спокійно дають і без докорів сумління беруть. Навіть лікарі і в лікарів.

— Тільки одне уточнення: дають ті, у кого є. А в кого нічого немає?..

— У «безкоштовній» державній медицині починається: лікареві треба віддячити, медсестрі треба, санітарці, анестезіологу й так далі... Мені розповідали, що в одній із клінік Києва встановили таксу: за чисте простирадло треба заплатити «п’ятірку», за підодіяльник — «п’ятірку». Загалом, почуваєшся наче в поїзді, коли тебе ще й вилають за те, що не зібрав білизну перед кінцевою станцією.

І в усьому цьому найогидніше — ханжество. Я найбільше не терплю, коли бажане видають за дійсне, коли говорять одне, а роблять інше. У результаті наростають цілі пласти зловживань, людських трагедій... Коли вже берете, то офіційно вивісьте таксу, щоб було прозоро й відкрито. Тоді буде ясно — хочете в Інститут Шалімова? Тут такі розцінки. Можете самі порівняти з розцінками в районній лікарні й вирішити, що вам більше підходить. Якщо ви пенсіонер або чорнобилець, вам безплатно. Але все це повинно бути чесно й відкрито. Тоді хворий матиме вибір, а лікарі — стимул боротися за якість, бо результат роботи дозволить підвищити ціну за послуги й гарантуватиме постійний приплив охочих лікуватися. А який нині в лікаря стимул для підвищення кваліфікації?

Наряджаємо свиней
у бронежилети

— Найстрашніше в системі «безкоштовної» медицини, — переконаний професор Фурманов, — немає ніякої гарантії, що вас після всіх «подяк» добре лікуватимуть. Такий стиль поведінки розбещує лікаря, псує медицину. За такої системи передусім гине медицина загалом, падає рівень, зникають критерії...

У приватній клініці ви підписали договір і можете взяти лікаря за горло. А в «безкоштовній» ну помилився лікар, ну зробили вам щось не так — ви нічого ніколи не доб’єтеся, хоч головою об стіну бийтеся. Є медична солідарність. Ось у яку безвихідь ми себе загнали...

— Ви експериментуєте, прокладаєте нові шляхи, висловлюючись пишномовно. У вас вочевидь трохи інші проблеми, як ви їх долаєте?

— В нас усе так само перепиняється поганою роботою системи. Сьогодні директор виділить якісь гроші на роботу, якщо він до вас добре ставиться. А коли ні, він завжди знайде причину не дати. Вважаю, що систему треба докорінно змінювати — гроші повинні одержувати безпосередньо виконавці, керівники клінік. Вони в такому разі зможуть найняти директора клініки, бухгалтера, охорону, вахтера. І вся ця обслуга виконуватиме належне коло обов’язків. Не виконає, то, даруйте, наймемо іншого. А в нас виходить, що хвіст керує собакою — начальство керує дослідником. Досягнення в такому закладі завжди будуть менші, ніж там, де всіма коштами розпоряджаються дослідники, адже ніхто краще від них не збагне, як найрозумніше їх витратити. Особливо коли їх украй мало.

У клінік, лабораторій повинні бути власні субрахунки, куди мають надходити зароблені кошти. До речі, нині ми не гребуємо нічим, аби заробити гроші на дослідження. Якщо потрібно випробувати бронежилети разом із МВС, ми випробовуємо їх. Для цього наряджаємо в них свиней і вивчаємо нищівну силу вогнепальної зброї. Виконуємо й інші досить випадкові теми...

А що вдієш? Лише так можна хоч щось заробити на подальші дослідження. І якісь гроші надходять. Певна річ, не безпосереднім виконавцям на зарплату, а на рахунок інституту. Нині така заплутана система фінансування, що взяти їх із загального рахунку на купівлю потрібної апаратури дуже важко. В інституту мільйон дірок, у які все зароблене витікає...

Потрібен свій субрахунок. Ви гляньте, на яких стільцях ми сидимо, — все розсипається, а я не маю права витратити зароблені гроші на меблі, не можу купити новий мікроскоп. Мені потрібно фотографувати операції, щоб документувати їх. Я зв’язаний по руках і ногах, контролюється кожен крок — постійно чую: «не можна!» І при цьому держава... не може мене звільнити.

А якщо мене потрібно вигнати? Зрештою, треба молодим поступитися, для цього необхідні вільні місця. Слід докорінно змінити ситуацію: якщо я чимось себе дискредитував, то вигнати мене має бути дуже просто. Але державі, в якої є така можливість, не слід контролювати кожен мій крок. Для неї головне — кінцевий результат, і вона повинна бути впевнена, якщо я зроблю щось не так — вона позбудеться мене коли завгодно. Це автоматично оздоровить ситуацію, спростить відносини між працівниками, надасть їм динамізму.

В інститутах була свята мить, коли обирали директора. Коли він бачив, що залежить від думки тих, хто його обирає, ставлення до виконання службових обов’язків різко поліпшилося, з’явилася відповідальність не тільки перед начальством, а й перед колективом. Виборний директор десять разів подумає, перш ніж зробити щось несправедливе.

Тепер про вибори й не згадують...

Освідчення в любові

Сумна в нас виходить взагалі-то історія, хоча йдеться про дуже цікавих, просто блискучих людей, щасливчиків, які досягли в житті такого, що, як то кажуть, дай Боже кожному! І на що я з подивом звернув увагу — майже в усіх видатних лікарів, про яких ми з вами говорили, життя починалося з якогось технічного, інженерного захоплення. Візьмімо Святослава Федорова, Миколу Амосова. Чи не є інженерний ухил запорукою успіху сьогодні?

— Ну, Славу Федорова доля привела в медицину випадково, — вважає Юрій Фурманов. — Він із задоволенням учився в авіаційному училищі, поки не потрапив під трамвай. Якби йому не відрізало ногу, він став би льотчиком... Тоді він переметнувся в медицину. Він усе міг. Ще раз підкреслюю — геній, людина-магніт, у яку закохувалися люди. Директори заводів зачаровано дивилися йому в очі й готові були зробити все, що він пропонував: прилади, лінії, синтезувати нові матеріали для кришталиків...

Такою людиною-магнітом в українській науці, безумовно, є Борис Євгенович Патон. Я цілком щирий — мені від нього нічого не потрібно, в академіки не прагну. Але він зачаровує як особистість, буквально гіпнотизує своїм ентузіазмом. Мені про нього чудові речі ще до нашого знайомства розповідав його колега Всеволод Бернацький. Тож я був готовий до зустрічі, але те, що я побачив, мене приголомшило. На жаль, це особистість, людські чесноти котрої явно недооцінюють у нашому сус-пільстві. Люди загалом у масі своїй холодні та байдужі, а це жива людина, тепла!

Вже не кажу про те, що Борис Євгенович робить фізичні вправи, які мені й не снилися, хоч я молодший від нього. У ньому є юнацька свіжість підходу до всього, за все переживає. Він (особливо наголошую!) переглянув усі фільми про наші експерименти. Такої енергії не побачиш і в молодих. Причому захоплює своєю вірою інших. Так нині до роботи зі зварювання тканин залучає ортопедів! З його легкої подачі нею зацікавилися гінекологи. Хоча спасибі йому вже тільки за те, що бере участь у роботі, — гарантія, що нашої теми не закриють, як трапилося з багатьма іншими.

— Ви намалювали абсолютно надзвичайний портрет Бориса Євгеновича. Нині мало хто наважується на такі слова. Жаль тільки, що в Бориса Євгеновича не все склалося з його ідеєю науково-технічних центрів, які могли б урятувати українську науку. У Федорова структура виявилася життєздатнішою...

— На жаль, у Федорова все теж завалилося. Жах якийсь. Ірині, його дружині, після смерті не зателефонував жоден працівник інституту. Навіть не запитав, як вона живе. В інституті розмови тільки про гроші. Ясно, що хворих тут уже немає. І що з інститутом буде далі — велике питання...

— Що ж, на ваш погляд, взагалі ніякого просвітку?

— Можливо, єдиний просвіток у студентських наметах на майдані Незалежності. Коли я вийшов перед Новим роком на майдан, відчув жахливий холод, яким віяло від обмерзлого граніту. І тут намети... Я подумав, якщо діти могли висидіти в них у таку погоду, то не все ще втрачено, отже в молоді є щось за душею, і в нас не повинна вмирати надія. Можливо...