«Небезпечне знання»: як не загинути від власного розуму?

«Опасное знание» в «обществе риска» — таку назву має видана в Харкові дивовижна книга, котра, попри вибагливу науковість викладу, читається на одному подиху. Це перша монографія на пострадянському просторі, присвячена природничо-науковим і філософським аспектам перетворення сучасної фундаментальної науки та високих технологій на чинник соціального ризику. Вона відкриває перед читачем можливі сценарії розвитку людства, спонукаючи його до свідомого й активного вибору свого майбутнього.

Книга складається з двох частин. Першу написав професор Валерій Глазко, генетик, біотехнолог, який раніше працював в одному з українських дослідних інститутів, а нині є співробітником Академії сільськогосподарських наук ім. К.Тімірязєва в Москві. Її назва — «Технология управляемой эволюции — стратегия выживания человечества. Точка зрения генетика». В.Глазко обстоює право кожного вченого на свободу наукової творчості, він упевнений, що біотехнології забезпечать подальший поступальний рух людства, а виниклі при цьому проблеми можна буде вирішити, зокрема, з допомогою техніки безпеки.

Друга частина має назву «Наука и технологии в обществе риска. Точка зрения философа». Її автор — доктор філософських і кандидат біологічних наук, професор кафедри філософії та політології Харківського національного економічного університету, старший науковий співробітник Інституту біології Харківського національного університету ім. В.Каразіна Валентин Чешко. Філософ вважає, що сучасна наука та технології є неусувним джерелом соціальних ризиків різного рівня. І людство підійшло до рубежу, коли воно має контролювати не лише використання конкретних технологій, а й сам перебіг наукових досліджень, прораховуючи наслідки до того, як вони зможуть дестабілізувати розвиток людства або загрожувати його існуванню.

Проблеми зворотного боку

…ХIХ століття, сповнене ейфорії від власних успіхів у пізнанні та перетворенні світу, породило поняття «науково-технічний прогрес». У звичному обивательському розумінні це приблизно означало: природа відкриває нам дедалі більше таємниць, людина стає дедалі могутнішою, життя стає дедалі кращим, а люди живуть дедалі щасливіше — вільніше, заможніше, довше.

Проте чим більше людина дізнавалася й перетворювала свої знання й уміння на реальність і чим більше отримувала від цього всіляких благ, тим частіше успіхи на цьому шляху оберталися неприємним зворотним боком. Потужна промисловість забруднювала повітря й воду, рятівні фармпрепарати викликали «лікарську хворобу», пестициди отруювали ґрунт і рослини, а «мирний атом» то й геть обернувся чорнобильською катастрофою. Подальші успіхи дослідників у різних галузях діяльності показали, що проблеми «зворотного боку» не лише множаться, а й виростають до небезпечних масштабів.

Комп’ютерна графіка, наприклад, уже сьогодні буквально зачаровує геймерів — вони годинами просиджують у віртуальній реальності, потрапляючи в психологічну залежність від рухливих картинок. Тим часом, за прогнозами фахівців, недалеко той час, коли комп’ютерну симуляцію буде практично не відрізнити від дійсності. Чи не захочемо ми втекти від своєї єдиної справжньої реальності з усіма її складностями у віртуальну реальність, де можна буде не лише вибирати собі будь-які життєві сюжети та ролі, а й легко змінювати їх?

Нанотехнологія обіцяє вже через один-два десятки років створити універсальні пристрої, котрі з окремих атомів складатимуть об’єкти будь-якого розміру й призначення і копіюватимуть їх безліч разів. Таким чином планується виробляти, скажімо, нанороботи, які зможуть проникати в організм людини, аби «відремонтувати» ті чи інші клітини. Однак поки невідомо, як саме наночастинки взаємодіятимуть із довкіллям, у тому числі з біосферою. Фахівці кажуть, наприклад, про гіпотетичну небезпеку самочинного розпаду речовини на молекулярні «цеглинки», що покриють нашу планету грубезним шаром «сірого слизу».

Що ж до генетично модифікованих продуктів, то всі ми чули про небезпеку вживання для людини цієї «їжі Франкенштейна». З одного боку, кажуть фахівці, вже через чверть століття без ГМО буде неможливо забезпечувати людство їжею та ліками. А з іншого — не вщухають дискусії про їхній можливий небезпечний і необоротний вплив на біосферу — у більшості країн існують законодавчі обмеження, а в деяких і цілковита заборона ГМ-інгредієнтів у продовольчих товарах.

Випадковість чи закономірність лежить в основі трансформації науки та технологій, які несли людям лише благо, у щось таке, що лякає своїми наслідками? Як оцінити масштаби потенційного ризику, створюваного генетикою і генними технологіями для цивілізації? Потрібно зупиняти науково-технологічного джина чи дати йому можливість виконувати наші бажання? На ці запитання відповідає доктор філософських і кандидат біологічних наук Валентин Чешко.

Як утриматися на слизькому схилі?

До поняття «знання» є незастосовним критерій добра і зла — це один із фундаментальних принципів техногенної цивілізації. Вчений зробив свою справу — відкрив якесь явище. Інженер на основі цього явища розробив ті чи інші технології перетворення світу і самої людини. З цього моменту вся відповідальність з них знімається. Теоретично в подальшому взяти її на себе мають інші — політики, державні діячі, бізнесмени, прості громадяни.

Проте часи змінилися. Знання стало небезпечним, оскільки ми не в змозі нині не лише контролювати, а й передбачати наслідки використання нового знання про людину й довкілля. Наприклад, у галузі генних технологій. Вирішуючи проблеми спадкових хвороб, виправлення чи поліпшення спадкових даних людини, ми підійшли до порога управління перебігом власної еволюції. Поява доктрини «небезпечного знання» стала одним із симптомів відчуття глибокої кризи, що її переживає сучасна цивілізація.

У результаті з кінця ХХ століття процес наукового пізнання почав поступово розшаровуватися на два складники. На традиційне знання, мета якого — створити технології перетворення світу відповідно до інтересів і потреб людини; і на застережне знання, яке заздалегідь прораховує вплив інновацій і перетворювальну діяльність людини на суспільство, природу і найближчий космос. Обидва складники розвиваються паралельно, і один живить інший.

Звісно, традиційна наука і технології досягли вражаючих успіхів. Наше життя стало тривалішим і комфортнішим, але небезпеки, котрі існували сто років тому, нікуди не зникли — просто їх було витіснено на околиці окультуреної землі, Ойкумени, тобто тієї зони простору, яка контролюється людиною. Небезпеки поступово накопичувалися, очікуючи свого часу. І сьогодні людство так чи інакше знову наражається на них.

Так, тривалість життя зросла, але зросла й кількість так званих хвороб цивілізації — онкологічних, серцево-судинних, імунних. Знизилося число інфекційних хвороб, але різко зросло значення спадкових — уже кілька відсотків дітей народжується з тими чи іншими спадковими дефектами. Вирішуючи одні проблеми шляхом зміни середовища, в якому вона живе, людина породила інші, не менш, якщо не більш складні, які неможливо вирішити традиційними методами. Логіка техногенної цивілізації свідчить: щоб вижити в цьому створеному нами ж середовищі, потрібно змінювати під нього самих себе.

Наприклад, розвиток сучасної техніки, зокрема комп’ютерної, спонукає людину збільшити швидкість її власних розумових здібностей. Кислотні дощі, парниковий ефект, зниження вмісту кисню в повітрі змушують організм пристосовуватися до них перед загрозою якщо не виживання, то втрати здоров’я. Негативна дія постійних стресів змушує нас набути здатність активно їм опиратися. Як це зробити? Наука відповідає: навчитися управляти власною еволюцією, у тому числі з допомогою генних технологій. Якщо ми приймаємо цю відповідь, то маємо вирішити глобальну етичну проблему не після, а до втручання в людську природу — наскільки глибоко можна втручатися?

Існує філософська концепція «слизького схилу». Пішохід, що опинився на крутому слизькому схилі, раптово втрачає контроль над ситуацією. Найменша випадкова помилка призведе до падіння. Як наслідок — він або впадає в стан ступору, або витрачає дедалі більше, але дедалі менш ефективних зусиль, аби зберегти рівновагу, котра зрештою переходить у некерований рух до підніжжя схилу. Такий вигляд має розвиток ситуації з боку. Але для самого подорожанина сприйняття власних дій підходить під шаховий термін «цугцванг» — низка послідовних дій, кожна з яких причинно-наслідково зумовлена попередньою й ґрунтується на акті безальтернативного вибору. Похибки поступово накопичуються — і втрата рівноваги стає необоротною.

Починаючи з Іммануїла Канта, західна цивілізація спирається на принцип: «Людина вільна, тому що вона сама обирає майбутнє, до якого прагне. Людина сама вибирає шкалу цінностей, що для неї бажано, що є добром, що — злом». Однак у той момент, коли вона почне змінювати власний генотип, перед нею постануть не лише моральні питання добра і зла, а й питання вибору життя і смерті людства. Наприклад, чи хочемо ми, люди, стати абсолютно іншим біологічним видом? Чи хочемо ми за виживання заплатити такою модифікацією людини, що потягне за собою неминучу й автоматичну відмову від усіх культурних цінностей, накопичених нашою цивілізацією? І в результаті все закінчиться розпадом єдиного біологічного виду homo sapiens на кілька незалежних, кожен із яких може бути найбільш пристосований до певного екологічного середовища, до певного роду діяльності чи способу життя.

Простий приклад. Уявімо, що наші нащадки розмножуються клонуванням. Як читатимуть твори художньої літератури минулих років? Як вони поставляться до трагедії Ромео і Джульєтти або Анни Кареніної і Вронського? Чи сприйматимуть вони взагалі твори світової художньої літератури, пронизані темою кохання?

Раніше розвиток людства відбувався досить повільно на основі певної постійно формованої рівноваги. З одного боку, між біологічною формою еволюції та розвитком культури, з іншого — між розвитком технологій, які змінюють світ, і розвитком культури. Нині ця досить збалансована система своєрідних стримувань і противаг набула дуже непевної конфігурації, котра може спричинити різкі зміни. Існують технології, які можуть безпосередньо впливати і на наш геном, і на зміст нашої свідомості. Що стосується маніпулювання та управління свідомістю, то, на думку більшості дослідників, ми вже проминули цей рубіж. Нам уже не стільки доводять та обґрунтовують, скільки навіюють ті чи інші поведінкові стереотипи повсякденного життя — через рекламу, ЗМІ, політику тощо.

Початок переходу техногенної цивілізації в нову фазу — у «суспільство ризику» — соціологи констатували років 25—30 тому. Відтоді масштаб проблем зростає, як зростає і втручання соціуму в проблеми наукового дослідження та практичного використання технологій. Бізнес хоче на них заробити, а населення — використовувати, далеко не завжди розуміючи суть проблеми. Очевидно, сьогодні людство перебуває на критичній точці своєї еволюції.

Який вибір ми зробимо? Наважимося змінити власну генетичну природу? Чи відмовимося від тієї біологічної основи, в якій із моменту своєї появи розвивається людина? Чи захочемо ми, щоб наші діти народжувалися в результаті штучних маніпуляцій із передбаченою спадковістю? Вочевидь, необхідно намітити певні орієнтири, за якими розвиватиметься не лише наше пізнання, а й наші можливості та бажання перетворити цей світ. Це завдання належить до сфери компетенції філософії та етики. XXI століття стає століттям практичної філософії.

За яким сценарієм піде розвиток?

Західні дослідники бачать кілька можливих сценаріїв розвитку. Перший — подальші дослідження в галузі генетики і генних технологій повністю блокуються політичними, юридичними та іншими засобами. Людство при цьому зберігає своє «обличчя», але різко скорочує чисельність. Другий — усі заборони, що існують нині у сфері розвитку генних технологій, руйнуються. Люди намагаються вирішити всі проблеми виживання з допомогою генетики, змінюючи вигляд біосфери в цілому. Третій — у разі зіткнення цивілізацій, наприклад, «білої Півночі» із «чорним Півднем», «мусульманського Сходу» із «християнським Заходом», використовується генно-інженерна зброя, спрямована проти носіїв певних генів, котрі характерні для тієї чи іншої нації. У результаті на Землі різко змінюється їхнє чисельне співвідношення.

І лише четвертий сценарій передбачає збалансований розвиток генної технології та технології управління людською свідомістю. Люди заздалегідь ставлять певні межі досліджень і виробляють механізм вирішення новопосталих проблем. Вони ефективно контролюють розвиток фундаментальної науки і створених на її основі технологій. Залишають собі можливість виправити власні помилки на цьому шляху й водночас зберігають потенціал розвитку науки та технологій.

За яким сценарієм піде розвиток? Невідомо. Можливо, усе вирішить «найслабша ланка». Тобто країни із нестійкою соціально-політичною структурою, котрі живуть в умовах масованого експорту технологій, використання яких неефективно контролюється державою; не мають достатньої економічної бази або не бажають витрачати кошти на розвиток інституту власних експертів у даній сфері. Ці ознаки, як бачимо, є типовою характеристикою так званих транзитних суспільств, у тому числі пострадянських країн.

Розглянемо типовий приклад із ГМО. Ще 2001 року на I Конгресі з біоетики в Україні, де були присутні вчені з-за кордону, було констатовано, що український ринок перенасичений ГМ-продуктами. Нещодавно Верховна Рада ухвалила Закон про біобезпеку, однак у ньому не тільки відсутні норми маркування ГМ-продукції, а й взагалі не йдеться про можливі ризики її вживання. Вочевидь, рішення ухвалювалося невеликою кількістю людей, які не вважали це питання хоч якоюсь мірою важливим. Наша країна є нині пасивним полем битви для закордонних фірм — одні випускають отрутохімікати, інші виводять ГМ-рослини, які є отруйними для шкідливих комах. Так вона може стати полем битви для впровадження інших технологій, що несуть ризик, наприклад, модифікації людини.

Інакша ситуація в розвинених країнах, де є досить структуроване громадянське суспільство й у розробці механізму ухвалення рішень беруть участь найрізноманітніші соціальні верстви. Населення має можливість пройти період адаптації ліберальної політичної демократії до нових політичних реалій, які виникли в результаті відкриттів фундаментальної науки. Цими реаліями є: біовлада, тобто влада сучасного суспільства прямо чи опосередковано контролювати або регулювати біологічні функції людського організму; біополітика, тобто політична боротьба навколо регулювання використання біо- та генних технологій, технологій управління свідомістю тощо; біоетика, тобто філософські засади регуляції цих двох процесів.

Процес формування такої регуляції в розвинених країнах проходив кілька фаз, починаючи з боротьби проти небезпеки витікання продуктів біотехнологій з наукових лабораторій і вивчення питання, які саме технології та в якому співвідношенні можуть становити небезпеку. Зараз робляться спроби виробити конкретні механізми регулювання цих процесів. Можна додати, що в нашій дер­жаві, котра не зацікавлена в розвитку науки і техніки, відповідними проблемами переймається обмежене коло людей, які не мають достатньо потужних та ефективних важелів впливу ні на наші політичні структури, ні на суспільство.

Яким зрештою може бути результуючий вектор роздвоєного потоку наукового знання — традиційного «небезпечного знання» і знання застережного, — ми поки що не знаємо. Єдине, що можна сказати: ми живемо в цікаву і страшну епоху, коли від позиції кожного жителя Землі, від його особистого вибору тут і зараз залежить майбутнє розумного життя у Всесвіті — людським воно буде чи таки постлюдським.

Що може бути приводом для обережного оптимізму? Відтоді, як винайшли кам’яну сокиру, людство пережило вже кілька криз, які крили в собі серйозні наслідки, — і все одно ми досі ще існуємо і маємо намір існувати далі.

***

…Людина вперше вторгається в раніше не доступну їй зону технологій управління біологічною та історичною еволюцією, котра традиційно перебувала в компетенції Бога або природи, — вважає професор, завідувач кафедри теорії культури і філософії науки ХНУ ім. Каразіна Іван Цехмістро. — Одні фахівці покладають надії на розвиток біоетики, сподіваючись забезпечити з її допомогою консервативне збереження людини та її біогенетичної природи. Інші, так звані прогресисти, сподіваються на сприятливу еволюцію біогенетичної природи людини в дусі добре відомих гасел «Ми підкорюємо простір і час, перетворимо природу, перетворимо людину».

Книга «Опасное знание» в «обществе риска» робить свій внесок у започатковану в світовій науковій літературі дискусію на цю тему. Її цінність у тому, що вона дає читачеві змогу відчути всю глибину проблеми, а вченого стимулює до більш тверезого і критичного підходу до неї. Свого часу Гегель сформулював важливу тезу: «Усе суще носить у собі самому зародок власної перебутності», тобто загибелі. Для нас, людей, які носять гучну самоназву homo sapiens, гегелівська теза сьогодні обертається важко вирішуваним питанням — чи достатньо розумна людина, щоб не загинути від власного розуму?