«Тугодуму думати безпечно. Зате йому небезпечно жити: якщо загрожує небезпека, дурному Я не дано придумати, як урятуватися...
«Чапаєвський синдром»
Відтоді люди почали схвально ставитися до різноманітних винаходів і технічних нововведень. А позаяк усе це на Землі триває вже давно, то саме з науково-технічним прогресом заведено пов’язувати будь-які зміни на краще в нашому житті.
Та ба! Не відкрию нічого нового, сказавши, що все має зворотний бік. Коли до створення абсолютного достатку й раю на Землі, здавалося, було вже рукою подати, постало питання про саме існування життя на планеті. Новомодне слово «екологія» вельми підмочило репутацію такого любого для багатьох слова «прогрес». Тепер дедалі частіше звучить запитання: у якій екологічній ситуації ми перебуваємо сьогодні та як у цих умовах вижити?
Однозначної відповіді немає. Є екологічна програма, розроблена ООН. Вона дає вельми суперечливий аналіз наших реалій, усіляко уникаючи конкретної оцінки. Багато в програмі говориться про дефіцит часу, але скільки його залишилося в людства, в офіційних звітах, крім загальних міркувань, — ані слова.
Це слабка позиція, вважає Всеволод Зубаков, і пропонує її посилити. Передусім, на його погляд, слід визнати наявність глобальної екологічної кризи. Багато прихильників сильної позиції схиляються до того, що людство на половині шляху — від глобальної екокризи до тотальної катастрофи. І часу в нас залишилося не більш як 50 років. Маємо повсюдне припинення біохімічних круговоротів, виснаження найважливішого мінерального ресурсу — чистої води, зникнення природних біогеоценозів. Підтримка кисневого режиму вже стає проблемною: повсюдно вирубуються ліси. І хоча 70% кисню в атмосферу виділяє планктон океану, але нафта, розливаючись на його поверхні, не дає водним організмам розвиватися...
Не завадить згадати і про психоінформаційний шок, і про технологічну готовність держав до самознищення. З появою дешевої біологічної зброї, убивча сила якої в 400 разів перевищує потужність ядерної, великі держави втратили контроль над технічними засобами самознищення людства. Десять невеличких літаків за один раз можуть розпорошити смерть для 50 мільйонів чоловік. Уявіть, якби 11 вересня терористи були озброєні біотоксинною зброєю...
Однак і це ще не все! Найдраматичніший процес почався 30—40 років тому — ендоекологічне отруєння вищих організмів важкими металами, радіонуклідами, хімічними токсинами. Живі істоти не адаптовані до впливу різноманітних ксенобіотиків і не вміють виводити назовні такі шкідливі речовини. Нагромаджуючись в організмі, вони призводять до надзвичайно тяжких наслідків, зокрема генетичних. Приміром, п’ять відсотків вовків із цієї причини вже мутанти, так само як і більшість молюсків Фінської затоки. Дельфіни в Північному морі втрачають здатність народжувати... Усе це не обминуло й людей. Свинець у небезпечних дозах знаходять у кістках уже всіх міських жителів. Не випадково сучасні чоловіки втратили до 40% дітородної спроможності.
Куди він поведе людство? Яке загалом місце людини в еволюції Землі? На ці найважливіші філософські запитання вже можна відповісти. З погляду логістичної теорії еволюції, найголовніша риса життя й розуму — експансія на сусідні території. Сьогодні людина опанувала Землею та вийшла в Космос. Але далекий Космос людина освоїти не зможе — це під силу тільки штучному інтелекту. Є підстави припустити, що сучасне людство є лише ранньою стадією розвитку Розуму. Про це свідчить і той факт, що нині формується колективний Розум.
Елементи такої парадигми вперше з’явилися в працях Вернадського понад півстоліття тому. Сучасний мислитель і вчений Олег Кришталь у своєму романі-дослідженні «До співу птахів», розвиваючи перспективи колективного Розуму, дійшов нелегкого для сучасної людини висновку про неминучу втрату індивідуальності як необхідну ціну за досягнення нових обріїв.
Мало радості й у перспективах, змальованих професором В.Зубаковим. Спираючись на висновки, що випливають із його «сильної позиції», він упевнений: «Людство ввійшло в біфуркацію (смугу хаосу). Її тривалість — навряд чи перевищує п’ятдесят років. Кінцевий пункт цього інтервалу — точка Ю.Левіна, у якій відбудеться повний перехід біосфери в техносферу. А це означає: за рахунок мутації геномів відбудеться вимирання всіх вищих організмів, що мають клітини з ядрами. Залишаться тільки мікроорганізми й роботи, готові до освоєння космічних далей...»
Цілком передбачуване майбутнє?
Усі полюбляють повторювати заяложений вираз Бекона: «знання — сила», але філософу належить й інша думка: «наука — це чудовисько». Інакше кажучи, вчені не усвідомлюють того, що творять. Суспільство занадто неповоротке, аби впоратися зі змінами, викинутими на ринок наукою. У зв’язку з цим ми вже пережили чимало неприємностей. Нове, найстрашніше — буде створено світ кіборгів, про який слідом за польським письменником Станіславом Лемом так уперто багато років твердить київський фантаст Ігор Росоховатський.
Утім, ця тема непокоїть не лише письменників. 1995 року на конгресі роботизації в Лондоні професор Ворвік продемонстрував гномів, котрі мали електронний інтелект на рівні комах: вони обмінювалися одне з одним інформацією за допомогою інфрачервоних променів, вибирали лідера й навіть підкорялися йому. Кожний із них виконував власну програму. Ворвік доходить висновку: швидкість еволюції електронного мозку таких роботів у мільйон разів перевищує швидкість еволюції наших предків. То в кого вищі шанси в перспективі?
Неповороткі й люди, вони повільно розвиваються й не можуть бути корисними у світі стрімко еволюціонуючих роботів. А.Болонкін — нині головний фахівець НАСА, а колись професор МВТУ, пише: коли з’являться досконалі електронні роботи, вони передусім знищать людей або в найкращому випадку збережуть їх у зоопарках...
Отже, повторимо ще раз: ми на початку інтервалу біфуркації. Це останній шанс людства. ООН як рецепт порятунку пропонує: менше державного управління економікою, більше ринкових відносин, і рекомендує всім державам розробити план підтримуваного (або як у нас неправильно переклали й тепер повторюють скрізь — сталого) розвитку. Це лише злегка підштопана модель того, що ми вже маємо і що довело свою неспроможність урятувати нас від катастрофи. Усе зайшло так далеко, що нас не врятує ринкова стихія — необхідна свідомо регульована програма жорстких перетворень у світі, вважає професор В.Зубаков.
Такі найвидатніші уми, як І.Пригожин, Н.Моїсеєв писали, що прогнозувати майбутнє ми принципово не можемо. Але тепер, коли справа йде до створення колективного Розуму, багато вчених упевнені: для колективного Розуму майбутнє принципово втрачає свою непередбачуваність. Нинішня біфуркація вимагає від людства свідомого вибору стратегії, за допомогою якої слід іти далі.
Правда, план, запропонований прихильниками сильного вибору, настільки нереальний, що може викликати усмішку. Одна розрада: ми стільки разів мали змогу переконатися в тому, що все велике починалося з вигуку «цього не може бути ніколи!». І лише після довгих суперечок люди погоджувалися на більш м’яке формулювання: «А в цьому щось є». Аби зрештою відреагувати фразою: «Це тривіально!»
Прихильники сильного вибору борються за екологічне прозріння людства — ми повинні пройти еколікнеп, і після цього треба провести світовий референдум, аби вперше в історії дійти спільного рішення щодо створюваного нами майбутнього. Необхідно разом вирішити: як об’єднатися, як зупинити зростання населення на планеті, як знищити злидні або, точніше, обмежити потреби й розподілити продуковане. На їхній погляд, перше, у чому повинне визначитися людство, — переконати високорозвинені країни виділити кошти для проведення еколікнепу...
Як не згадати тут байку з наукового фольклору про професора Вульфе, котрий присвятив життя вивченню лемінгів. Він знав про них усе: побудову кожної кісточки, зміст будь-якого їхнього звуку, пози, руху. Але якось, досліджуючи чергового гризуна, шановний професор вигукнув спересердя: «Ну, навіщо ж ви, лемінги, одного недоброго дня збираєтеся разом й один за одним ідете топитися?».
Лемінг замислився й відповів: «Ми теж, шановний професоре, давно спостерігаємо за людьми. І не можемо збагнути лише одного: чому й ви час від часу не робите того самого?».
Загалом, в історії, яка почалася з того, що Єва почастувала Адама яблуком, досі немає благополучного фіналу. Очевидно одне — тут є над чим замислитися всім нам разом і кожному окремо.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google