Науковий парк, або Як українському ученому стати мільйонером

Тема технопарків протягом останніх років буквально не сходила зі сторінок «ДТ». Тижневик публікував різні погляди на цю складну для України проблему. Прибічники технопарків у НАНУ переконували, що вони — єдиний порятунок для нашої архаїчної промисловості, супротивники, спираючись на дані КРУ, доводили, що технопарки — лазівка для нечистих на руку бізнесменів і керівників науки, які з ними у змові, для розкрадань в особливо великих розмірах. Суперечка досягла найбільшої напруги, коли міністр фінансів сказав, що технопарки — фактично діри в бюджеті, тому скільки буде технопарків, стільки буде порушено кримінальних справ...

Відповідь учених була не надто переконливою. Вони не змогли навести жодного вагомого аргументу — свідчення, що за допомогою технопарку вдалося розробити революційну технічну новинку, яка успішно вийшла на світовий ринок. Вони висували на свій захист маловиразні графіки і таблиці, із яких випливало, що нібито ті податкові пільги, які були надані технопаркам, починають позначатися на одержуваному прибутку і, мовляв, невдовзі прибуток перевищуватиме пільги. Тож усе буде добре...

Контора пише! — з багатозначною посмішкою дивилися на ці викладки економісти з контролюючих установ і вимагали показати «золоті розробки» широко розрекламованих українських силіконових долин...

Закінчилося усе тим, що у технопарків відібрали пільги і навіть порушили кримінальні справи. Нова влада наче прихильніше дивиться на технічні парки і готова їх підтримати. Але події тут розвиваються вкрай мляво. Нещодавно тема мала несподіваний поворот — у Національному технічному університеті «КПІ» відповідно до спеціально ухваленого Верховною Радою закону організований науковий парк «Київська політехніка». Але він цілком не схожий на всі попередні, приміром, йому не надали ніяких пільг. Більш того — учені з «КПІ» вважають, що вони, в принципі, і непотрібні.

— Які обрії перед українською наукою відкриває це починання? — з таким запитанням кореспондент тижневика звернувся до ректора НТУУ «КПІ», професора Михайла Згуровського.

— Михайле Захаровичу, можливо, це пояснюється тим, що ми знову почали винаходити велосипед — адже у світі технопарками називають зовсім не те, що розуміють під цим словом у нас?

— Справді, у розвинених країнах під технопарком розуміють зовсім інше інноваційне середовище, ніж те, яке було створене у нас. До такого роду організацій належить і наш технопарк «Київська політехніка». Протягом останніх шести років він скромно виконував чотири проекти. Головне, що нас турбувало — аби усе було коректно. І, слава Богу, після ретельних перевірок зауважень немає.

Однак, аналізуючи власний досвід роботи і досвід колег, ми зрозуміли — технопарки нашого зразка нетипові для країн із розвиненою економікою. Там під проекти не даються пільги. І вони непотрібні! Річ у тім, що високотехнологічний бізнес є найбільш рентабельним у світі, і його організація то є вже досить прибуткова справа. Так, у Силіконовій долині податок — 62 відсотки і ніяких пільг! Водночас рентабельність від проектів, реалізованих там, надзвичайно велика. Ми дійшли висновку, що й у нашій країні технопарки за старою моделлю можуть існувати, але лише для певних проектів.

— У чому відмінність таких проектів?

— Їх має відбирати уряд для розв’язання важливих дер­жавних завдань. Саме тому їм повинні даватися податкові і митні пільги. Звісно, із держбюджету можна фінансувати лише надзвичайно важливі проекти національного мас­штабу.

Так, коли створюється новий літак, держава може надати на його розробку пільгу, тому що це може бути одним із пріоритетів розвитку країни. Проте сумарні обсяги інноваційної діяльності за рахунок виконання таких проектів не перевищуватимуть десять відсотків. Показово, що в країнах із розвиненою економікою найбільші обсяги прибутку дають здебільшого інноваційні проекти, які є так званими проектами масової інноваційної діяльності. Це може бути зовсім невеличке вдосконалення мобільного телефона чи фотоапарата, поліпшення якогось побутового приладу і так далі.

— До речі, такі вдосконалення можуть запропонувати не інженери а, наприклад, дизайнери. Колись американські художники взялися за надання привабливішого вигляду холодильнику, розробленому інженерами однієї з фірм. Незабаром масштаб продажу холодильника зі зміненою зовнішністю зріс у десять разів. Так інженерний дизайн став важливим елементом боротьби за місце на ринку. Все це показує величезні масштаби інноваційної діяльності.

— Проте в нашій країні правил для інноваційної діяльності, які допомагали б їй ефективно розвиватися, тривалий час не було. Більш того, закони були розроблені так, що з’явилися перешкоди між основними учасниками масової інноваційної діяльності.

— А хто є головним учасником цього процесу?

— Насамперед, це наукові групи, спроможні генерувати конкурентоспроможні ноу-хау. Правда, із того масиву ідей, які вони напрацьовують, лише близько трьох—п’яти відсотків можна вважати конкурентоспроможними. Слід зважити при цьому, що такі пропозиції не концентруються в одному місці — вони присутні в усіх провідних наукових установах. Є вони й у «КПІ».

Друга група учасників — високотехнологічні компанії, які вже виводять на ринок свою продукцію. Вони можуть втриматися на ринку тільки за умови, якщо постійно підживлюватимуться потоком ноу-хау й якісним людським капіталом. Тому в таких компаніях має бути присутнім бажання налагодити зв’язок з інтелектуальним середовищем на багато років уперед. На жаль, наше попереднє законодавство не було зорієнтоване на ефективну співпрацю таких компаній з інтелектуальним середовищем, яке склалося в країні. Наприклад, якби вони звернулися в технічний університет, де є наукові групи і готуються кадри, то з’ясували б, що, крім угоди про оренду, всі інші види співпраці надзвичайно ускладнені.

До того ж сам університет, який генерує ноу-хау, не міг офіційно здійснювати комерціалізацію науки, що нині є дуже важливим чинником розвитку суспільства. Приміром, автор нанороботів, професор Петренко, якби захотів у «КПІ» заснувати свою приватну компанію, наштовхнувся б на відповідний нормативний акт, який говорить, що бюджетні організації (і «КПІ» зокрема) не мають права створювати компанію з недержавною формою власності. Тому науковий співробітник, котрий успішно розробляє конкурентоспроможні ноу-хау, має або піти з університету, або співробітничати з компанією неофіційно, збільшуючи і без того великий тіньовий ринок. На жаль, закон про інтелектуальну власність нічим не міг йому допомогти.

У розвинених країнах, якщо вчений генерує ноу-хау, він його патентує. Потім компанія, яка комерціалізує винахід, укладає з власником патенту ліцензійну угоду, яка гарантує йому надалі одержання частини прибутку від реалізації продукції із застосуванням цього ноу-хау. Ця чиста і проста схема дозволяє талановитому науковцеві стати багатою людиною. Крім того, розумне законодавство має стимулювати українського вченого до того, щоб він не кидав свій університет (що нерідко трапляється сьогодні), оскільки саме тут він може бути ефективнішим, ніж поза ним — у «КПІ» у нього є всі умови для успішної роботи, є інфраструктура, є, зрештою, наукові школи, у яких він виріс в успішну людину.

— Але тут у нього стільки педагогічного навантаження, що він не може працювати...

— Так, це одна з проблем, яку ми нині розв’язуємо, адже навантаження викладача у вузі справді дуже високе. Але ми з вами говоримо про університети дослідницького типу, які досить поширені у світі. Вони вдало поєднують навчання і наукову діяльність. І ці дві іпостасі є частинами єдиного цілого. Вони нерозривні — викладачі навчають студентів на основі передових досліджень, у яких учені беруть участь. Водночас студенти навчаються не тільки на канонізованих лабораторних дослідах, а відразу ж знайомляться з останніми досягненнями, до яких має прямий стосунок їхній викладач-дослідник. Органічне об’єднання цих процесів сьогодні відбувається в «КПІ». Ми фактично й юридично стали першим у країні дослідницьким університетом.

Закон про науковий парк «Київська політехніка», який був ухвалений у грудні минулого року, відкрив шлях компаніям, зацікавленим у співробітництві з ученими, факультетами і кафедрами, одержанні ноу-хау і залученні високоякісного людського капіталу.

До появи цього документа масова інноваційна діяльність ніби перебувала за дужками. Для неї не існувало правил. Крім того, після шести років роботи технопарків з’ясувалося, що пільги діставали проекти, які так і не стали конкурентоспроможними на ринках високотехнологічної продукції.

— А чому не стали — ви не аналізували?

— Часто пільги діставали не проекти, які могли стати конкурентоспроможними на ринках, а люди, котрі були конкурентоспроможними одержати пільги. Це другий недолік, що принципово нас не влаштовував.

— Отже, ви відмовилися від технопарку «Київська політехніка»?

— Ні, адже розуміємо, що у нього є своє місце для виконання проектів національного масштабу. Такі проекти має відібрати держава і, відповідно, надати пільги. Але ми вирішили піти далі і тому разом з комітетом з питань науки і освіти Верховної Ради розробили закон про науковий парк «Київська політехніка», який передбачає систему правил для взаємодії чотирьох груп учасників.

Перша — це наукові групи, які генерують ноу-хау, друга — факультети і кафедри, що генерують якісний людський капітал, третя — компанії, які знаходяться на ринку високотехнологічної продукції і потребують підживлення ноу-хау і людським капіталом, і четверта — інвестиційні та венчурні фонди. Цей закон створює привабливі правила для масової інноваційної діяльності. Причому ми не вимагаємо якихось пільг від держави — наша перевага полягає у взаємодії, у синергії від взаємодії учасників.

— Михайле Захаровичу, але що служить мотивацією йти назустріч одне одному чотирьом групам учасників? І друге — звідки приходять кошти?

— Гроші приходять від бізнесу, оскільки він зацікавлений забезпечити собі перспективу. Сьогодні настав момент, коли бізнесмен, який працює у високотехнологічному бізнесі, розуміє — обігнати конкурентів можна лише за рахунок привнесення в продукцію нових знань. Саме тому він зацікавлений на довгостроковій основі співпрацювати з інтелектуальним середовищем. Вчені університету, відповідно до цього закону, можуть захистити патентами свої ноу-хау і створити компанії в структурі наукового парку. При цьому вони можуть, працюючи в університеті, одержувати роялті і впроваджувати через компанію свою продукцію. Тобто тепер учені, працюючи в університеті, можуть на законних і при цьому сприятливих умовах стати багатими людьми. Від них потрібне одне — створити справді висококонкурентне ноу-хау. Я сподіваюся, що в «КПІ» незабаром буде кілька вчених-мільйонерів, котрі покажуть Україні унікальний приклад збагачення за рахунок таланту і працьовитості.

— На жаль, поки що на хай-теку в нас у країні ніхто не зробив великих грошей...

— Але у світі на цьому роблять дуже великі гроші. Можна сказати, найбільші гроші робляться саме тут.…

— І найбільш прикрим є те, що роблять їх зовсім молоді люди, які недавно поїхали з нашої країни. Адже якби вони залишилися в нас, не стали б мільйонерами. Чи не так?

— Звісно! І це тому, що не були створені вільні, коректні умови для ефективної діяльності у цій сфері.

— Та все-таки, багато хто скаже: ведення бізнесу — не справа університету.

— Справді, для університетів нехарактерна масштабна діяльність на ринку, бо в них інше завдання — навчання на високому рівні і проведення наукових розробок. Коли йдеться про масову інноваційну діяльність, про великі ринки з гострою конкуренцією, то ми не можемо бути водночас і продуктивними працівниками, і успішними бізнесменами. Тут треба задіяти компанії, що мають досвід роботи в ринкових умовах. Бо без партнерів — ними можуть стати як зарубіжні, так і національні високотехнологічні компанії, — ми таку діяльність не зможемо здійснити, оскільки нам потрібно залишатися університетом. Це наше головне завдання. Ми працюємо з ними через так званий бізнес-інкубатор (БІ).

— Михайле Захаровичу, розмовляючи з прибічниками технопарків, наприклад, з академіком В.Семиноженком, я завжди дивувався, що вони зовсім не беруть до уваги такий популярний на Заході інструмент інновацій, як бізнес-інкубатори. Як ви збираєтеся скористатися перевагами цієї структури?

— У «КПІ» бізнес-інкубатор — дуже важливий елемент технопарку. Саме на нього ми покладаємо величезні надії в розгортанні масових інноваційних процесів. Перша з функцій БІ — експертна діяльність. Люди, котрі працюють тут, мають орієнтуватися в тому, що потрібне ринку. І водночас добре розбиратися в можливостях науки. Вони повинні чітко уявляти, які наукові розробки можуть пройти ланцюжок комерціалізації від науки до продукту. Тільки після такої експертизи в бізнес-інкубаторі відбувається конкурс ноу-хау, які можуть бути комерціалізовані. Після такого відбору виконується третя функція — патентування, аби автор не був пограбований під час реалізації проекту.

Коли ми бачимо, що запропоноване ноу-хау довгострокової дії, під нього БІ створює компанію, де засновником стає учений і науковий парк. БІ допомагає їм організувати нову компанію. Власне, від цього походить і сама назва — бізнес-інкубатор, тому що він покликаний виростити нову компанію і випустити її у світ.

А тепер подивімося, як усе це взаємодіє з центральною і місцевою владою. Від центральної влади ми нічого, крім системи правил, не отримуємо. І нам нічого і не треба. Хороший закон є — спасибі! Інша річ — місцева влада. Науковий парк має регіональну прив’язку, оскільки працює у певному регіоні, де платяться податки.

— Чим цікавий науковий парк місту?

— Науковий парк дає регіону високоінтелектуальні робочі місця і залучає додаткові інвестиції. Зважаючи на це, ми чекаємо від місцевої влади певної допомоги...

— Тобто ви хочете сказати, її ще немає?

— Прямої матеріальної допомоги немає, але ми розраховуємо на додаткові земельні ділянки, де зможемо розбудовувати корпуси лабораторій наукового парку. Це може бути допомога і додатковими приміщеннями. Поки що ніяких інших видів сприяння ми не передбачаємо, хоча у світі зазвичай БІ надається і фінансова допомога.

Для цього потрібно, щоб місцева влада зрозуміла вигоду і заклала у свої бюджети відповідні витрати. Поки ми дуже вдало співпрацюємо з Вінницькою обласною адміністрацією й обласною радою. Провели успішні переговори з керівництвом Дніпропетровської області. А оскільки наш проект має загальнонаціональний масштаб, то свої відділення можемо відкривати в інших регіонах і поширювати свою систему правил на них. Нині Вінницька обладміністрація й обласна рада ухвалили рішення про те, щоб увійти в науковий парк «Київська політехніка» і побудувати поруч із Вінницею наукове містечко, орієнтоване на два пріоритети: енергозберігаючі й інформаційні технології.

— Це українські компанії чи з Росії, Заходу?

— З 24 компаній, які юридично входять у науковий парк, 16 — українські, дві з Великобританії і група компаній із США... Усі вони зі своєю продукцією знаходяться на світових ринках. Якщо говорити про британські, то одна з них — це Європейський інститут інноваційного розвитку в Лондоні, друга — Імприма-тур, сфера діяльності якої — енергозбереження і точне машинобудування. Групу американських компаній представляє «US-політех», спеціально створена для співробітництва з науковим парком «Київська політехніка». Через неї ми будемо працювати зі США. Буквально днями підписали із ЦИСКО-систем відповідний договір і через якийсь час, сподіваємося, вона стане нашим партнером...

При цьому хочу підкреслити — ми дуже обережно ставимося до входження компаній у науковий парк. Вони неодмінно повинні бути високотехнологічними і створювати нову продукцію за рахунок інновацій. Якщо ж вони займаються традиційними видами діяльності, то у нас нема до них інтересу, оскільки вони не зацікавлені в ноу-хау, які ми хочемо провести від лабораторії до ринку.

— Для вас важливо, чим займається компанія і якого вона технологічного рівня: третього, четвертого чи шостого?

— У нас ввійшло в моду оперувати рівнями інноваційного розвитку. Але це — дуже умовні речі, які до того ж не дуже прижились у світі.

— А з якими інноваційними фондами ви збираєтеся працювати? Адже в Україні їх украй мало. Так, Державний інноваційний фонд досить бідний і дуже специфічний. Навряд чи на вас чекає успіх при спробі на нього покластися...

— Ми більше зацікавлені працювати з приватними фондами, які спеціалізуються як венчурні капіталісти. Такі можуть фінансово підтримати десять винаходів, а повернути з надлишком усе за реалізацію одного з них.

— Компанія Сергія Лобойка входить до цього списку?

— Ні, це посередницька фірма і сама не може ні супроводжувати, ні змістовно працювати з науковими розробками. Вони шукають, наскільки я розумію, науковців і вивозять у Силіконову долину, ніби виконуючи посередницьку функцію. А нам посередники нецікаві. У нас є низка гідних претендентів серед американських фондів. І наші національні великі компанії нині також шукають, куди їм краще вкласти гроші: у спорудження якогось будинку й одержати через певний час прибуток або на довгостроковій основі співробітничати з таким інтелектуальним середовищем, як «КПІ», й укладати інвестиційні угоди з хай-тек-компаніями для підживлення процесу комерціалізації науки й одержання прибутків. Утім, поки що ми не підписали контракту з жодним із фондів.

— Чому?

— Це дуже делікатне питання — нам потрібно над­звичайно ретельно відбирати фонди і визначати умови співробітництва з ними. Крім того, компанії, із якими ми підписали договори про їхнє входження в науковий парк, мають свої так звані реінвестиційні фонди і капітал. Тобто не під кожну розробку нам потрібно залучати зовнішні кошти. Хоча питання про співробітництво з фондами дуже актуальне, і для деяких великих нових проектів їхня допомога буде потрібна. Але ми це тримаємо поки в резерві, розуміючи, що надто поспішати не варто — багато нюансів цієї тонкої справи ми ще маємо вивчити.

— Сумнівів у тому, що у вашому технопарку народяться гарні ідеї і на їхній основі будуть розроблені гідні розробки, немає. Але, приміром, і росіяни, котрі затіяли аналогічні проекти, ламають собі голову, яка доля чекає їх на ринку? У Росії розуміють, що тут їх може чекати невдача через нестачу досвіду і кадрів. Що в цьому напрямі робите ви?

— Це справді вкрай важливе питання! Якщо всім цим процесом керує держава, то завжди виникнуть проблеми, бо коли державні компанії створюють якусь продукцію, вони більш ефективні в одержанні державних коштів на створення продукції і менше — у відкритій конкуренції на ринках. А в Росії вся інноваційна діяльність проходить під жор­стким контролем держави. Це дає певні негативні наслідки.

Нас цікавить модель, коли держава в цьому процесі надає систему правил і контролює їх дотримання. Адже коли б ми якийсь проект почали погоджувати з державою, то бюрократична система не дозволила б працювати швидко й ефективно. Закон, за яким створений науковий парк «Київська політехніка», не передбачає взагалі участі держави в інноваційній діяльності. Нині в Україні створюється потужний сегмент високотехнологічних компаній, які працюють в умовах ринку. Вони дедалі менше працюють під егідою держави або з політичною підтримкою якихось фінансово-політичних груп. Це уже відходить в історію — компанії дедалі більше працюють у ринкових умовах. Тому для них єдиний вихід — знайти компетентних людей, залучити до роботи у високотехнологічному секторі і постійно модернізувати продукцію...

— Хоч як дивно, але українська металургія швидше за інших залучила для своєї модернізації комп’ютеризацію, Інтернет. До речі, один із власників металургійних підприємств Віктор Пінчук кілька років тому створив фонд, який найшвидше розвивається. Його немає серед ваших компаньйонів?

— Безпосередньо з Віктором Михайловичем ми ніколи не обговорювали інноваційні види співробітництва, тому про якісь контакти і плани роботи з ним сказати нічого не можу. Що стосується підтримки студентів, то з нами зустрічалися його представники, які запропонували укласти з адміністрацією «КПІ» договір з метою добору найкращих студентів для навчання за кордоном і надання їм стипендій. Ми сказали, що нас ця пропозиція не цікавить, оскільки ми хотіли б навчати студентів у нашій країні так само добре, як і найкращі зарубіжні вузи, і не втрачати при цьому найкращі голови. За кордон шлях вони знайдуть самі. Тому ми пояснили представникам Віктора Михайловича, що студенти — вільні люди і можуть побачити вашу рекламу в Інтернеті і самі вирішити: обрати їм «КПІ» чи якийсь університет Західної Європи або США. Наші зусилля спрямовані на підвищення якості, привабливості навчання тут і, відповідно, збільшення конкурентоспроможних розробок і ноу-хау. Лише такий шлях може вивести нашу країну на передові рубежі у світі.