Наукові аксакали й останні надії?

Глянувши на такі неординарні словосполучення, винесені в заголовок цієї замітки, читач зможе здивуватися: звідки вони й до чого? Поясню — із редакційного тексту, що передував статті мого колеги з Національної академії наук Ярослава Яцківа, опублікованій у «ДТ» (№17, 2005 р.). Що ж до змісту самої статті, то, здається, під її основними положеннями підписалися б багато читачів. Чого не можна сказати про згаданий редакційний коментар. І це при тому, що серед прибічників газети велике місце посідають представники науки, чимало яких, до того ж, періодично виступають на її сторінках. Саме в середовищі вчених активно обговорюються аналітичні матеріали тижневика з найнасущніших проблем політичного і громадського життя, але, зрозуміло, передусім публікації, що торкаються сфери науки, до якої газета, честь і хвала їй за це, виявляє особливу увагу. На цьому тлі аж ніяк не можу погодитися з тим, що сказано в коментарі стосовно диспуту на сторінках газети, який нібито свідчить про такий глибокий розкол між нашими вченими, що «...навряд чи є сенс продовжувати дискусію». Таке твердження не лише не виправдане, а й, м’яко кажучи, дуже необачне. Та й чи узгоджується воно з непорушним уявленням про те, що саме в суперечці народжується істина?! Навпаки, подальша дискусія вкрай необхідна, оскільки, зрештою, незаперечно приведе (і вже приводить) до конкретних і розумних дій. Але ці дії мають бути багаторазово зважені, переконливо аргументовані, старанно підготовлені. І при цьому з обов’язковим урахуванням того попереднього досвіду, який себе виправдав й ігнорувати який було б невиправною помилкою.

Твердження, втілені в радикалістську форму, якими сьогодні рясніють багато публікацій, лише віддаляють нас від суті проблеми. Тут недоречний виражений суб’єктивізм замість переконливих аргументів, упередженість і роздратування замість суджень, побудованих на фактах, власному досвіді, науковій компетентності. «Мене жахає реальний стан справ...», «...В управлінні наукою вже давно ніхто нічого хорошого не чекає», «У тому вигляді, в якому існує в нашій країні наука, вона вже нікого задовольнити не може», «...Ще більше схвилювалася ціла армія дійсних членів галузевих академій, які отримують за звання дуже пристойні (як для нашої країни) гроші» (з матеріалів у «ДТ», №7, 2005).

Різкі висловлювання — нічого не скажеш. Прочитаєш таке і тільки дивуєшся: що це в нас за наука, яка нікого не задовольняє, але за яку нероби-вчені отримують великі гроші?! Гадаю, тут зайві будь-які коментарі. Особливо після того, як читач міг ознайомитися з докладною статтею академіка А.Наумовця, нещодавно опублікованою в газеті «День», де об’єктивно розказано про діяльність НАН і місце українських вчених у світовому науковому співтоваристві, наведено дані про фінансування науки та вчених на Заході й у нас. Як шанувальник «ДТ», щиро жалкую, що така примітна стаття з’явилася не на його сторінках, причому, як мені стало відомо, зовсім не з вини автора... Ще зауважу, що і в цій статті, і в згаданій вище публікації академіка Я.Яцківа наведено обґрунтовані конструктивні пропозиції, які слід уважно проаналізувати. Чимало їх може бути реалізовано вже сьогодні.

Примітне, наприклад, таке, настільки ж безапеляційне, наскільки і безпідставне, твердження: «…якщо (у НАН. — Авт.) якісь перебудовні зміни справді готуються, то все робиться в обстановці неймовірної секретності, коли навіть дійсні члени академії не втаємничені в жодні деталі». Звучить сказане, як і в попередньому випадку, по-журналістському гостро, до того ж у даному контексті ще й із деяким детективним нальотом. Проте реальний стан справ зовсім інакший. Повернувшись нещодавно до свого робочого кабінету на Володимирській після тимчасової вимушеної відсутності, Борис Євгенович Патон із властивими йому послідовністю і спокоєм відразу ж закликав своїх колег по президії до скрупульозного проведення в академічних інститутах докладного аналізу стану справ. При цьому з урахуванням усього спектра завдань, продиктованих сьогоднішніми реаліями. Серед них — пріоритет фундаментальних і прикладних розробок, інноваційні проекти, міжнародні контакти, нагальні питання підготовки молодих наукових кадрів. Як бачимо, Президент і члени його команди, не очікуючи якихось вказівок, без метушні й популістських закликів напередодні загальних зборів академії розпочали узагальнення результатів і нагромадженого досвіду з тим, щоб визначити перспективу й чітко розподілити основні напрями необхідних досліджень у рамках конкретних наукових колективів з урахуванням дискусії, що відбулася в пресі й на попередніх форумах учених та громадськості. Сам цей факт — свідчення того, що обговорення у пресі стану справ у науці зовсім не безрезультатне, і твердження «аргументи сторін не є приводом навіть для найменших зрушень» — явне перекручення очевидних фактів. Як і риторичний вигук, що «тепер останні надії» на загальні збори НАНУ.

Хочу спростувати ще одне довільне тлумачення ставлення до перетворень в організації науки, яке фігурує у коментарі. Суть його в тому, що на бік перетворень, мовляв, стали молоді дослідники і деякі вчені, які плідно працюють у науці. А «табір опонентів становили в основному наукові аксакали...» Як таке розцінити з позицій журналістської та й просто людської етики?! Дозвольте запитати саркастичного автора пасажу про наукових аксакалів, що криється за цим визначенням? До речі, на мій погляд, до «ієрархічної характеристики» стану справ у сучасній науці навряд чи можна застосувати таку термінологію. Адже йдеться про видатних наукових інтелектуалів, творців і лідерів нових науково-технічних напрямів, а не про якихось статечних старійшин «із білою бородою» (за В.Далем). І як би поставилися до сказаного наші шановні корифеї Микола Амосов та Володимир Фролькіс, яких, на жаль, уже немає з нами, але які так багато зробили для престижу України і продемонстрували блискучий приклад творчого наукового довголіття? А нинішні вчені, чудові ювілеї яких відзначила українська наукова громадськість, — М.Гулий, Ф.Серков, Д.Чеботарьов, А.Пелещук, Н.Маньковський, В.Братусь, Ю.Митропольський, П.Костюк? Переконаний, що новому поколінню дослідників відомі слова академіка Фролькіса про те, що «немає молодих і старих учених. Є вчені талановиті й бездарні, палкі і байдужі, яскраві і сірі». А що стосується різного ставлення до перетворень у науці, то тут розмежування проходить зовсім не за віковими критеріями. В організації науки сьогодні, як, мабуть, і в низці інших сфер професійної діяльності, є два погляди на стратегію удосконалення, перетворень і новацій. З одного боку — тенденція до нестримного реформування, ігнорування нагромадженого досвіду, радикального хірургічного дійства, з іншого — переконаність у доцільності продуманих еволюційних змін та перетворень.

Переконаний, що на загальних зборах академії відіб’ються питання, порушені на сторінках тижневика під час обговорення долі науки. Найголовніше — щоб сказане було почуте не лише учасниками зборів і широкою громадськістю, а й владою.