Наукоцид по-табачниківськи, або Cпецрада Д 26.240.01 як дзеркало української науки

В умовах здійснюваного в державі наукоциду (інакше ухвалений 6 грудня бюджет охарактеризувати неможливо) нашим науковцям лишається тішитися хіба що маленькими й великими ювілеями, які засвідчують: наша наука, попри все, ще жива. До таких ювілеїв належить і 50-річчя спеціалізованої вченої ради в Інституті біохімії ім. О.Палладіна НАН України.

Президія Академії наук УРСР постановою від 17 грудня 1962 року (протокол № 51, § 586) затвердила кваліфікаційну Вчену раду Інституту біохімії АН УРСР у складі: академік Олександр Палладін (голова), чл.-кор. Ростислав Чаговець (заст. голови), академік Володимир Бєліцер, академік Максим Гулий, чл.-кор. АН СРСР і АН УРСР Давид Фердман, інші відомі фахівці. Ученим секретарем було затверджено кандидата біологічних наук Ольгу Кірсенко, яка сумлінно виконувала свої обов’язки всі ці півстоліття, здійснивши своєрідний науковий подвиг.

Наказом ВАК України № 241 від 8 липня 1994 року до спеціальності «біохімія», за якою спецрада мала право приймати дисертації, була додана й нова спеціальність «біотехнологія», яка інтенсивно розвивалася й розвивається досі. З 1998 року раду очолював член-кор. НАН України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки Сергій Костерін, заступником голови ради працювала член-кор. НАН України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки Надія Гула.

За час свого існування спецрада розглянула 630 атестаційних справ, з них 90 докторських. У спецраді захищали свої дисертації здобувачі наукового ступеня з різних міст України, з усіх республік колишнього Радянського Союзу, з інших країн: В'єтнаму, НДР, Єгипту, Мадагаскару, Мексики, Пакистану, Румунії, Сенегалу, Сирії, Судану.

Так сталося, що ювілейна дата збіглася в часі з поновленням складу та терміну роботи спецради. Проте рівень провідної спецради в провідній академічній установі з славними традиціями (Інститут біохімії було засновано легендарним ученим Олександром Палладіним в 1926 році, відтоді ж виходить «Український біохімічний журнал», що нині реферується в базі SCOPUS), здавалося б, виключав будь-які несподіванки.

Проте 30 листопада 2012 року міністр Дмитро Табачник підписав на ім’я директора Інституту біохімії академіка Сергія Комісаренка листа №1/11-18576, у якому відмовив у створенні спеціалізованої ради Д 26.240.01. Підставою називалося рішення атестаційної колегії від того ж 30 листопада, ухвалене на підставі рекомендації експертної ради з питань проведення експертизи дисертаційних робіт з біологічних наук і затверджене наказом МОНМС №1351. (Втім, голова експертної ради академік Володимир Радченко з огляду на очевидну скандальність ситуації вже встиг запевнити керівництво Інституту біохімії – ніяких таких рекомендацій його рада не ухвалювала…)

Очевидно, у долі спеціалізованої ради Д 26.240.01, як у дзеркалі, відбилося чимало проблем глибоко хворої української науки. Після того, як два роки тому президент Віктор Янукович несподівано ліквідував створений у лютому 1992 року президентом Леонідом Кравчуком український ВАК і передав його функції МОНМС, у науковому середовищі почали поширюватися лихі передчуття, які загалом виправдалися. Не коментуватиму чуток про те, що для затвердження окремих спецрад нині потрібно пред’являти в певних кабінетах певні цілком ненаукові аргументи (на жаль, за «стабільної» влади така практика остаточно утвердилася в усіх сферах нашого життя, навіть там, де раніше її не було). Але багатомісячне зволікання з розглядом усіх дисертаційних питань і неймовірні затримки з видачею дипломів стали таки практикою роботи МОНМС (при тому, що окремі справи проходять цілком оперативно).

Тому й справа спецради Д 26.240.01 «варилася» в МОНМС довго. Формальною «зачіпкою» стало те, що професори Великий, Гриненко, Кібірєв, Макогоненко, Мінченко і Пархоменко, які були запропоновані до нового складу спецради від Інституту біохімії за спеціальністю «біотехнологія», не мають диплому доктора наук із цієї спеціальності. Але ця проблема є очевидно штучною, бо перелічені вище вчені стали докторами наук ще за часів СРСР - тоді, коли спеціальність «біотехнологія» просто не існувала. Сьогодні вони є провідними фахівцями нашої країни, мають численні відповідні публікації і продовжують активно працювати у галузі біотехнології.

Очевидно й те, що Інститут біохімії імені Олександра Палладіна є провідною організацією в Національній академії наук України і в нашій державі у галузі біотехнології. Свідченням цього є те, що директор Інституту академік Сергій Комісаренко відповідає в президії НАН України за розвиток біотехнології, що Інститут біохімії є засновником і видавцем єдиного в Україні журналу «Біотехнологія», що з 2000 р. на базі Інституту функціонує кафедра біотехнології – філія кафедри біохімії біологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, що в Інституті щорічно відбувається прийом в аспірантуру за спеціальністю «біотехнологія».

Листа з цими аргументами академік Сергій Комісаренко надіслав міністрові Дмитрові Табачнику ще 26 червня 2012 року. Передбаченої законом відповіді він так і не отримав (коли не вважати відповіддю вже зазначену відмову).

Попри все, автор цієї статті не надто хвилюється за долю спецради Д 26.240.01. Ситуація є настільки очевидною (і настільки скандальною - навіть як на українські мірки), що і Дмитро Табачник (якщо він залишиться в своєму кріслі), і будь-хто, хто його в цьому кріслі замінить, змушені будуть врешті-решт поновити дію найсильнішої й найавторитетнішої в державі спецради.

Але абсурдні вимоги до спецрад і до дисертацій, які гальмують появу всього нового, грубо «ріжуть» будь-які інтердисциплінарні дослідження (що набувають сьогодні особливої ваги – все по-справжньому важливе з’являється сьогодні в науці «на стику» різних галузей) – залишаться.

Якби їхню долю визначало сьогоднішнє українське МОНМС, академік Олександр Палладін не міг би бути членом спецради у заснованому ним Інституті біохімії, бо його докторська дисертація була з фізіології. Академік Олександр Богомолець, який спочатку був фізіологом, не зміг би заснувати в Україні наукові школи патофізіологів, ендокринологів, онкологів, геронтологів, гематологів. Але їх було засновано – бо, на щастя, їхню долю визначало не відомство Дмитра Табачника. Нарешті, досить згадати нобелівських лауреатів цього року. Лауреатами з фізіології та медицини стали Дж. Гердон – зоолог і Ш. Яманака – фармаколог, а премію з хімії отримали два медики - Р. Лефковитц (кардіолог за дисертацією) і Б. Кобилка.

І водночас усі міністерські «рогатки», які часто роблять життя справжніх учених майже нестерпним, не зупиняють валу відверто липових, позбавлених будь-якого елементу новизни й потрібності, часто написаних «науковими неграми» для багатих (чи високопосадових) замовників дисертацій з юридичних, економічних, філософських та інших таких актуальних сьогодні в Україні (на відміну від фізики з біохімією) наук!

У презентованих опозицією перед виборами законопроектах «Про вищу освіту» і «Про засади наукової і науково-технічної політики» функції атестації наукових кадрів пропонується передати новоствореному громадському органові зі спеціальним статусом – Національній раді з питань регулювання в сфері освіти і науки. Ця ідея має ту очевидну перевагу, що, в разі її реалізації, вимоги до спецрад і дисертацій розроблятимуть не міністерські бюрократи, а самі вчені, - а відтак очевидно абсурдних і скандальних ситуацій поменшає.

Але поки – маємо те, що маємо. Відтак наша наукова спільнота мусить виживати в умовах не лише ганебно низького фінансування, але й відверто нефахових (це – найм’якше з усіх можливих визначень!) управлінських рішень, ухвалених тими, хто має про науку лишень вельми приблизне уявлення.

Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук