НАЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЛЮВАННЯ ЗА ТЕХНОЛОГІЯМИ

Зі шкільних років усі пам’ятають історію невдачливого квартету музикантів із байки Крилова. Ця байка мимоволі спадає на думку при порівнянні сумних реалій існування вітчизняної науки й досить великого списку державних органів, які управляли нею в роки незалежності.

Отже, спочатку був Держкомітет із питань науки й технологій, потім Держкомітет із питань науки, техніки й промислової політики, його змінило Міністерство у справах науки і технологій, Держкомітет із питань науки й інтелектуальної власності і, нарешті, Міністерство освіти й науки.

Надзвичайно захоплюючий сам по собі процес постійного перетворення, об’єднання, роз’єднання цих організацій і перестановки чиновників вимагав, очевидно, чимало часу та зусиль. У будь-якому разі, енергії на насущні справи явно не вистачило. «...Система організації науки залишається неадаптованою до сучасних умов функціонування, а модель науково-технічної політики усе ще не стимулює інноваційного розвитку» — такий сумний висновок пролунав на засіданні Ради національної безпеки й оборони 3 липня 2001 року, де обговорювалося питання «Про невідкладні заходи щодо виведення з кризового стану науково-технологічної сфери України й створення реальних умов для переходу економіки на інноваційну модель розвитку».

Дивна річ — ніхто не заперечує, що науково-технічний потенціал України є головним ресурсом виходу країни з кризи. Що тільки спираючись на науку, технології та інновації, країна може вийти на європейський рівень прогресу. Усі погоджуються, що без розвитку інноваційного потенціалу відставання України від розвинених країн стане надалі катастрофічним. Проте остання адміністративна реформа наукової сфери лише погіршила ситуацію.

Що, музиканти знову не так сіли? Чи, як казав у байці Cоловей, тут «потрібне вміння»? А може, такі національні особливості «полювання» за високими технологіями? З цими запитаннями я звернулася до Бориса Вікторовича ГРИНЬОВА, генерального директора НТК «Інститут монокристалів», члена-кореспондента НАН України, професора НАН України.

— Борисе Вікторовичу, у чому, по-вашому, причина невдачі?

— Думаю, що одна з головних причин — об’єднання освіти й науки в рамках єдиного Міністерства освіти і науки. Управління всією науково-технологічною сферою України звелося до рівня департаментів міністерства, що, по суті, призвело до втрати керованості наукою. Ставити й вирішувати стратегічні питання розвитку науки стало практично неможливо! Результати науково-технічної діяльності не аналізуються, не прогнозується її подальший розвиток, робота з визначення пріоритетів не ведеться. Не створюється відповідна нормативно-законодавча база. Практично зруйнована інноваційна діяльність.

— Проте в Державній програмі соціально-економічного розвитку України на 2002 рік і бюджеті є цілий розділ — «Науково-технічна й інноваційна політика».

— Так, розділ є. Парадокс у тому й полягає, що нинішнього року керівництво Міністерства освіти і науки в його обговоренні навіть участі не брало!

— Може, усе пояснюється банальною відсутністю грошей на науку?

— Справді, обсяги фінансування науки — тема болюча. Проте ефективніше потрібно ці невеликі кошти витрачати! Приміром, нині фінансується лише процес проведення науково-дослідних робіт, без підтримки їх подальшого використання, тобто впровадження результатів у виробництво. Внаслідок цього держава витрачає кошти, а економічної віддачі від профінансованих розробок не отримує. Більш того, результати роботи безплатно використовують зарубіжні партнери, освоюючи на основі наших розробок випуск готової продукції й отримуючи прибуток.

Наступна проблема — планування та фінансування фундаментальної науки. За держбюджетом на фундаментальні дослідження планується витрачати 40—50% загального обсягу за розділом «Фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу».

— Практично половина — не так уже погано.

— Та як це робиться! Нинішня практика фінансування грунтується на принципах ще радянських часів, тобто гроші, по суті, йдуть на утримання науково-дослідних установ. Та за часів СРСР коштів вистачало всім — на науку виділялося близько 3% від валового внутрішнього продукту того періоду, а не 0,3% від нашого нинішнього ВВП. При цьому Україна отримувала приблизно чверть від цієї суми. Є різниця? Зараз же, щоб не розпорошувати й так невеликі кошти з держбюджету, потрібно чітко визначити ті напрями фундаментальних досліджень, які нині розвивати найдоцільніше.

— У нас хіба немає законодавчо затверджених пріоритетних напрямів?

— Уявіть собі, практично немає. Ні на середньо-, ні на довгостроковий період. Як відокремити зерна від полови? За таких умов неможливий і розвиток нових пріоритетних напрямів.

— Чим же займається Державний фонд фундаментальних досліджень?

— Нині цей фонд юридично є структурним підрозділом Міністерства освіти і науки, відповідно міністерство саме й розпоряджається бюджетними коштами. Указ Президента України від 10 березня 2000 року щодо надання цьому фонду статусу юридичної особи просто не виконаний. Листування Міністерства освіти та науки з Кабінетом міністрів тривають із цього приводу ось уже близько півтора року!

Адже ще потрібно, виходячи з національних інтересів і економічних можливостей, визначити граничний обсяг коштів, які можуть бути направлені на фінансування пріоритетних напрямів, класифікувати ту чи іншу наукову працю, визначити її вартісну оцінку й джерела фінансування. Та за два роки існування Міністерства освіти і науки не було навіть ініційоване обговорення зазначених питань.

— А як справи з виконанням державних науково-технічних програм?

— Нікому невідомо. Контроль за процесами формування і виконання державних наукових і науково-технічних програм і наукових частин інших програм не ведеться. 1999 року їх було близько 130, причому профінансовано приблизно 5% всього обсягу. Чимало з запропонованих на нинішній рік програм спрямовані на вирішення локальних проблем, які не вимагають першочергового вирішення з погляду державних інтересів. Оскільки головним і часто єдиним джерелом фінансування програмних робіт є держбюджет, тобто кошти виділяються на безповоротній основі, виконавець просто «закриває очі» на той факт, що грошей явно не вистачає на виконання заявленого ним обсягу робіт. Йому хочеться хоч якісь кошти отримати.

— І виходить науковий довгобуд...

— Як ви, напевно, пам’ятаєте, рік тому «Дзеркало тижня» не оминуло той факт, що 2001 року, вперше від моменту створення центрального органу виконавчої влади в сфері науки, виконання Державних науково-технічних програм з пріоритетних напрямів розвитку науки й техніки було й зовсім припинено. Це щось на кшталт апофеозу безладу в надрах Міністерства освіти і науки, яке не може сформувати необхідний перелік програм і затвердити його постановою Кабінету міністрів України вже протягом півтора року! У результаті фахівці країни втратили одне із джерел фінансування науково-дослідних робіт на конкурсній основі. Я вже не кажу про те, що не виконується Закон України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки».

— А що можна сказати про критичні технології, про які було стільки розмов?

— Виконання Національної програми України «Критичні технології» теж припинено. Як і Програми міжнародного співробітництва в сфері критичних технологій, Національної програми досліджень і використання ресурсів Азово-Чорноморського басейну, інших районів Світового океану тощо. Лише через те, що міністерство запізнилося подати необхідні документи.

У результаті загальний обсяг фінансування Міністерства освіти і науки відповідно до коду бюджетної класифікації 040202 «Державні наукові й науково-технічні програми й наукові частини інших програм» 2001 року порівняно з 2000 роком скоротився на 27,5 млн. грн. А 2002 року буде й зовсім катастрофа! Оскільки перелік державних науково-технічних програм так і не затверджений, на них у проекті Державного бюджету передбачено лише 8,5 млн.! У той час як лише на одну з програм лише одного з пріоритетних напрямів — «Нові речовини та матеріали» — відпочатку планувалося виділити 6 млн.

— У вас є що запропонувати?

— Спочатку потрібно сформувати нові координаційні ради, за їхньої участі розробити й затвердити концепції нових пріоритетних напрямів розвитку науки й техніки, залучити широке коло науковців до розробки пропозицій переліку та концепції нових державних наукових і науково-технічних програм, визначитися з керівниками програм.

Вся ця робота фактично не проводиться або проводиться непослідовно та неефективно.

— А чому такі погані справи з інноваційною діяльністю? Адже в складі Міністерства освіти і науки України навіть з’явився департамент інновацій і трансферу технологій.

— Тому що практично відсутні джерела кредитування. Центральні органи виконавчої влади, як і промислові підприємства, здебільшого не мають достатніх коштів для інноваційної трансформації відповідних галузей. А комерційні структури не зацікавлені в здійсненні довгострокових проектів базових технологічних змін, оскільки наші НДІ не можуть надати їм завершених робіт, бо вони виготовляють щось на кшталт науково-технічного напівфабрикату.

— Так, коло замкнулося.

— І в цьому зачарованому колі — вітчизняні промислові товари, основна частина котрих як і раніше, не відповідає рівню сучасного наукового і технологічного забезпечення. Вони не конкурентоспроможні ні на зовнішньому, ні на внутрішньому ринках. Що нас хоч якось рятує? Напевно, природна підприємницька жилка, бажання нормальної людини втілити своє дітище в життя й отримати за свою працю винагороду. Попри все, це природне бажання ще живе в душах вчених та інженерів.

Поки не буде сформоване правове поле для підтримки інноваційної діяльності, нічого не зміниться. Тим часом проект Закону України «Про інноваційну діяльність», який був прийнятий Верховною Радою ще 1999 року в першому читанні, а 2001 року — у другому, дотепер не набрав сили. Не затверджені також пріоритетні напрями інноваційної діяльності до 2005 року. А без цього гальмується створення нових і розширення існуючих механізмів її фінансово-кредитної підтримки.

— Так, зараз навіть найгеніальніша ідея служить лише початком довгого ланцюжка з технології, фінансування, менеджменту, маркетингу, законів...

— До речі, за допомогою закону потрібно також захищати виробника наукової продукції, тобто розробити проект Закону України «Про основи державної політики в галузі трансферу технологій».

Саме трансфер технологій разом з інноваційною діяльністю забезпечує комерціалізацію результатів науково-технічної діяльності. А нині через «діру» в українському законодавстві іноземні держави можуть спокійно патентувати, а потім використовувати на благо своєї держави створений в Україні інтелектуальний продукт. Адже скільки разів уже було, що передана за кордон науково-технічна продукція після її комерціалізації в економіці іноземних країн поверталася до нас у вигляді товарів і технологічного оснащення.

Що ж Україна, а точніше, ми, платники податків, отримаємо в результаті? Як любили говорити в давнину, я безсило відкладаю перо. Нехай свідчать сухі цифри:

1. За період із 1991-го по 2000 рік кількість науковців основної діяльності скоротилася більш ніж удвічі. Середній вік науковців Національної академії наук становить нині 50 років, а середній вік докторів наук перевищив 59 років (!).

2. Впровадження науково-технічних розробок, у тому числі прогресивних технологічних процесів і освоєння нових видів продукції, перебуває в середньому на рівні 45—50% від 1995 року, а частка впроваджених науково-технічних розробок від загальної їхньої кількості становить нині лише 3,7% (!)

3. Відбувається погіршення матеріально-технічної бази науки. Від 30% до 54% наукових приладів і устаткування експлуатуються 10—20 років і від 20% до 35% — понад 20 (!).

4. Знижується інноваційна активність підприємств. Якщо 1995 року цей показник становив 22,9%, то 2000 року він знизився до 14,8% (!)

…Якщо причина в тому, що музиканти знову не так сіли, це можна виправити. Якщо в них немає вміння, можна замінити на інших, більш підготовлених. Та якщо такі особливості національного полювання за високими технологіями…