НАНУ: СПРАВА НЕ В ХАРАКТЕРІ!

З інтересом прочитав статтю «Академія проявила характер» у №19 за 2003 р. і вирішив на неї відгукнутися, хоча переконаний, що епоха читацьких листів уже минула, як і офіційних відгуків на статті...

Не думаю, що справа у «характері»... Ми безнадійно втратили його за 70 років радянської влади і не набули за 10 років незалежності. Це особливо стосується тих, кому є що втрачати, — академіків і членів-кореспондентів (яких я знаю особисто!). Просто і їм набридло бути під п’ятою тепер уже нової влади — такої ж безпардонної, грубої та самовпевненої, як і стара. А управи на неї ще менше!

Одіозні постаті захищають дисертації, усі це знають і голосують. Не менш одіозні лізуть в академічні чини, забезпечуючи собі непогані зарплати і не думаючи про навколишній розвал. Вони навіть не вважали за потрібне дотриматися негласної традиції — перед виборами об’їхати своїх потенційних виборців і у будь-який спосіб привернути їхню увагу до своїх персон. А егоцентризм членів академії, котрі вже відбулися, зіграв — це і підвело. Ну кому з «безсмертних» вітчизняного розливу не лестила б поява того ж пана В.Литвина чи Д.Табачника? Дивись, і рахунок був би іншим...

Те ж самісіньке в усіх академіях. От і в нашій медичній лютують директори — скорочують будь-якими способами бюджет по зарплаті, ставки, виганяють, переводять. Не зроблять вони — виженуть їх.

Де часи рад трудових колективів, повноправних учених рад, захисників-профспілок чи навіть (прости, Господи!) райкомів? Одних уже немає — розігнали, інші трясуться за свої місця. І безславно йдуть пенсіонери-ветерани, без доброго слова чи хоча б вибачень.

А погляньте на склад будь-якої академії — здригнетеся! Чого вже дивуватися людській невдячності і неблагородству. Зокрема, мене вразив недавній виступ В.Литвина на загальних зборах АМН України, коли він із захватом повідомив переповненому залу про рішення ввести негайно «гідну» оплату праці членів академії. Чи то з наївності він вважав, що саме вони заповнюють цей зал, а не напівзлиденні доктори наук — трудяги, на яких усе і тримається... І дивувався, чому його повідомлення не викликало бурю захоплення, а пояснити йому ніхто не наважився.

Відверто кажучи, я залишив би Б.Патона на посаді президента НАН України, поки він сам не скаже, що сил більше немає. Я не просто знайомий із цією унікальною людиною, а працюю разом із ним уже понад десять років: спочатку над проблемою електрозварювання живих тканин, а нині — над застосуванням аргонової плазми в хірургії. Переконаний, що його потенціалу вистачить на все — і на науку, і на академію. Звісно, для наших кар’єристів стати такою шанованою особою знадливо, але рівних Борису Євгеновичу в Україні поки що немає. Це — щиро, оскільки членом академії ніколи не буду.