НА ПОРОЗІ НАНОЛЕНДУ

Важко відшукати людину, котра ще не чула про те, що XXI століття пройде під знаком генетики й інформаційних технологій. Ця «солодка парочка» вже стала звичною в пресі. Тим несподіваніше, що свої найбожевільніші проекти вчені дедалі частіше починають подавати під вивіскою нанотехнологій. Здається, що навіть генетика й інформаційні технології — лише деталі в картині, назва якій — наноленд. Але чому ж ми про це не чули раніше?..

І це при тому, що в цій галузі примудрилися відзначитися чи не всі видатні вчені двадцятого століття. Приміром, Альберту Ейнштейну в докторській дисертації вперше вдалося обрахувати розміри характерної представниці наносвіту — молекули цукру. Тоді з’ясувалося: її діаметр дорівнює приблизно одному нанометру, тобто мільярдній частці метра, або одній мільйонній голівки шпильки, або одну тисячну довжини бактерії...

Сьогодні в цьому масштабі розгорнулися події, яким судилося змінити світ. Багато вчених переконані: нанотехнологія — технічна філософія майбутнього. Вважається, саме за допомогою нанотехнологій урешті-решт вдасться знайти ключ до створення такої ноосфери, за яку її творцям сором не виїдав би очі й жити в якій було б зручно та безпечно. Ну хто після таких авансів не зацікавиться цією наукою?

Аура всемогутності, огорнувши новий напрям, забезпечила йому чималі переваги. Слово «нанотехнології» стало нерідко зустрічатися в промовах американських президентів і найвищих керівників європейських країн. У США збільшення кількості коштів, які виділяють на розробку нанотехнологій, перевищує динаміку асигнувань на інші цілі. Наноманія дедалі більше охоплює Японію, Китай, Індію. До речі, Європа не без гордості стверджує, що саме вона є лідером у цій гонці й тому має серйозні перспективи в боротьбі за звання лідера технічного прогресу. Тут фінансування нанорозробок за останні п’ять років збільшилося майже втричі. Недавнє виділення трьох відсотків бюджету на науку в ЄС значною мірою пов’язано з необхідністю розвитку цього напряму.

Певні зрушення відбуваються й у нас. На жаль, поки що лише на рівні Національної академії наук, якій, як кажуть, сам Бог велів тримати руку на пульсі науки. Як повідомив академік-секретар відділення фізики й астрономії НАНУ Антон Наумовець, Національна академія наук, Міністерство освіти і науки України і науково-виробничий концерн «Наука» разом із Російською академією наук розробили програму «Нанофізика і наноелектроніка». Співголови програми — лауреат Нобелівської премії, академік РАН та іноземний член НАНУ Жорес Алфьоров і академік НАНУ Микола Находкін. Перспективна співпраця в галузі нанотехнологій налагоджується між науковими організаціями України й Федеративної Республіки Німеччини. На жаль, фінансування з українського боку вкрай мізерне. Але, як кажуть, крига все-таки скресла.

«Атомні» ліліпутики

Дві тисячі років філософи сперечалися про те, з яких атомів складається матерія. Половина була переконана: вони є чимось на кшталт «родзинок», запечених у булку. Інші вважали: атоми — маленькі кульки, котрі висять у порожньому просторі. Але як тоді вони тримаються разом? На це каверзне запитання не міг відповісти ніхто. Ясність у суперечку лише на початку ХХ століття вніс англійський учений Ернст Резерфорд. Він обстріляв тоненьку золоту пластинку альфа-частинками, простежив, як вони летять, і оголосив світові, що віднині сумнівів немає: атоми — мікроскопічні копії Сонячної системи. Мовляв, у центрі планетарного атома знаходиться ядро-сонце, а навколо нього обертаються планетки-електрони...

Що тут розпочалося! Такого інтересу до атомної фізики, очевидно, не було в світі ніколи ні до, ні після цього відкриття. Відразу ж з’явилося безліч книжок, де описувалося життя мікроліліпутів на планетах-електронах. Письменники (котрі, правда, стверджували, нібито вони вчені) навіть констатували: рік там у мільйони разів коротший від нашого, оскільки планетки-електрони обертаються набагато швидше від нашої Землі. Ну і, звісно, було написано чимало всякого-різного про життя ліліпутиків, які живуть на атомах. Чомусь вони вельми полюбляли вирощувати дерева та крихітні барвисті садочки. Захоплення життям на атомах стало чимось на кшталт загального божевілля перед Першою світовою війною.

Нічого дивного, що й марксистський філософ Володимир Ленін так захопився читанням фантазій про ліліпутиків, що поспішив зробити чергове «відкриття». Нас усіх свого часу змушували вчити в інститутах дивовижну ленінську фразу: «електрон так само невичерпний, як і атом». Ха-ха! І таке відкриття він зробив після того, як Валерій Брюсов уже написав вірш із такими словами: «Быть может, в каждом электроне — миры, где пять материков»...

Про атоми й чоловічків, котрі нібито живуть на них, у народі говорили довго. Не вірили вченим, що стверджували: це пуста вигадка літераторів, і ліліпутики жити на електронах не можуть. А вже про садочки-городики на таких планетках — і зовсім забудьте. Потім усі вгомонилися. До слушного часу. Але, вочевидь, великі фантазії також не горять і не іржавіють.

Тема мікрочоловічків на мікропланетах виявилася живучою. Про неї знову пригадали вже в 50-ті роки, коли американський фізик Річард Фейнман, відомий у нас своїм чудовим курсом лекцій з фізики (книжка була такою популярною, що я бачив її на полицях у людей, котрі не прочитали в ній навіть простенької передмови. Але нічого не попишеш: мода — велика сила!). Отож, цей фізик одного разу, між іншим (кажуть, за обідом), кинув фразу, яку згодом розшифрували так — у майбутньому ми маємо навчитися збирати з атомів предмети нашого макросвіту, як будівельники збирають будинки з цеглин. Ідея проста — адже самих атомів не так багато. Машина майбутнього повинна збирати з атомів усе — апельсин, зубочистку, плеєр і, нарешті, саму себе.

Думка вченого (тоді ще не висловлена в такій виклично простій формі) послужила сигналом для лавини статей, фантастичних оповідань, романів, у яких автори наввипередки намагалися зрозуміти, що нам обіцяє наносвіт і які його можливості слід використовувати. На цій хвилі таким собі «дев’ятим валом» з’явився пророк великої теми — Ерік Дрекслер...

А либонь він міг (навіть повинен був!) з’явитися в нас — серед радянських популяризаторів і фантастів, зокрема й українських. У шістдесяті роки була надзвичайно популярна тема реплікаторів (нині їх, із легкої руки Е.Дрекслера, називають асемблери), котрі могли б збирати все з атомів... Певне, тема виявилася для нас трохи передчасною, оскільки, крім фантастичних ідей, тоді для її підживлення нічого не було. Потім про неї майже забули. А тим часом відкриття вчених дедалі чіткіше вибудовували фундамент для її втілення в життя. І ось нарешті Ерік Дрекслер — директор Інституту прогнозів, автор книжок «Двигуни творення» й «Наносистеми» — у деталях описав усе те, про що так бурхливо фантазували сучасники братів Стругацьких, серед котрих так і не знайшлося людини, здатної зібрати докупи всі напрацювання.

«Здатність конструювати об’єкти з молекулярною точністю, — пише в одній із своїх праць Е.Дрекслер, — докорінно змінить виробництво, дасть змогу значно поліпшити властивості матеріалів і продуктивність приладів. Крім того, коли виробничий процес контролює кожен атом, немає необхідності викидати токсичні відходи в повітря чи у воду. Поліпшене виробництво знизить ціну сонячних батарей і енергозберігаючих систем, скоротить потреби у вугіллі й нафті, сприятиме зменшенню забруднення.

Можливо, найбільш цінною метою нанотехнологій є молекулярний ремонт людського тіла. На медичні нанороботи буде покладено завдання руйнувати віруси й ракові клітини, налагоджувати пошкоджені структури, видаляти накопичені відходи з мозку й повертати організму здоров’я та молодість. Нанороботи зможуть регенерувати й оживляти тих людей, котрі перебувають у стані тимчасового припинення життєвих функцій (мовою закону — «мертвий»), навіть тих, хто був законсервований із застосуванням грубих кріогенних методів, що існували в 1960-х роках. Сучасні методи кріоконсервації, котрі не провокують виникнення пошкоджуючих кристаликів льоду, зроблять відновлення легшим, хоча, здається, навіть перші методи зберегли мозок досить добре для його оживлення. Дослідники в галузі молекулярної нанотехнології вважають: технологічна база для таких можливостей з’явиться через одне-три десятиліття».

Нині до прогнозів Дрекслера прислухаються навіть ті, кого цікавить не фізика, а соціальне забезпечення. Адже такі чинники, як потепління на планеті з усіма зловісними наслідками й різке збільшення в суспільстві кількості людей із поганим здоров’ям через демографічний зсув у бік людей похилого віку, уже враховуються під час страховки. Нанотехнології, на думку Дрекслера, позбавляють людство від похмурих перспектив — парникові гази можна буде без особливих утруднень видаляти з атмосфери й запобігати лихам від глобального потепління. Організм людей похилого віку з допомогою медичних нанотехнологій буде радикально очищено, вони стануть активними та здоровішими, ніж сьогодні. Воістину «золоті дні», завдяки нанотехнологіям, триватимуть протягом усього людського життя…

Ерік, ти не правий?

Усе це — письменницька нісенітниця, вважає професор хімії та фізики університету міста Райс Річард Смолі, що отримав Нобелівську премію за відкриття знаменитих фулеренів. Шановний професор упевнений: на шляху божественних можливостей асемблерів постануть невблаганні фізичні й хімічні закони. Вони перешкодять створенню предметів за принципом «атом за атомом»...

Але якби вони й не перешкодили цьому, і асемблер мав принципову наукову цінність, однаково неможливо сконструювати машину, здатну в такий спосіб створити щось путнє в реальний час. А про те, аби асемблер примудрився створити свою копію, і не мрійте.

Але спробуйте переконати прибічників нинішнього провидця. Тим паче що наука представила досить прикладів того, коли вчені, захоплені фантазіями письменників, робили великі відкриття. Зрештою, і Ейнштейн підкреслював, що Достоєвський дав йому більше, ніж Гаусс. Дрекслерівські захоплюючі описи нанотехнологій можуть стати такою ж сильною приманкою для молодих умів, як і «Зоряний шлях», що залучив стількох підлітків до серйозних занять аеронавтикою чи астрофізикою.

До слова, сам Дрекслер із гідністю тримає удар і відповідає критикам з ортодоксального наукового табору зі спокійною впевненістю: «світила в своїй галузі мають крихти досвіду в системному проектуванні, тому вони погані експерти». Наступний його аргумент ще переконливіший. Живій природі вдалося уникнути труднощів, які так лякають деяких учених,— вона настворювала найрізноманітніших наноістот. Більш того, фактично все будівництво в біології ведеться на нанорівні. Клітини — не що інше, як комплекси молекулярних наномашин, здатних до самовідтворення. Процес синтезу білків рибосомою вельми нагадує складальний конвеєр. Отже, у принципі це можливо!

Наномікроскопи

Поки прибічники футурології в запеклих суперечках обговорювали принадності й жахи наносвіту, цілісінька армія вчених й інженерів працювала над створенням надточних приладів, які дозволяють зазирнути в той самий наносвіт. Із цією метою одночасно перевірялися різноманітні ідеї. Над однією з найцікавіших працювали в Інституті фізіології ім. О.Богомольця НАНУ.

Аби зрозуміти, як нервові клітини обмінюються електричними імпульсами (ледь було не написав «думками»), група вчених — Платон Костюк, Олег Кришталь і Володимир Підоплічко — розробила надзвичайно складну експериментальну техніку. Вони витягували найтоншу канюльку з поліетиленової трубочки та прикладали її до мембрани нервової клітини. У місці доторку крихітна ділянка мембрани ізолювалася й можна було виміряти струми, які клітина посилає сусідам. Так уперше зафіксували «розмову» на клітинному рівні.

Аби уявити тонкощі експерименту, пригадаємо Миколу Сядристого, котрий на рисовій зернині писав крихітні літери. До речі, його роботи зберігаються в різноманітних музеях. Отож нервова клітина порівняно з зерниною виглядає човном поруч із океанським танкером. І на цій клітині вчені примудрилися виділити діляночку та зняти з неї електричний струм! Цікаво, комусь спало на думку зберегти для музею науки (приміром, для єдиного в Україні Політехнічного музею при «КПІ») першу установку українських нейрофізіологів з історичною канюлькою, що допомогла зареєструвати сигнали клітини?..

Невдовзі було зроблено наступний крок — німецьким ученим вдалося ще вдесятеро підвищити точність експерименту українських колег. Для цього вони виготовили канюльку зі скла й нею відгородили лише один іонний канал. Так вони почули не «розмову» клітин, а буквально окремі «сигнали Морзе», якими ті обмінювалися. Ось уже справді сенсація — виявлено сигнали наносвіту. Точніше — прочитано букви його абетки!..

А фізики тоді билися над паралельним завданням: як побачити окремі атоми? Як навчитися переміщати їх під мікроскопом? Для подорожей наносвітом розробили спеціальні скануючі мікроскопи (зокрема, тунельний і атомний). Перший із них створено 1981 року дослідниками з лабораторії IBM у Цюріху Гердом Біннігом і Гайнріхом Рорером. Це досягнення так високо оцінили колеги, що авторів невдовзі увінчали Нобелівською премією з фізики. Такий мікроскоп дозволяє бачити окремі атоми за рахунок реєстрації маленьких струмів між щупом (голкою) мікроскопа й досліджуваного зразка. Відкриття спричинило створення інших типів мікроскопів, які дають можливість стежити за поведінкою мікросвіту.

Важливо, що скануючі мікроскопи здатні на більше, ніж просто відкривати вченим світ окремих атомів. Наконечником тунельного мікроскопа (СТМ) можна переміщувати наночастинки по поверхні та створювати необхідні наноструктури. Досить змінити інтенсивність струму, що стікає з голчастого наконечника СТМ, і сформувати вузький електронний пучок, як відкривається можливість виконати з його допомогою малюнки в наномасштабі, а також, переміщуючи окремі атоми, створити каблучки та дротики завтовшки з атом.

Пам’ятаю, років двадцять тому чудовий харківський учений Ігор Янсон розповідав мені про досліджуване ним явище — із гострих наношипів витікає струм і буквально висвічує мікроділянки протилежної поверхні. Учений скаржився на те, як важко йому переконати когось у цій країні (тоді це був Союз) у важливості подальших досліджень дивовижного явища...

1996 року працівники університету Райс, приєднали тоненьку вугільну нанотрубку до наконечника атомного мікроскопа — народився пристрій, здатний досліджувати зразки розміром лише в кілька нанометрів. Такі мікроскопи дозволили приступити до розробки надмініатюрних чипів для комп’ютерів майбутнього.

Поки мікроелектроніка заснована на технологіях, які виготовляють структури розміром до 100 мільярдних метра, що становить одну тисячну товщини людського волосся. Звісно, у наших земних масштабах — це крихітні розміри, але в атомних — велетенські. На такому дротику можна розмістити близько 500 атомів кремнію. А коли ми говоримо про наносвіт, маємо на увазі структури, котрі складаються всього з кількох атомів. Озброївшись мікроскопом, учені вже грунтовно вивчили різноманітні технології виготовлення наноструктур.

Фотолітографія, своєрідне продовження фотографії, використовується для створення феноменально продуктивної технології, яка дозволяє лише в США виготовляти три мільярди транзисторів за секунду. За цим напрямом відбуваються особливо інтенсивні пошуки. Найбільші світові комп’ютерні компанії, приміром, IBM або Hewlett Packard, здійснюють власні нанопрограми, в яких уже досягнуто вражаючих результатів. Вони передвіщають відкриття, нові технології та казкові доходи першопрохідникам. Сумно, що сьогодні в нас так мало шансів узяти на рівних участь у гонці саме на цьому напрямі. Утім...

Секрет — у розмірах

Показово, що в деяких галузях істотних результатів нанотехнологи можуть домогтися дуже малими коштами. Приміром, високотехнологічна сажа використовується як зміцнюючі добавки під час виробництва автомобільних шин уже впродовж ста років. Вона є частинками вуглецю, що мають нанорозміри. Тобто достоїнства речовин, роздрібнених до мінімальних розмірів, оцінили задовго до того, як ввійшло у моду — «нано».

Власне, і вакцини, котрі складаються з кількох нанорозмірних білків, також можна вважати нанопродуктом. Недавнє досягнення українських учених з Інституту хімії поверхні НАНУ також у цьому ряду — вони отримали високодисперсний кремнезем і показали, що він має різноманітні достоїнства. Секрет чудових властивостей — у нанорозмірах, котрі забезпечують часткам величезну площу поверхні. Нині хіміки разом із медиками й біологами досліджують властивості пухнастого порошку, виготовленого з кремнезему.

Інтерес до наноструктур надзвичайно високий. Поки що основну роботу з пошуку нових технологій виконують фізики й хіміки, проте дедалі збільшується внесок вчених інших професій. Зокрема біологію без особливої натяжки можна вважати певним різновидом нанотехнології. Адже навіть величезний слон створений із крихітних клітин, побудованих із наноцеглинок: білків, ліпідів, нуклеїнових кислот та інших білкових молекул.

Поки що створювати слона чи братися за інші масштабні проекти вчені не ризикують, але з бактеріями експериментують вельми серйозно. Їх особливо зацікавив роторний двигун джгутика бактерії, котрий дозволяє одноклітинному організмові дуже ефективно переміщатися у воді. Не так давно Карло Монтемагно з Корнельського університету (США) «сконструював» наномашину з примітивним двигуном від бактерії. Для цього він видалив роторний двигун джгутика з бактеріальної клітини і з’єднав його з металевим наноциліндром. Система запрацювала — двигун бактерії не зауважив підступу й обертав металевий нанострижень із частотою вісім обертів на хвилину.

Мікробні «патенти» настільки зацікавили дослідників, що дві вельми просунуті групи — в Німеччині й у США — вивчають можливість використання магнітних наночастинок для виявлення хвороботворних мікроорганізмів. Фізики, котрі навчилися досконало поводитися з магнітним полем, упевнені, що віднайдення магнітних міток у дрібних організмах дозволить їм дізнатися дуже багато з життя живого мікросвіту.

Підводний міні-човен як... засіб лікування

Після подій 11 вересня 2001 року кіно неодноразово звинувачували в тому, що вся чорнуха, виготовлена в Голлівуді, повертається в американське суспільство та й взагалі у світ невигаданими катастрофами. У зв’язку з цим затримали показ деяких уже знятих фільмів з особливо страшними катастрофами.

Із обвинувачами важко погодитися, оскільки в такий спосіб було б знищено здатність кіно до передбачення. Саме на знімальному майданчику глядачеві нерідко виготовляють той продукт, із яким йому доведеться зустрітися найближчим часом. Чи не доведеться, якщо він (глядач) зробить із картини відповідні висновки.

У голлівудському фільмі «Фантастична подорож», який вийшов на екрани ще 1966 року, герої в крихітній субмарині рухалися... судинами людського тіла. Мандрівники переслідували благородну мету — вони збиралися знищити тромб у мозку хворого та врятувати його від вірної загибелі. Зрештою, знаменита тоді актриса Рокуелл Уелш, за волею сценариста й режисера зменшена в тисячі разів, лазером розрізала тромб. Щасливий фінал фантастичної подорожі в ті часи змушував глядача скептично посміхнутися, мовляв, чого лишень не вигадають у Голлівуді...

Подібна фантастика сьогодні виглядає наївно — в останні чотири десятиліття створено чимало мініатюрних приладів для проникнення в людський організм. Власне, це і є пролог до реального застосування нанотехнологій у медицині. Уже розробляються проекти, пов’язані з цілеспрямованою доставкою лікарських препаратів у мініатюрних «підводних човнах» до ділянок тіла пацієнта, котрий страждає від певної недуги.

Для створення такої «субмарини» пропонуються різноманітні варіанти. Приміром, із цією метою досліджуються органічні молекули, названі дендримерами. Ці штучні утворення вперше розробив два десятки років тому вчений із Мічиганського молекулярного інституту Дональд Томалія. Якщо подивитися на ці продукти людського генія в наймогутніший мікроскоп, вони нагадають мікроскопічних восьминогів. Ну хіба з тією лише різницею, що «ніг» у них набагато більше, тому їх правильніше назвати стоногами. У гіллястих кронах таких молекул ховаються місткі порожнечі. Причому їх можна сформувати так, аби вони були чимось на кшталт скриньки для розміщення в ній різноманітних ліків.

Ось така штучна молекула, наповнена терапевтичними засобами, і є «підводним міні-човном», здатним доставити в кожен куточок тіла пацієнта терапевтичний вантаж — необхідні ліки в суворо дозованій кількості.

У перспективі в дендримерів вимальовується ще цікавіше завдання — їх збираються пристосувати для транспортування ДНК у клітини. Це буде щось на кшталт термінового генетичного ремонту будинку з терапевтичною метою. Мабуть, така фантастична операція за своєю буденністю нагадуватиме щось на кшталт виклику сантехніка додому. Справді, дендример, доставивши в потрібне місце організму ліки, одержує команду від спеціальних пускових молекул. Після чого створений вченими «підводний човен» звільняється від ліків і тим самим проводить цілеспрямований сеанс терапії без допомоги мініатюрної Рокуелл Уелш. Загалом, усе набагато фантастичніше, ніж у голлівудському фільмі.

Ще заманливіші перспективи пов’язують медики зі створенням із допомогою нанотехнологій конструкцій для відновлення ушкоджених тканин. Ми вже не раз могли бачити в тих же голлівудських фільмах, як на наших очах раптом затягувалися кульові поранення на тілах біороботів, зросталися їхні розрубані кінцівки. Глядач розуміє правила гри — це фантастика. Так, саме вона, тільки в найкращих лабораторіях світу уже ведуться експерименти, які дозволяють сподіватися: урешті-решт вчені уможливлять усі ці немислимі речі. Так, буквально на наших очах затягуватиметься рана, ремонтуватиметься серце, пошкоджене інфарктом, відновлюватимуться судини, поламані кістки й інші органи. Вчені сподіваються поступово розробити методику регенерації кісток, хрящів, шкіри й навіть складніших органів. Для цього використовуватимуться штучні субстрати, здатні регулювати активність імплантованих клітин і навіть управляти їхнім зростанням...

Мистецтво виготовлення малого

У минулі століття світ науки знав чимало прикладів, коли вчені, аби підтвердити віру в своє відкриття, були спалені на вогнищі. Пізніше вони випивали склянками різноманітну заразу, аби потім довести світові ефективність власної вакцини. Нині навряд чи є необхідність у таких екстравагантних вчинках. Від вченого вимагається одне — віриш у свою ідею, втілюй її в життя та ставай мільйонером (або — поділися ідеєю та дай можливість стати таким іншому). У сучасному науковому світі, як правило, талановитий і бідний — поняття несумісні...

Можна зрозуміти Еріка Дрекслера та його друга Ральфа Меркеля, коли вони, виносивши ідею нанороботів, здатних самовідтворюватися, вирішили втілити її в життя. У США знайшлися ентузіасти, котрі пожертвували величезні суми, аби підтримати (не лише оплесками й добрим словом) пророків прийдешньої наноери. Фахівець із програмного забезпечення Джеймс Фон Ехром II заради реалізації великої ідеї продав за дев’ятизначну суму свою фірму й надав кошти на створення першої на нашій планеті компанії «молекулярної нанотехнології». Показово, що цей намір — те саме, чим займався покійний академік Микола Амосов, котрий намагався в рамках свого відділу в Інституті кібернетики НАНУ розгадати таємницю життя й відтворити його в технічному варіанті. Миколі Михайловичу дорікали, мовляв, його хвилюють ідеї, які випереджають час...

І ось компанія ентузіастів у США почала розробляти мікроелектромеханічні (МЕМС), розміром у десятки мікронів, призначені для створення «рук» для автоматизованого складання. За планом із далеким прицілом МЕМСи збиратимуть «руки» ще менші за розміром. Ті, своєю чергою, створять щось іще менше, і так доти, поки не буде досягнуто меж механічної мініатюрності, тобто поки не зберуть наноасемблер. Поки що для цього необхідно зменшити наявні «руки» у 1000 разів.

Велика ідея (навіть помилкова) на шляху до реалізації дозволяє ніби мимохідь здійснити безліч інших задумів, котрі для менш сміливих здаються надскладними. Фон Ехром уже витратив на реалізацію проекту 20 мільйонів доларів. Недавно він зізнався: «Усе набагато важче, ніж здавалося спочатку». Проте його команда не збирається зупинятися на половині шляху.

А що про все це думають фантасти?

Книжки Еріка Дрекслера надихнули на подвиги не лише інженерів і вчених. Ще більше вони підігріли уяву письменників-фантастів. Кетлін Енн Гунан створила «Нанотехнологічний квартет». Вона переконана: Дрекслер випередив час на багато десятиліть, і в його пророцтвах письменниця черпає натхнення. Цікаво, що ідіосинкразію, очевидну в ставленні «зелених» до науки й техніки, із появою нанотехнологій у багатьох із них змінила цікавість і романтичні чекання. Ясна річ, дослідники ступили на незвідану землю, а в кожній людині живий дух першовідкривача.

Фантасти вже заглядають далеко вперед і обговорюють такі проблеми, як взаємини й конфлікти натуральних, тобто незачеплених нанотехнологіями людей, із тими представниками роду людського, котрі йдуть у ногу з часом і вже наповнили тіло нанопристроями, що різко підвищили як їхні професійні достоїнства, так і фізичну привабливість. Природні люди виглядають на цьому тлі «нанопросунутих» надто просто. Не дивно, що в майбутньому між двома представниками роду людського передбачаються тертя й навіть конфлікти...

Нанотехнології відкрили такі незбагненні обрії, що проста необхідність їх осмислити зближує людей ХХI століття з тими, хто жив у XIX й зачитувався фантазіями Жюля Верна — пророка технічної ери. Контроль над матерією, обіцяний нанотехнологіями, відкриває перед людством інше майбутнє. У ньому людина не лише зможе досягти реальної влади над природою, а й здобути небачену свободу для управління своєю долею...

Так обіцяють фантасти. Що вийде насправді — покаже час.