НА ГРАНТИ НАДІЙСЯ, А САМ НЕ ЗІВАЙ

Перефразуючи відоме прислів’я, можна сказати, що той не вчений, хто не мріє стати володарем гранту. У країнах Заходу конкурсна система фінансування науки діє давно. У США, приміром, є паралельні грантові системи для своїх і зарубіжних учених, причому для співвітчизників виділяють значно більші суми. Німеччина практично не дає грошей іноземним організаціям, але сам німецький учений має право взяти співвиконавцем колегу з іншої країни. Одні фонди відразу переказують всю обумовлену суму, інші — частину на початку роботи, а решту — наприкінці. Можливості грантоотримувача розпоряджатися підтримкою теж обумовлюються наперед: скільки можна витратити на заробітну плату, скільки — на відрядження чи придбання устаткування. Виконання цих умов жорстко контролюється.

За нинішнього стану фінансування науки в нашій державі кожен учений має бути кревно зацікавлений в одержанні грантів. Проте є тут свої чемпіони й аутсайдери. Чим це пояснити? Які умови потрібні для успішного плавання у водах конкурсного фінансування? І чи зможе наша наука коли не розвиватися, то хоча б вижити на зарубіжну фінансову підтримку?

На ці й інші запитання я попросила відповісти учасників «круглого столу» — фахівців НТК «Інститут монокристалів», котрі не раз ставали переможцями в конкурсній боротьбі. У розмові брали участь: генеральний директор концерну, член-кореспондент НАНУ, доктор технічних наук Борис ГРИНЬОВ, заступник генерального директора Вадим ЛЮБИНСЬКИЙ, доктор фізико-математичних наук Володимир РИЖИКОВ, доктор фізико-математичних наук В’ячеслав ПУЗИКОВ, кандидат технічних наук Петро СТАДНИК і доктор фізико-математичних наук Олександр ТОЛМАЧОВ.

Що потрібно,
щоб одержати грант?

П.Стадник: Тематика досліджень повинна цілком збігатися з тематикою оголошеного конкурсу. Плюс наукове ім’я, відоме фахівцям. А друга половина успіху полягає в підтримці зарубіжних учених, у багатьох випадках вона є однією з обов’язкових умов. Потрібно знайти іноземного партнера, знайомого з твоїми працями за публікаціями в наукових часописах і згодного дати відповідну рецензію. Наголошую, що йдеться про публікації в міжнародних або російських виданнях. Українські наукові часописи, за дуже малим винятком, у світі не читають.

В.Рижиков: Але якщо для УНТЦ досить простого відгуку на проект, а все інше «вариться» вже в Україні, то для всіх інших фондів потрібен партнер. Захід визнає за краще давати нам гроші через свого вченого.

Для ІНТАС, приміром, знайти західного поручителя нелегко, бо від гранту він одержує суму, якої вистачить хіба що на листування, матеріального стимулу в нього немає. Зацікавити можна лише нетривіальним науковим результатом. Так, при одержанні останнього з грантів ІНТАС ми представили принципово новий мате-ріал і посіли третє чи четверте місце з кількох сотень поданих проектів, із яких відібрали близько п’ятдесяти.

Стосовно німецького фонду АІФ, де грант сягає трьохсот тисяч дойчмарок, там ситуація ще жорсткіша, оскільки половину цих грошей має внести сам західний партнер. Щоб одержати цей грант, треба мати науковий результат, потрібний Німеччині. Німці, до речі, зовсім не соромляться говорити про це вголос. Коли знаходиться вчений, охочий викласти необхідну суму, то другу половину дає уряд. Причому свої гроші партнер пускає на власні потреби, але одержує доступ до наших результатів. Наведу один приклад. Як відомо, нині у світі почався бум із приводу раку шкіри. Мене запросили на «оглядини» на міжнародну медичну конференцію з меланоми, й після двох днів співбесід провідні вчені в цій галузі дали позитивні відгуки на нашу заявку. Левова частка гранту при цьому залишилась у Швейцарії, але частину грошей на розвиток тематики одержали й ми.

О.Толмачов: Наш інститут має значні наукові й технологічні напрацювання ще з радянських часів. Його добре знають за кордоном. Думаю, саме тому, навіть дещо несподівано для себе, у конкурсі CDRF ми одержали грант на розробку, якою, по суті, ніколи не займалися. Йдеться про електролюмінесценцію в тонкоплівкових органічних структурах. Але люмінесценцією як такою інститут займався давно й успішно.

В.Любинський: Так, по-перше, у нас був добрячий запас для виживання в нинішніх умовах, а по-друге, ми не прогледіли можливості. Така сама ситуація і в Росії. Приміром, Інститут ядерної фізики Сибірського відділення Російської академії наук ще за часів СРСР відрізнявся від академічних інститутів прикладною спрямованістю. Тому він теж виявився пристосованішим до ринку від багатьох інших наукових організацій, виготовляє прискорювачі, бере участь у міжнародних проектах із фізики високих енергій.

Чи потрібно вміти торгуватися?

В.Любинський: Авжеж. Ми повинні грати за правилами, які існують на міжнародному науковому ринку.

Б.Гриньов: Потрібно вміти пресингувати! Ринок є ринок — кожен хоче за свою копійку одержати сто рублів прибутку. Тому перші умови, які нам пропонують, часто просто кабальні. Це перевірка — за яку мінімальну ціну нас можна купити. Від уміння торгуватися залежить і роз-в’язання проблеми інтелектуальної власності, і запропонована партнером сума. Потрібно бути для західних партнерів міцним горішком.

В.Рижиков: Так, у випадку з новим матеріалом, про який я згадував, спочатку нам пропонували дуже жорсткі умови — німці зажадали повної ліцензії на випуск цього матеріалу. Хоча продаж ліцензії — це окремий договір, це не сто тисяч марок гранту, а кілька мільйонів. Вони заявили, що інакше договір укладено не буде, і надіслали нам проект, у який уже було вписано ліцензію на продаж нашого матеріалу. Ми відмовилися. Почалися переговори. У результаті, лише через півроку підписали договір, за яким німці одержали бажане ліцензійне право, але тільки в Західній Європі й тільки в межах суми, яка не перевищує суму самого гранту.

П.Стадник: А наші американські партнери починали торг із заяви, що оскільки вони виділяють гроші, то отримана в результаті спільної роботи інтелектуальна власність, за їхніми законами, також належить їм.

В.Любинський: У принципі, ставлення сторони, що дає, може бути різним. У нас, приміром, є досвід хороших відносин з УНТЦ, який представляє держдепартамент США. Був випадок, коли ми подали заявку, і з держдепартаменту США нас повідомили, що при соліднішій підтримці західного партнера грант буде наш. І коли вона надійшла, договір було підписано.

В.Пузиков: У США, у Європі й у Японії нині розглядається низка дуже великих проектів, для яких потрібні хороші кристали дигідрофосфату калію, великих розмірів й у великих кількостях. Тут ми маємо явні пріоритети. Ясна річ, коли ми подали заявку на грант із розвитку цієї технології, то одержали миттєву підтримку, можна навіть сказати, лобіювання в США, і він легко пройшов.

Б.Гриньов: У США є рейтинговий список науково-дослідних організацій України, підтримуваних грантами у пріоритетному порядку. Приміром, у рамках матеріалознавства — це київські інститути напівпровідників, електрозварювання, проблем матеріалознавства, а в Харкові — ХФТІ й НТК «Інститут монокристалів». Тобто шанси в різних колективів, у різних учених із самого початку різні.

Нехай невдаха плаче?

В.Любинський: Ринок є ринок, нехай і науковий. Але навіть відмова в наданні гранту має значення. Надсилаючи заявки на рецензування зарубіжним ученим, ви так чи інакше знайомите їх із вашими працями. Таким чином ви стаєте відомішим, ваш рейтинг підвищується, відкриваються нові можливості співробітництва, приміром, участі в міжнародних конференціях.

П.Стадник: Звісно, грант — це, передусім, джерело фінансування. Але й кооперація з фахівцями інших країн. В Україні багато передових наукових напрямів загалом не затребувані: немає фінансування, не розвинене виробництво тощо. Аби вони не загинули, вчений мусить інтегруватись у світову науку.

В.Пузиков: Тож пошуком грантів займається той фахівець, котрий безпосередньо веде відповідну наукову тематику. У нас, у відділенні оптичних кристалів, це, як правило, керівники наукових піднапрямів, приміром, лазерних і напівпровідникових кристалів.

Б.Гриньов: На мою думку, ті відділи й лабораторії, що не інтегрувались у світову науку, не мають права на життя. Коли ви не можете одержати гранти, то це означає, що ви науці не потрібні — із цього я починаю кожну вчену раду. І нині в інституті немає жодного підрозділу, який «сидів» би тільки на бюджеті. Грант — це друга заробітна плата для провідних фахівців, до того ж, більша від першої. Ясна річ, ці суми не досягають розмірів зарплат західного фахівця, але наші провідні вчені можуть почуватися тут не гірше, ніж люди їхнього рангу почуваються на Заході.

Молодий і амбіційний учений може зайнятися пошуками й самотужки. Наші теоретики, приміром, одержують індивідуальні гранти, у цьому випадку інститут виступає їхнім гарантом. Переконаний, якби не грантова фінансова підтримка з-за кордону, то еміграція українських учених набрала б іще більших масштабів.

В.Рижиков: Інститут зможе жити й розвиватися тільки тоді, коли постійно даватиме результати високого класу й наші роботи матимуть попит на міжнародному науковому ринку. Ось приклад. За перший грант 1994 року ми створили систему неруйнуючого контролю. Ці розробки допомогли згодом виграти конкурс митної служби України й розвинути дефектоско-пічну систему. Ми не тільки зберегли, а й розвинули цей напрям.

Наука вирвалася вперед?

П.Стадник: Я сказав би, що не наука вирвалася вперед, а вітчизняна промисловість відстала. Окремі напрями нашої науки ще якось тримаються на світовому рівні (гранти тому підтвердження), а промисловість — ні.

В.Пузиков: Приміром, наша лазерна тематика україн-ську промисловість практично не цікавить.

Б.Гриньов: Сподіваюся, згодом наші технології все-таки використовуватимуть і в Україні. Коли слідом за легкою та харчовою промисловістю, які легше адаптуються, почнуть зводитися на ноги машинобудування, електротехнічна промисловість, коли вони почнуть освоювати зразки нової тех-ніки, розробки інституту знадобляться.

В.Рижиков: Адже наші митні інтроскопи вже мають попит в Україні. Сподіваємося, що стане потрібною і дефектоскопія, особливо в металургії. Для України металургія — прибуткова галузь. Але сьогодні у світі потрібен не просто метал, а сертифікована продукція. Якщо нам удасться переконати уряд укласти гроші в засіб контролю труб, від цього виграють усі.

В.Любинський: Стосовно медичних томографів, то ми починали з поставок за кордон тільки детекторів для них, але згодом налагодили випуск вітчизняної апаратури. Нині в організації Мінздоров’я вже поставлено понад двадцять томографів.

Б.Гриньов: Хочу зазначити, що інститут не загине навіть без грантів. Це лише одне з джерел фінансування, є ще бюджет і контракти.

П.Стадник: ...Хоча можливостей для оплати праці, придбання устаткування й відряджень буде значно менше.

В.Рижиков: Без грантів ми можемо втратити талановитих молодих фахівців. Бюджетні зарплати в них дуже малі й без грантової підтримки — а це 150—200 доларів на місяць — вони просто звільняться.

Що потрібно, аби грантів було більше?

Б.Гриньов: Багато залежить від ставлення держави до цього джерела фінансування. Потрібно ухвалити кілька законодавчих рішень. Перше з них — гранти не повинні оподатковуватися прибутковим податком із фізичних осіб. Це очевидна річ, більше того, часто це є умовою проведення багатьох конкурсів. Говоримо про це вже багато років. Доводиться постійно зіштовхуватися з думкою: якщо ми не одержимо з грантів податки, ми їх для бюджету втратимо. Але ж у результаті ці гроші загалом не потрапляють в Україну!

Суми грантів не такі й великі, вони не враховані ніякими бюджетними статтями, але... До речі, податки, стягувані сьогодні з грантів, не йдуть на науку. Ситуація нагадує відому історію з одновідсотковим податком, що призначався на інноваційну діяльність. 1999 року лише 11% від зібраної суми (а вона становила близько мільярда гривень) пішло на кредитування інноваційних проектів. 2000 року на це не витрачено й копійки.

В.Пузиков: Багато зарубіжних фондів пропонують, просять, вимагають якоїсь пайової фінансової участі України. І тут у нашої держави політика чітка — не платити! УНТЦ українських учених підтримує цілком пристойно, але й тут із паритетністю постійні проблеми, хоча участь України, по суті, полягає тільки в утриманні офісу.

П.Стадник: Так загинув і Соросівський конкурс. За 1998 рік Україна свою частку ще заплатила, а за 1999 рік — уже ні. Тим часом цей грант підтримував багатьох учених. Україна не виплатила свою частку й за конкурс CRDF 1998 року.

***

Пошук фінансування досліджень уже став частиною наукової діяльності в Україні. У травні цього року, приміром, завершився черговий конкурс за програмою загальних грантів CRDF. Відібрано близько тридцяти найкращих проектів, які спільно фінансуватимуть США (1,3 млн. доларів) і Міністерство освіти й науки України (200 тисяч доларів). У рамках дво-сторонньої науково-технічної кооперації цим фондом засновано й кілька інших програм (загальна сума понад 1,5 млн. доларів США).

Проте, як відомо, грантова система фінансування викликає й нарікання. Частина вчених дотримується думки, що ми задешево розпродаємо за рубіж свої ідеї та напрацювання, що гранти розподіляються несправедливо. Не заперечую, можливо, частка правди тут є. Але недоліки передусім потрібно шукати не в системі зарубіжних грантів і не в «зловмисності» закордонних партнерів, а в тому, що в Україні не розвинена ні своя власна система грантів, ні свій науковий ринок.

Доктор Герсон Шер, президент і виконавчий директор Американського фонду ци-вільних досліджень і розвитку (CRDF), у статті «Чому нам слід подбати про російську науку», опублікованій у липні 2000 року в часописі «Science», відзначив, що після різкого скорочення асигнувань і запровадження системи грантового фінансування російська наука, «схуднувши», стала інтернаціональнішим, менш орієнтованим на оборону співтовариством учених й інженерів, охоплених духом змагання і навчених жити в нових умовах.

Віднесемо ці по-американськи життєрадісні слова Шера і до української науки. Але зарубіжні гранти становлять нині лише 10% відсотків від її загального фінансування. Тим часом бюджетний грошовий струмок рік у рік міліє. 1999 року він фактично становив якихось 0,28% національного валового доходу. Існує, як відомо, вітчизняний фонд фундаментальних досліджень, але на фінансування державних науково-технічних пріоритетів 2001 року грошей у бюджеті не передбачено. Схоже, що схуднення, про яке з оптимізмом говорив Шер, плавно переходить у дистрофію українського наукового організму.