МІФИ ТА РЕАЛІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ВІТРОЕНЕРГЕТИКИ

Спливають роки, витрачаються радянські гроші... у повітрі з вітром проносяться мільярди невикористаних кВт·годин, а в цей час справа промислового вітрокористування через байдужість і безвідповідальність повзе та спотикається так, що... важко навіть уловити — чи рухається воно вперед чи зовсім тупцює на місці... Щороку зволікання дає нам величезні паливні та транспортні втрати.

Ю.Кондратюк
(А.Шаргей), 1938 р.

Нещодавно «Урядовий кур’єр» назвав Аджигольську вітроелектростанцію (ВЕС) «промінцем світла в темній історії» вітроенергетики України. А ось із «Дзеркала тижня» (№10 від 16.03.02 р.) ми довідалися, що наша станція є непрацюючою.

Останнім часом практично одночасно з’явився ряд статей про вітроенергетику. Звісно ж, вони з’явилися не випадково, а як реакція на останнє засідання Міжвідомчої координаційної ради (МКР) під головуванням першого віце-прем’єра Олега Дубини. Прийнявши на себе керівництво МКР, він цілеспрямовано й наполегливо прагне реформувати вітроенергетику України, яка стагнує, і направити її розвиток у русло логіки та здорового глузду. Це багатьох не влаштовує.

Характерною рисою інформаційного нападу на вітроенергетику є те, що автори статей різні, але ідеолог — один. Фахівцям він давно відомий, а широкому загалу його представив Ігор Маскалевич у статті «Грошовий вітер» («Дзеркало тижня», № 6 від 16.02.02 р.). Це — Лев Соломонович Дульнєв.

Однаковий тон і спрямованість статей, які намагаються видати провал проведеної стратегії розвитку вітроенергетики за значний успіх, для чого використовується перевірена часом методика спотворення істини. Коротко оцінити написане в них можна хіба що словами Д.Менделєєва: «Сказати все можна, а ти піди — демонструй...» Оскільки демонструвати особливо нічого, то, з огляду на те, що широкий загал знайомий з вітроенергетикою, що відродилася в Україні на початку 90-х років, лише за картинками встановлених вітроагрегатів, хотілося б аргументовано розкрити смисл кризи у вітроенергетиці.

Лев Соломонович Дульнєв — заступник генерального директора створеного 1992 року українсько-американського підприємства «Уїнденерго Лтд». Свою головну мету він озвучив ще 1995 р. (Ukrainian Business Journal, № 8). От суть його ідеології: «Надійне устаткування для вітроенергетики в Україні не виробляється, ряд як українських, так і російських проектів виявилися безуспішними», тому що «ніхто не міг припустити, що вітротурбіни виявляться такими складними агрегатами, які потребують нових технічних вирішень», і тому «дедалі примарнішою стає надія на створення власної вітроенергетичної галузі». Додайте до цього ще «непідготовленість керівників працювати за умов ринкової економіки», «перегляд багатьох постулатів, які глибоко вкоренилися у свідомості українських енергетиків», і тезу, що «багато років, безуспішно витрачені на розробку власних вітротурбін, поступово дискредитували саму ідею створення вітростанцій».

У результаті напрошується висновок: «Єдиним виходом із становища, що склалося, було об’єднання західної технології з можливостями машинобудівної промисловості та військово-промислового комплексу України».

Виходячи з цього «Уїнденерго Лтд» почало активно «виручати» українську вітроенергетику, наміряючись навічно закріпити верховенство західної технології та залежність від неї. Для початку зорієнтували Мінпромполітики на освоєння виробництва ліцензійної вітротурбіни USW 56-100, однієї з найперших і невдалих американських розробок. Саме ця ідея тиражування чужої конструкції погубила вітчизняного розробника і за десять років «розвитку» відкинула нашу вітроенергетику до вихідних рубежів кінця 80-х років.

Проаналізуємо основні міфи, викладені в перелічених публікаціях.

Міф перший стверджує,
що «українська промисловість отримала повністю відпрацьовану машину» (вітротурбіну USW 56-100), яка «забезпечила впровадження передової ліцензійної технології на українських заводах», завдяки якій у вітроенергетиці України «уже спостерігається істотний прорив у питаннях впровадження нової технології світового рівня».

А що ж реально отримала українська промисловість?

Вітротурбіна USW 56-100 є першою мережною американською турбіною. Вона була змонтована на ВЕС Алтамонт ПЕСС у Каліфорнії 1981 р. Отже, спроектована в другій половині 70-х років. Її параметри: потужність — 50 кВт, діаметр вітроколеса (ВК) — 17 м, швидкість обертання ВК — 72 об./хв. Для порівняння наведемо параметри наших вітчизняних ВЕУ кінця 30-х років. На працюючій Балаклавській ВЕС: потужність — 100 кВт, діаметр ВК — 30 м, швидкість обертання ВК — 19 об./хв. Спроектована
1935 р. Центральним вітроенергетичним інститутом: потужність — 1000 кВт, діаметр ВК — 50 м, швидкість обертання ВК —
24 об./хв. Спроектована Українським інститутом променергетики: потужність — 4500 кВт, діаметр ВК — 80 м, швидкість обертання ВК — 18 об./хв.

Звідси перший висновок: USW 56-100 навіть на момент створення не відповідала світовому лідерству і в усьому поступалася відомим радянським розробкам 30-х років.

Після короткого періоду експлуатації розробник USW 56-100 збільшує її потужність до 100 кВт установкою лише потужнішого генератора. Це відразу погіршило енерговіддачу на середніх вітрах, але влаштувало споживачів у Каліфорнії, де особливі природні умови (тунельний ефект у долині Алтамонт) забезпечували середньорічні швидкості вітру 7—13 м/с. До кінця 1989 р. парк Алтамонт ПЕСС складався з 3428 шт. USW 56-100 (46,4%).

Проте за шестирічний період (1984—1989 рр.) експлуатації середнє значення коефіцієнта використання встановленої потужності (КВВП) на цей ВЕС не перевищив 12%, у той час як у цілому по ВЕС долини Алтамонт — 22%. Саме через малу енерговіддачу американські ВЕС наприкінці 80-х років відмовилися від турбіни USW 56-100 і почали установку потужніших ВЕУ V27-225 датської фірми «Vestas». Звідси другий висновок: навіть за унікальних вітрових умов Каліфорнії вітротурбіна USW 56-100 виявилася практично вдвічі менш ефективною порівняно з іншими ВЕУ кінця 80-х років.

А як самі американці оцінюють турбіну USW 56-100 ?

Ось оцінка доктора Дона Р.Сміта. Характеризуючи сучасний стан вітроенергетики у світі, він каже про дві моделі (датську та американську) спорудження ВЕС: «Багато хто з перших датських виробників вітроенергетичних установок займалися раніше виробництвом сільськогосподарського устаткування, їх турбіни були грубими та важкими, але дуже надійними.

Вітроенергетичні компанії США були засновані тими з інженерів, хто нерідко мав досвід роботи над аеродинамічними проектами для федерального уряду. Перші американські турбіни були дуже «високотехнологічними» й дуже легкими, що обіцяло малі витрати за масового виробництва. Проте вони виявилися не настільки надійними, як важкі датські турбіни. Чимало американських вітроенергетичних станцій наприкінці 80-х років стали використовувати датські турбіни».

Ця оцінка напряму відноситься до турбіни USW 56-100. Через відсутність попиту на ці вітротурбіни фірма «Kenetech Windpower» призупинила їх виробництво і після цілої низки аварій в травні 1996 року збанкрутувала.

Таким чином, якщо і можна вважати освоєння виробництва USW 56-100 проривом, то лише проривом до давніх помилок американців, які вони самі давно усунули, демонтуючи й передаючи USW 56-100 у країни третього світу. При цьому деякі з переданих турбін виявилися придатними лише на брухт. Ті ж, що придатні до використання, вимагають значної модернізації, щоб підвищити їх надійність і безпеку.

Це — реалії. А нас переконують, що «...сьогодні ми маємо станцію (Новоазовську), яка як мінімум працюватиме 30 років...»

Ще далекішою від істини є міфотворчість прибічників ліцензійної вітротурбіни, що ВЕС, побудовані на її базі, ефективні й здатні повернути інвестору вкладені кошти.

Спочатку зазначимо, що вітропотенціал північного узбережжя Чорного моря можна співставити з вітропотенціалом прибережних районів Німеччини. Тому відсутність вітру як причини низької енерговіддачі промислових ВЕС відкинемо відразу. З цієї позиції і розглянемо ефективність роботи ВЕС, укомплектованих USW 56-100. Адже не випадково, характеризуючи роботу ВЕС, автори говорять про коефіцієнт готовності, низьку собівартість і про що завгодно, але не наводять даних з енерговіддачі. Тому що найповнішою комплексною характеристикою ВЕС є КВВП, що однозначно характеризує й ефективність турбіни, і наявність вітру, і навіть організацію роботи ВЕС. Саме енерговіддача через значення КВВП ставиться в техніко-економічних обгрунтуваннях, характеризуючи інвестиційну привабливість проекту.

Якими ж показниками ефективності роботи можуть «блиснути» ВЕС із ліцензійними турбінами? Розрахункові проектні КВВП, приміром, Донузлавської та Новоазовської ВЕС становлять 14,5 і 18,4% відповідно. Фактично досягнуті на Донузлавській ВЕС — 5,8% (середній за 1994—2000 рр.), а на Новоазовській — 4,7% (середній за 1998—2000 рр.), а середній КВВП усіх ВЕС, укомплектованих USW 56-100, за 1998—2000 рр. становив 4,8%. Все це означає, що фактичний виробіток у 2,5—4 рази менший від розрахункового, що не дає можливості повернути інвестору вкладені кошти за всі терміни експлуатації ВЕС. Більш того, простий розрахунок показує, що за вартості USW 56-100 272 тис. грн (на січень 2000 р.), вартості СМР 30% (як мінімум), щорічних витратах на експлуатацію 1% від вартості ВЕА (фактично — набагато більше) і чинному тарифі 18 коп/кВт•год (максимально чинному для ВЕС України) навіть середньорічний КВВП, рівний 7% (тобто значно вищий за досягнутий), може забезпечити повернення інвестицій лише за 42 роки. Який же інвестор, крім безмежно терплячої держави, зважиться вкласти гроші в таку ВЕС? І чи можна на цьому тлі говорити про низьку ціну USW 56-100 для замовника та інвестора?

Хочеться попутно зазначити, що середній КВВП вітростанцій Німеччини, укомплектованих не такими «передовими» турбінами, як USW 56-100, за 1996—1999 рр. дорівнював 17,9%. Як кажуть, є «невеличка» різниця.

На тлі досягнутих «успіхів» воістину парадоксом є твердження, що «Новоазовська ВЕС ...займає за показниками 1-ше місце серед країн Східної Європи й
12-те (далеко не останнє) по Європі в цілому» і коментар директора донецького «Вітроенергопрому» Юрія Жабського, що «показники роботи Новоазовської ВЕС цілком порівнянні зі світовими показниками в цій галузі».

Адже навіть серед українських ВЕС із ліцензійними турбінами КВВП цей ВЕС у 1998—2000 рр. поступається показнику Сакської ВЕС, а за 8 місяців 2001 р. нижчий КВВП Судакської ВЕС у 2,8 разу! Якщо ж насмілитися порівнювати «досягнення» Новоазовської ВЕС із світовими показниками, то середнє значення її КВВП за 8 місяців 2001 р. за цей самий період менший у 3,9 разу порівняно з Голландією, у 4,3 разу — із Німеччиною, у 4,5 разу — із Швецією й у 4,8 разу — із Данією. Ось така порівнянність із світовими показниками, яка свідомо приховується від громадськості. І не тільки від неї.

Ще одним міфом, який старанно нав’язується, є твердження, що українські конструктори настільки відірвані від світової науки і техніки, що не в змозі створити ВЕУ, конкурентоспроможну на зовнішніх ринках.

Насправді вже перший український агрегат розроблявся потужністю 200 кВт, у той час як за рубежем превалювали вітротурбіни потужністю 50—100 кВт.

1993 р. на Акташській ВЕС почали працювати вітчизняні установки потужністю 200 і 250 кВт із діаметром вітроколеса 25 і
31,4 м. У Німеччині цього року середня одинична потужність працюючих установок становила
190 кВт.

1996 р. виготовлена установка номінальною потужністю 500 кВт розробки ДКБ «Південне» (виготовлювач — ВО «Зоря», м. Миколаїв). 1997 р. на Євпаторійській ВЕС змонтована вертикально-осьова вітроустановка ЕСО-420 номінальною потужністю 420 кВт. У Німеччині середня одинична потужність становила 356 кВт 1996 р. і 400 кВт
1997 р. Наявне перевищення показника одиничної потужності світового лідера у вітроенергетиці й відповідність загальним світовим тенденціям її розвитку.

Звідси висновок — обвинувачення на адресу вітчизняних конструкторів надумані. А якби хоча б частину державних коштів направили не на відтворення застарілої техніки, а на організацію всеукраїнського конкурсу — так, як було зроблено на початку 30-х років, у результаті чого з’явився дотепер ніким у світі не досягнутий робочий проект двоагрегатної установки загальною потужністю 12 МВт Ю.Кондратюка, — тоді ми б ліцензії не купували, а продавали. Для України, що володіє найвищим науково-технічним і конструкторсько-виробничим потенціалом, це завдання цілком посильне. Адже забезпечили ж ми світовий рівень розвитку літако-, ракетобудування, корабельного й енергетичного газотурбобудування. Дотепер чимало цих розробок залишаються неперевершеними.

Все вищевикладене переконливо свідчить про те, що конструктори України можуть успішно впоратися зі створенням вітчизняних ВЕУ, які не поступаються кращим сучасним аналогам.

Старанно повторюється твердження, що перший вітчизняний вітроагрегат АВЕ-250С виявився непридатним для серійного виробництва, а всі ВЕС, побудовані на його базі, не діють.

АВЕ-250С був спроектований наприкінці 80-х, виготовлений на початку 90-х років, а вже 1994 р. прийнятий міжвідомчою приймальною комісією з присвоєнням технічної документації літери О1 і дозволом серійного виробництва.

Дослідні зразки були серйозно відпрацьовані на Акташській та Аджигольській ВЕС, після чого дві ВЕУ Аджигольської ВЕС були доопрацьовані й пройшли на цій ВЕС дослідну експлуатацію під контролем МКС. Під час цього (вересень 1998 — квітень 1999) була підтверджена енерговіддача на 30% вища, ніж за цей самий період на серійних ВЕУ Донузлавської ВЕС. А в задумах проектанта є технічні рішення, здатні підвищити енерговіддачу ще на 30—50%.

Справді, частина комплектуючих (мультиплікатор, генератор) закуповувалася в країнах СНД, але саме ці комплектуючі найбільш здатні розробити й освоїти підприємства ВПК України, що підтверджено при виготовленні ВЕУ-500. Серійно виготовлені АВЕ-250С багато років працюють у Воркуті й поставлені на Чукотку, де успішно вводяться в експлуатацію.

Отже, назвати фактично освоєні на ВО «Південмаш» ВЕУ АВЕ-250С непридатними для серійного виробництва можна лише з метою сприяння подальшому безконкурентному виробництву вітротурбіни USW 56-100.

Бездіяльність же Акташської ВЕС, розукомплектовування до неробочого стану Чорноморської ВЕС і безгрошове животіння все ще працюючої Аджигольської ВЕС інспіровані МКС, який не виділяє коштів на експлуатацію цих малопотужних ВЕС, у той час як ВЕС із ліцензійними турбінами фінансуються за принципом достатності.

Показовим є завзяте небажання «Уїнденерго Лтд» установити на Аджигольській ВЕС USW
56-100, попри відповідне рішення Мінпромполітики, Міненерго і МКС. Це свідчить про те, хто насправді управляє в Україні будівництвом ВЕС і дозволяє уникати прямого порівняння роботи АВЕ-250С і USW 56-100 за умов одного майданчика. Тим самим дається можливість продовжувати поширювати явно помилкову інформацію про «видатні» досягнення нашої вітроенергетики, яка нарешті освоїла «передову» і «високоефективну» вітротурбіну USW 56-100.

Одним з основних міфів, розрахованих на утримання позицій, є твердження про низьку ефективність керівництва вітроенергетикою з боку Міненерго й про значне підвищення цієї самої ефективності при керівництві з боку МКС, що нібито забезпечили «управління даною галуззю ринковими методами» і «жорсткий міжвідомчий контроль». При цьому навіть є посилання на виконаний кимось порівняльний аналіз.

Як же можна було визначити ефективність розвитку вітроенергетики в 1986—1994 рр., якщо перші ВЕС на дослідних ВЕУ запрацювали 1993 року? Та ніяк, але це нікому й не потрібно. Можна просто оголосити. Тим паче, що й сам аналіз, з огляду на відсутність у пресі даних про роботу ВЕС, укомплектованих USW 56-100, найвірогідніше виконувався підлеглими (і фінансованими) МКС структурами, тобто з заздалегідь замовленим результатом.

Ефективність політики в галузі вибору ВЕУ і будівництва ВЕС переконливо підтверджується такими фактами:

— перші пілотні ВЕС (Акташська, Аджигольська, Чорноморська) були побудовані на базі ВЕА вітчизняної розробки;

— обрані спеціалістами Міненерго майданчики для ВЕС дотепер є одними з кращих з вітропотенціалу;

— створений при фінансуванні Міненерго агрегат АВЕ-250С і нині з енерговироблення значно перевершує USW 56-100.

Розробники Комплексної програми будівництва ВЕС в Україні не насмілилися відкрито стати на позицію Л.Дульнєва і головним завданням все-таки позначили створення умов виробництва вітчизняних ВЕА й устаткування для ВЕС, а також зменшення імпорту енергообладнання. Фактично ж, із моменту свого створення МКС, який уміло направляється керівництвом «Уїнденерго Лтд», 95—98% державних коштів спецфонду розвитку вітроенергетики витрачає на виготовлення USW 56-100 і будівництво ВЕС на їх базі, не вважаючи таку ситуацію монополізмом у вітроенергетиці.

Таким чином, конкуренція між ліцензійною технікою та вітчизняними конструкторськими розробками, не встигши розпочатися, закінчилася вже 1996 року, а припинення фінансування розробок було обгрунтовано ідеєю Л.Дульнєва про нездатність наших проектантів створити сучасний вітчизняний вітроагрегат. Знищення конкуренції та насадження монополізму були повністю в інтересах «Уїнденерго Лтд», яка не хотіла втрачати контроль над 98% державних коштів і яка, не маючи спроможності створювати, задля своїх доходів схильна до знищення вітчизняного розробника руками чиновників МКС та інших своїх прибічників.

Виявляється, передавати практично все фінансування на USW 56-100 — це і є забезпечувати ринкові відносини у вітроенергетиці! Більш того, навіть будучи притиснутими до стінки фактами низької ефективності ліцензійної USW 56-100, МКС і наступні ліцензування та постачання віддає у монопольне володіння «Уїнденерго Лтд», збираючись обмежитися контролем діяльності того підприємства, під диктовку якого приймає всі основні рішення.

Особливо варто зупинитися на ефективності роботи такого колективного органу, як МКС, який приймає рішення простою більшістю голосів. При цьому, якщо постановою КМУ від 03.02.97 р. № 137 до складу МКС повинні були ввійти п’ять міністерств і відомств, то наступними своїми рішеннями МКС саморозширилося з 7 до 13 осіб, ввівши до свого складу потрібних представників, чим забезпечив автоматичну більшість у будь-яких питаннях. Саме в такий спосіб була зведена до мінімуму роль Міненерго, яке мало один голос із 7—13, після чого розвиток вітроенергетики покотився під укіс, забезпечуючи лише доходи «Уїнденерго Лтд» і видимість руху до світового рівня розвитку.

Коротко повторимо підсумкові результати розвитку вітроенергетики під керівництвом МКС за 1994—2001 рр.:

1) практично цілком припинені роботи зі створення сучасних вітчизняних ВЕА та іншого вітроенергетичного устаткування, у результаті чого цілком провалена стратегічна мета Комплексної програми — вихід України на рівень передових країн в галузі розвитку вітроенергетики, створення конкурентоспроможних на світовому ринку вітчизняних ВЕУ й устаткування для ВЕС;

2) освоєння технічно відсталих ліцензійних ВЕА USW 56-100 відкинуло вітчизняну вітроенергетику на рівень кінця 80-х років і, відповідно, на останнє місце в європейському рейтингу якості;

3) усі промислові ВЕС мають виробіток вдвічі—вчетверо менший від заявленого, у результаті чого дотепер немає інвестування коштів, крім коштів державного спецфонду;

4) «відпрацьовані» вітротурбіни USW 56-100, які серійно випускаються, мають безліч конструктивних недоліків і дефектів;

Про якість контролю з боку МКС за використанням державних коштів найкраще свідчать матеріали перевірок КРУ, які керівники МКС старанно замовчують, а чиновники МКС складають відписки про виконання заходів для усунення недоліків.

Навіть переможні реляції про випуск 400 вітротурбін USW 56-100 мають похмурий підтекст: що більше їх буде випущено, то більше буде витрачено державних коштів на демонтаж і заміну справді хорошими ВЕА. Щоправда, у будь-якому випадку не одна сотня мільйонів дістанеться «Уїнденерго Лтд», якій МКС доручає і випуск USW 56-100 та їх заміну на наступні ліцензійні установки.

Великі надії покладаються на концесійну форму використання ВЕС, яка, мовляв, поліпшить економічну ефективність і приведе до активізації інвестицій у будівництво ВЕС.

Чинна концесійна форма управління має несправедливий стосовно будь-якого інвестора характер. Концесіонер віддає власнику (у нашому випадку — державі)
1/30 частину вартості проданої електроенергії, тобто він залишає собі 29/30 щорічного виторгу й зовсім не зацікавлений у поліпшенні ефективності ВЕС. Ось якби він віддавав 1/30 вартості ВЕС, це була б інша розмова. Правда, за нинішньої ефективності ВЕС самому концесіонеру навряд чи залишилося б коштів навіть на телефонні розмови, тому і «пробита» постанова КМУ в редакції, яка заздалегідь забезпечує надрентабельність для концесіонера, який не інвестував у ВЕС жодної гривні.

І, нарешті, найголовніше, чого бояться (але про що не пишуть) усі захисники USW 56-100 і МКС.

Головою МКС 2001 року став перший віце-прем’єр О.Дубина, який швидко розібрався в накопиченнях брехні навколо USW 56-100, монополізмі у вітроенергетиці й істинному розпоряднику державних коштів. З одного боку його рішення і наміри повинні підвищити якість вітроенергетики та ефективність використання коштів спецфонду, з іншого боку, неодмінно вдарять по інтересах тієї групи осіб, для яких будь-які зміни в механізмі управління вітроенергетикою загрожують утратою їх доходів. Тому й витрачаються зусилля, щоб залишити безконтрольне управління фінансами в тих самих руках, у яких вони перебувають дотепер.

Хотілося б вірити, що жодні спекуляції на конверсії, на імені Президента України, на авторитеті Національної академії наук не зможуть змусити уряд України зберегти монополізм у вітроенергетиці, який уже завів її у безвихідь і всіляко прагне там втримувати. Державної мудрості повинно вистачити для повернення до самостійного, конкурентного розвитку вітроенергетики. Не хочеться вірити, що Україна не здатна створити власну вітроенергетичну галузь і справді звільнитися від залежності західних технологій. Так можуть вважати тільки ті, хто дуже не любить Україну і боїться її справжнього промислового відродження.