МЕСІЇ МОЖУТЬ ПОКИ ВІДПОЧИТИ

Для України немає простих шляхів освоєння світового ринку високотехнологічної продукції. Це обумовлено, зокрема, не зовсім сприятливими, саме для інноваційного розвитку економіки, територіально-демографічними параметрами України. В умовах сучасного ринку (технологічно забарвленого) країни «середнього калібру», до яких за площею території та чисельністю населення відноситься Україна, від початку перебувають не в найвигіднішому становищі.

Найбільш виграшне становище займають великі (і, звісно, досить багаті) країни. Це насамперед США, Росія, Китай, що можуть собі дозволити фінансування широкого фронту науково-технічних досліджень, за рахунок чого гнучко перерозподіляти ресурси. Вони можуть вибирати час (коли) і напрям (де) вивести чергову продукцію з найменшими зусиллями і витратами, дозволити собі «хибні маневри» — тобто вдавати, що вони готують до виведення на ринок певну продукцію, щоб увести конкурента в оману, змусивши його перерозподілити внутрішні ресурси з метою протистояння нібито очікуваній загрозі його інтересам на ринку.

Менш вигідні позиції на світовому ринку у малих країн, таких, наприклад, як Фінляндія, Норвегія, Данія тощо. Вони не можуть організувати фінансування широкого фронту науково-технічних досліджень. Але цього їм і не треба, оскільки вони не ставлять мету контролювати весь ринок чи більшу його частину. Їм досить почуватися на цьому ринку комфортно. Для успіху такої політики досить дуже скромного, добре позиціонованого науково-технічного потенціалу, розвиненої системи прогнозування світового технологічного розвитку та кон’юнктури ринку.

Для великих країн малі держави не становлять суттєвої небезпеки. Вони справляють стабілізуючий вплив на ринок, підвищують його передбачуваність, оскільки, займаючи певні ніші, вони ніби «вирівнюють» ринковий простір і створюють умови для активнішої конкуренції між лідерами ринку.

Проблеми середніх країн на ринку пов’язані з тим, що вони не мають коштів для фінансування широкого фронту науково-технічних досліджень, щоб мати необхідну свободу маневру на ринку. Але вони не можуть бути задоволені і вузьким позиціонуванням на світовому ринку, оскільки цього мало для забезпечення добробуту країни. Для них мають бути свої прийоми входження в ринок і закріплення на ньому.

Деякі з таких країн знаходять у собі сили позиціонуватися на ринку не за одним, а за двома-трьома напрямами. Прикладом успішності такої стратегії є Італія. А, наприклад, Німеччина, Франція, Великобританія пішли на м’яке об’єднання своїх економік з координування інноваційного розвитку в рамках Європейського Союзу. Це було пов’язано з тим, що вони усвідомили безперспективність індивідуального протистояння на ринку технологій таким країнам, як США і Японія. Спільними ж зусиллями їм удасться зробити світовий ринок більш-менш передбачуваним.

А що ж Україна? Якою мусить бути її ринкова стратегія? Відразу з упевненістю можна сказати, що тільки не така, як нині, коли вона як «середня» країна, за висловлюванням одного відомого закордонного економіста, «сидить на двох стільцях».

Припустимо, що ми як головну стратегію вирішили вибрати шлях позиціонування на ринку за обмеженим (невеликим) числом технологічних напрямів. Очевидно, що в цьому разі відразу ж доведеться організувати роботу з вибору напрямів. Тоді буде необхідно негайно розгорнути аналітичні дослідження ринкової кон’юнктури і можливостей вітчизняного науково-технологічного потенціалу. З використанням об’єктивних даних, а не лише поверхневої статистики. Це складно і вимагає хоч невеликих, але реальних витрат.

Однак ще складнішим буде наступний крок, коли на підставі отриманих даних треба буде реструктуризувати наукову і промислову системи країни таким чином, щоб інтереси всіх суб’єктів економічної діяльності були підпорядковані головній меті — підйому до конкурентоспроможного рівня обраних технологічних напрямів. Решта технологічних напрямів мають опинитися «на службі» у пріоритетних напрямів. І на етапі досліджень, і на етапі виробництва. Реструктуризація теж зажадає витрат, але в цілому проблеми цього етапу — передусім проблеми менеджменту й уміння грамотно розпорядитися владою.

За такої стратегії вітчизняний науково-технічний потенціал буде задіяний на усі 100% і його частка в інноваційному розвитку економіки буде вирішальною. І тільки тоді нам буде «у жилу» накопичений досвід Європи, обох Америк і топ-менеджерів країн Тихоокеанського басейну. Зараз же цей досвід нам не лише майже непотрібний, а іноді ще й туманить мізки при прийнятті важливих рішень.

Україна як «середня» країна може вибрати й іншу апробовану стратегію розвитку — стати частиною економіки чогось цілого. Або того, що вже має тверді позиції на ринку технологій, або має гарні шанси досягти необхідної конкурентоздатності, об’єднавшись з Україною. Цей шлях, мабуть, і простіший із точки зору логістики, але геть туманний із точки зору політики.

Втім, зараз нам важливіше не аналізувати всі можливі стратегії інноваційного розвитку економіки, а усвідомити, що у нас є необхідний потенціал і шанс самостійно навести лад у своєму домі і бути бажаним гостем у домі чужому. Сьогодні головне — об’єднати зусилля справжніх, а не ситуативних професіоналів, які реально усвідомлюють суперечливість сучасної ситуації, мають свої пропозиції з вирішення цих протиріч і щиро готові до співробітництва на шляху до інноваційної економіки. Месії можуть поки відпочити.