Коментар «шовкопряда»

В.ПОЛІЩУК, професор, доктор біологічних наук, завідуючий кафедрою вірусології біологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Прочитав у «Дзеркалі тижня» статті «Шовкопряди на древі науки» (№36, 2007 р.) та «Шовкопряди в сплячці» (№45, 2007 р.) і, м’яко кажучи, був двічі здивований.

Кафедра вірусології біологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка — постійний учасник конкурсів міжнародних проектів МОН, за що і сподобилася честі бути згаданою в першій статті О.Скрипник, де автора здивував українсько-в’єтнамський проект «Вірусні захворювання чорного перцю».

Тоді (з цілком зрозумілої причини: виправдовується — отже, винен) я не став коментувати досить упереджений, як на мене, погляд автора на проблему. І, як з’ясувалося, даремно, оскільки в наступній статті автор уже намагається формувати громадську думку з приводу участі українських учених у міжнародних проектах. Однак мені здається, що для об’єктивності непогано було б почути й думку рядових виконавців, які з контексту постають нечесними на руку ділками від науки.

Отже, про що насправді йдеться, коли ми говоримо про конкурси міжнародних проектів МОН? Конкурс таких проектів оголошується зазвичай після укладання міждержавних угод про науково-технічне співробітництво. До участі в конкурсі приймаються проекти як академічних установ та вищих навчальних закладів, так і небюджетних організацій, однак обов’язковою умовою конкурсу є підтримка проекту науковцями країни-партнера. Проекти проходять незалежну експертизу, в якій як експерти беруть участь провідні фахівці обох країн, і шанси на виграш має тільки той проект, який підтриманий експертами ОБОХ країн, незалежно один від одного. Зрозуміло, що тематика проекту повинна бути актуальною як для України, так і для країни-партнера. Мені цікаво, як шановна О.Скрипник уявляє собі цю міжнародну змову хапуг на рівні не тільки чиновників, а й — головне — науковців, для яких реноме — зовсім не порожній звук?

Смішно читати про шалені мільйони, якими так легко оперує автор: кошторис проекту майже ніколи не перевищує 20 тисяч гривень на рік, і з цієї суми належить оплатити вартість обов’язкового візиту у лабораторію країни-співвиконавця, прийом колег із цієї лабораторії в Україні і, хоч як це смішно, ще й закупівлю необхідних матеріалів та реактивів для проведення експериментальних досліджень. Мінус податки й накладні витрати — справді, можна позаздрити цим мільйонерам від науки. А наприкінці кожного етапу проекту необхідно подавати НАУКОВИЙ звіт про виконану роботу, інакше наступний етап профінансований не буде.

До речі, що стосується молодих учених-ентузіастів, «які ще не всі виїхали за кордон», — не в останню чергу саме можливість узяти участь в такому проекті (одна з вимог якого — ОБОВ’ЯЗКОВА участь молодих дослідників) підтримує їхні ентузіазм і віру в майбутнє нашої науки.