Ключові лабораторії: Червона книга для вчених

Інтерв’ю, яке я дав «ДТ», несподівано для мене викликало жваву публічну реакцію: як в Інтернеті, так і в одному з наступних чисел газети. Заступник міністра освіти і науки доктор фізико-математичних наук Максим Стріха категорично не погодився з моїм твердженням, що «на науку витрачається занадто багато грошей». Можливо, я не досить зрозуміло виклав свою головну думку, але вирвана з контексту цитата її так чи інакше спотворила. В Інтернеті мене картали за інше: переважно висловлювали сумніви в можливості реформ, а також упевненість у невиправному консерватизмі академічного істеблішменту (мене зокрема), який прагне насамперед зберегти непорушність свого становища. Так чи інакше, а люди стурбовані порушеними проблемами. Тому я мушу відповідати.

Як фаховий учений я переконаний, що наука заслуговує в держави належного фінансування. Цього ж заслуговують армія, пенсіонери, освітні установи всіх рівнів тощо. Хто скаже, що грошей йому достатньо? У цьому сенсі, напевно, й мільярдер не почувається занадто спокійно, якщо думає про розвиток свого бізнесу — приміром, про відмову від реліктових доменних печей.

Я згоден із Максимом у тому, що науку фінансують абсолютно недостатньо. При цьому додам: зарплати й пенсії в народу — мізерні. Армія — слабка. Рівень освіти, безперечно, знижується, а ще більшою мірою знижується мотивація найталановитішої молоді пов’язати свої амбіції з наукою. Все це утворює величезний клубок державних проблем, які потребують розв’язання. І наші національні надії пов’язані з тим, що в країні нарешті з’явиться стабільна політична воля, яка започаткує розплутування цього клубка.

У своєму інтерв’ю я запропонував ось що: підтримати міжнародно визнану вітчизняну наукову еліту, давши їй змогу — без створення нових синекур, на змагальних засадах, як у спорті, — проводити дослідження на світовому рівні. Роз’ясню свої міркування докладніше.

Так, у нас безліч людей — в академії й ВНЗ — займаються науковою працею. Це — тисячі фахівців. Серед них є сильні, середні та слабкі. Протягом багатьох десятиліть як у СРСР, так і в незалежній Україні система науки розвивалася не так, як у розвинених країнах. В часи імперії головним критерієм корисності науки була обороно­здатність. Літаки й ракети мали бути «не гірші». Якщо наукові питання мали суто фундаментальний характер, від сили наукових результатів практично жодним чином не залежали фінансові вливання в їх продовження та розвиток. Панувала сваволя, коли впливовіші особи могли роздобути більше грошей, — і тоді, маючи краще оснащених «наукових рабів» (риторика з інтернет-коментарів), вони виходили вперед. А якщо відкриттів не було — теж не біда: друзі нікуди не подінуться, соціально активні посередності схильні до кругової поруки. Отже, у спадок до нас перейшла головна проблема нашої науки — відсутність системи «оцінки на основі цінності» (merit-based evaluation). Давати гранти — непросто, це ціла бюрократична система, яка пожирає, приміром, понад 10% усього гігантського фінансування американської науки. Проте це необхідні витрати, які незмірно підвищують ефективність витрат основних.

Трепетне ставлення демократії до науки примусило західну спільноту вжити заходів із пом’якшення переходу радянської науки на нові рейки. Чимало організацій створили спрямовані на Схід системи вибіркового фінансування (на основі тієї ж таки оцінки якості). Очікувалося (серед цих «наївних» був насамперед Сорос), що нові держави запозичать приклад і перехоплять ініціативу. Не сталося. На сьогодні практично всі ці програми згорнуто. Тут я передбачаю репліки з Інтернету: тепер зрозуміло, чому Кришталь заметушився: гранти скінчилися! Так, скінчилися. І членство України в європейських програмах, про яке закономірно турбується Максим, нас не врятує. Насправді брати участь ми можемо й тепер, тільки як учасники, а не координатори проектів. І скільки в нас таких учасників? Один, два — та й усе. З нами «їм» нецікаво. Потрібна наука високої міжнародної якості. Нагадаю деяким опонентам з Інтернету: я почав виступати із заявами про реформи в науці відразу після появи незалежної України.

Отже, іноземні гранти, які в точковий спосіб підтримували нашу «міжнародно відому» наукову еліту в стані «не потонув — не виплив», канули в минуле. Але це насправді прикрі дрібниці на тлі загальної неприглядної картини. Погляньмо правді в очі. Величезна маса людей у СРСР, а потім — і в Україні імітувала й продовжує імітувати наукову діяльність, користуючись можливістю «варитися в соку» науково неконкурентних взаємин у національно замкнутій системі. Я співпрацюю з однією з рад ВАК і бачу вкрай убогу (м’яко кажучи) якість дисертацій. Широким полем для посіву «статей», що лежать у їх основі, є різноманітні відомчі видання, які належать переважно університетам та іншим ВНЗ, включені здебільшого в так званий «список ВАК». І тут не допоможе жоден Болонський процес чи перейменування кандидатів наук на докторів філософії (де новий Гоголь?!), не кажучи вже про збільшення кількості кандидатських іспитів, що в наших умовах — просто шкідлива нісенітниця. Переважна більшість вітчизняних учених не знають, яке це — опублікуватися в міжнародному часопису навіть середнього рівня. А це справжній іспит!

Я глибоко шаную нинішнє керівництво Міністерства освіти і науки. Немає ціни заповзятливості міністра І.Вакарчука, який впровадив систему незалежного тестування. По суті, це підготовка дітей до того, щоб жити по-справедливості. Серед іншого корисного, Максим Стріха бореться за залучення більшої кількості наших друкованих «мурзилок» (знову риторика з Інтернету) до світових реферативних систем. Якщо «на виріст», то не зашкодить. А поки що в наших умовах побічним ефектом такого заходу буде зростання індексів цитування за змовою. Іван Іванович повідомить другові Петрові Петровичу: послався на тебе тричі! І буде впевнений у взаємності. І все ж потрібно зробити публікацію хоча б однієї статті в реферованому часопису обов’язковою умовою для отримання наукового ступеня — це справді невідкладний державний крок, аналогічний запровадженню незалежного тестування школярів: кількість спаму в самовідтворюваній науці різко впаде. Від імені Українського наукового клубу я подав президентові НАНУ Б.Патону також і цю пропозицію. Не приховаю, мені довелося витримати справедливі нападки «радикалів» із клубу, які стверджували: для док­тора філософії однієї справжньої статті замало. Але з чогось же треба починати.

В умовах жорстокого хронічного недофінансування, загостреного до того ж кризою, по-справжньому наукова діяльність в Україні звужена у своїх можливостях до фактичної межі — до віртуального нуля. Що я під цим розумію? У типовому бюджеті інституту НАНУ виплати на зар­плату плюс комунальні послуги становлять нинішнього року приблизно 100%. Устаткування, реактиви, матеріали — за дужками. Правда ж, зрозуміло, що це означає для експериментальної науки? Втім, якщо ти науку імітуєш, тобі й горя мало, доки є фонд зарплати. А як тим, хто зберіг «згубну» звичку складати «міжнародні іспити» і збирати міжнародний науковий рейтинг? Якщо справжній науковий потенціал буде остаточно втрачено, його відновлення забере багато часу: для цього потрібно відтворити мізки, а одне покоління — вже 25 років. Щоб «Шахтар» і «Динамо» змогли достойно грати на міжнародній арені, туди довелося запросити іноземних гравців. Про заплачену ціну ми здогадуємося. Щойно почнуть минатися смута й криза і з’явиться можливість сталого розвитку, нестача національного інтелекту заявить про себе на повний голос: розв’язання великих і малих проблем постійно упиратиметься в інтелектуальні глухі кути. Вчені набагато дешевші за футболістів, але і їх запрошувати буде дорогувато. Звідси моя пропозиція організувати ключові лабораторії: зберігаємо ж ми рідкісні види тварин, створюючи їм умови для самовідтворення. Зберегти такий рідкісний у нашій країні різновид учених світового класу — проблема держави й суспільства загалом, а не тільки Академії наук та Міністерства освіти і науки. Ціна питання мізерна, порівняно з бюджетами цих шанованих установ. До того ж справжня ціна грошей визначається ефективністю, з якою вони витрачаються.