Голос Касcандри

Радянська наука, як відомо, була найкращою у світі наукою. Передовсім це стосувалося гуманітарної царини, де марксизм-ленінізм не мав собі гідного конкурента. Гуманітарна наука в СРСР була найкращою, бо давала можливість підігнати будь-який факт під потрібну теорію — теорію марксизму-ленінізму. Все це давало підстави державі бути попереду всієї планети, і зокрема в балеті… Проте марксизм-ленінізм тримався першості в не зовсім чесний спосіб: науки, які ну ніяк не вписувалися в це прокрустове ложе, попросту були вилучені з переліку можливих наук. Можна згадати гоніння на генетику. Така сама доля фактично спіткала й соціолінгвістику — мовознавчу науку, що поєднує методологію й теоретичну базу двох дисциплін — лінгвістики та соціології. В Радянському Союзі соціолінгвістики (ще однієї «продажної дівки капіталізму») не існувало: не перекладали західних монографій, не запроваджували таких курсів у вищій школі. Чому?

Бо соціолінгвістика чітко показувала, якою є мовна ситуація у братніх республіках, як насправді функціонує «братерство мов». Як відомо, час від часу в Москві проводили з’їзди працівників освіти: на ці з’їзди відряджали освітян із союзних республік, щоб вони доповіли на «загальній колегії» біля Кремля, як провадять навчання в певній республіці рідною (а не лише общєпонятною) мовою. Ці чемні вчителі читали доповіді, заздалегідь затверджені в ЦК, рідною мовою. Всі в залі сиділи з навушниками і чули переклад доповіді різними мовами СРСР (хоча переважна більшість, звичайно, вмикала переклад російською). Після такої «зустрічі» проголошувалося, що мови братніх республік розвиваються, і розвиток цей стабільний (клінічно стабільний, хочеться додати!). Звичайно, фахове дослідження з соціолінгвістики ніколи б не дало таких результатів. Сьогодні в Україні ми пожинаємо плоди мовної політики СРСР, коли й досі в окремих регіонах не те що не спілкуються українською мовою, а й вважають, що вона — вигадка австріяків.

Ці проблеми було порушено в НаУКМА під час презентації «Нарисів із соціолінгвістики» (Видавничий дім «КМА») — нової праці професорки Лариси Масенко, завідувачки кафедри української мови Києво-Могилянської академії. Це дослідження стало новим етапом вітчизняної мовознавчої науки, започаткованим раніше у працях «Мова і політика» (1999) та «Мова і суспільство» (2004). Також можна згадати й «(У)мовну демократію» шановної авторки. Ці дослідження реалізують соціолінгвістичну методологію, заторкуючи такі дражливі питання, як формування мовної політики в Україні, історія українського лінгвоциду, існування форм білінгвізму. В Україні існує кілька посібників із соціолінгвістики (які підготувала професор ЛНУ ім. І.Франка Г.Мацюк), проте вони більшою мірою відбивають історію розвитку соціолінгвістичних студій в Україні, ніж акцентують на важливих аспектах мовного сьогодення.

Важливо, що остання праця Л.Масенко постала на основі лекційного курсу з соціолінгвістики, — отже, пропоноване видання пройшло «апробацію» у студентів. Це не гола теорія, відірвана від життя, а книжка, яка живе на вістрі часу, бо розкриває мовнополітичну картину України ХХІ століття. Показово, що цей «підручник» містить додатки — дослідження студентів, які слухали курс соціолінгвістики. Ці студії не просто показують мовні картини України (функціонування української мови в Рівному, у Львові, в Черкасах чи Дніпропетровську), демонструють особливості сучасної жарґонології, а й містять особистісний компонент. Вони відбивають внутрішні боріння молоді, яка приїздить до столиці, вступає в «Могилянку» і прагне позбутися в собі комплексу меншовартості, доводячи родині і друзям (зокрема зі східних та південних регіонів), що українська мова — одна з повноцінних мов європейського простору, придатна для наукової та мистецької діяльності. Часто такі особисті приклади стають для інших молодих людей значно промовистішими, ніж усні заклики.

На жаль, мовне питання в Україні призводить до численних психологічних та психічних розладів і порушень. Мова — складова людської ідентичності. Як зазначив на презентації Є.Сверстюк: «Ми мало вникаємо в життя мови. Але наше життя в мові — чи не найголовніше». Коли складова ідентичності — «під питанням», то в молодої людини виникає викривлене уявлення про своє місце в соціумі, в громадянському суспільстві.

Що буде тепер? Чи стане знову мова підставою для розколу? Чи новітня політика керманичів буде спрямована на цілеспрямоване знищення «білінгвізму» шляхом утвердження моноросійськості з допомогою кремлівського десанту? В нас і досі працюють закони натовпу.

Свого часу, коли Лариса Терентіївна запровадила в «Могилянці» курс соціолінгвістики, на нього записалося лише десять студентів. Сьогодні це один із фундаментальних курсів мовної освіти студентів, що орієнтує не так у теорії, як у практичному використанні набутих знань, привчає до пильнування за мовленням свого регіону, соціального оточення. Сленґ, суржик, койне, соціальні діалекти, арго, жаргонізми… — основні теми, навколо яких розгортається наукова думка. Книжка містить діаграми, ілюстрації, що допомагають краще зрозуміти тенденції у функціонуванні української мови.

На презентації Л.Масенко навела кілька прикладів, які показують, що соціолінгвістика — наука надзвичайно мобільна й актуальна. Наразі під її керівництвом готується праця про функціонування української мови в Криму, зокрема на початку дослідження було поставлено за мету проаналізувати реалізацію наказів екс-міністра освіти і науки І.Вакарчука щодо розвитку української мови. Але вже сьогодні потрібно говорити про зовсім протилежну тенденцію (життя вносить корективи в дослідження!): про утвердження російської мови в усій функціональній повноті, натомість українська мова в Криму опиняється не те що на маргінесі, а під табличкою «Обережно! Загроза!».

Лариса Масенко обрала для себе шлях соціолінгвіста 1989 року, правда, на той час захиститися з такої проблематики було майже нереально. Опубліковані монографії Лариси Терентіївни стали «голосом Каcсандри»: вони показали можливі загрози для української мови, якщо не буде запроваджено грамотної мовної політики. І хоча ці праці були побудовані на дослідженнях мовної політики інших держав, на фахових соціолінгвістичних експериментах, — усе одно вони не стали дороговказом для політиків та чиновників міністерств. Тож і маємо «голос Каcсандри», який віщує наближення катастроф. Мабуть, ми вже звикли до катастрофізму, а стратегія, орієнтована на убезпечення від загрози, суперечить містично-релігійному світоглядові.

Викладач Київського міського інституту ім. Б.Грінченка Таїса Бурлака згадала, як їй доводилося бачити процес «ходіння» ідей і текстів Л.Масенко «в народ» — коли фрагменти з її досліджень були привласнені іншими політиками та вчителями. З одного боку — плагіат. З іншого — ознака «народної поваги». Сьогодні, на думку пані Таїси, жінки йдуть попереду — в мистецтві, в науці. Лариса Масенко — приклад цієї «фемінізації» мовознавчого дискурсу. Жаль тільки, що такі потрібні праці з’являються недостатніми накладами: 1000 примірників. Згадуєш, які мільярди в Україні виділяють на рекламну продукцію під час передвиборних кампаній: на плакати, листівки, буклети, рекламні щити. І ніхто з кандидатів ніколи не думає, що значно краще пустити ці кошти на видання того, що залишиться в історії і що по-справжньому утверджує Україну.

Не кожен науковець сьогодні може сказати, що зміг створити наукову школу. Л.Масенко спромоглася на це. Її праці знаходять відлуння в усіх регіонах України (на презентацію в Києві вона приїхала з презентації в Одеському національному університеті ім. І.Мечникова). Залишається вірити, що ці розумні книжки будуть потрібні всім нам, аби створити простір порозуміння і взаємоповаги, а не примітивної ворожнечі. Хоча декому й дуже хочеться зводити народи лобами, бо вислів «поділяй і — володарюй!» старий як цей світ.