ГЕНОМ ВИЗНАЧАЄ НЕ ВСЕ, АБО ЧОМУ У НАШИХ ВЕЛИКИХ ПОЛІТИКІВ-ЧОЛОВІКІВ ВІДСУТНЄ БАЖАННЯ ЗАЛИШИТИ ПІСЛЯ СЕБЕ ВИДАТНИЙ СЛІД?

12 лютого в США сталася подія, на яку в нас не звернули належної уваги — президент країни Джордж Буш оголосив, що консорціум учених кількох країн, серед яких вирішальну роль відігравали американські дослідники, закінчив упорядкування чорнового варіанта людського геному. Укотре за останні роки президент наймогутнішої країни світу озвучує результати новітніх досліджень своїх учених, повідомляє суспільству про те, що його чекає найближчими роками в зв’язку з проривом у terra incognita.

І тут виникає природне запитання: про які прориви ми чуємо з вуст нашого Президента?…

Не можна ж вважати увагою до науки ту обставину, що найрозкрученіших академічних бонз останнім часом усе частіше показують як весільних генералів на дуже незграбних рекламних презентаціях! Згадується сумне до сліз визнання сатирика минулого століття: «Жах — про що доводиться писати нашим літераторам! У той час як у Європі пишуть про речі тонкі та високі, які прокладають дорогу в майбутнє, ми розгрібаємо лайно й ніяк не можемо вирватися за межі перших двох заповідей: не вбий... не вкради... Коли ж на сторінках наших газет займемося чимось гідним цивілізованої людини?»

Які знайомі мотиви на тлі всього, що відбувається в рідній батьківщині... Ніби і не пройшло ста років відтоді, як написані ці рядки...

Проте досить про сумне. Свято весни, радісний Жіночий день стукає в двері. Він налаштовує всіх на лицарський лад. Усі чоловіки ламають голову над тим, як найоригінальніше поздоровити своїх коханих. До редакції «ДТ» зателефонувала група дійсних членів НАН України (чоловічої статі) й запитала: чи зважиться газета опублікувати їхні поздоровлення та кращі побажання Юлії Тимошенко? Як повідомили ті, хто телефонував, виступ Юлії Володимирівни на «четвергах» у Будинку вчених залишив в них глибоке враження, і вони сподіваються обговорити з нею чимало інших чудових ідей...

Проте ще через тиждень дійсні члени НАНУ зателефонували повторно й вже без всякого ентузіазму повідомили про те, що передумали, оскільки «ви ж знаєте, в якій країні ми живемо». І довірливо додали — академія вже поплатилася третиною складу лише за те, що якось спробувала підтримати не того президента, який переміг на виборах. Мовляв, ще один промах може їй вийти боком...

Цур мене! Про це більше жодного слова!.. Давайте, дорогий читачу, забудемо хоча б на мить про те, що коїться навколо нас, відірвемо голови від дріб’язкових турбот і обговоримо питання, що піднімають людину над похмурою прозою життя та показують, що було б нам до снаги, якби ми разом із цивілізованою частиною людства займалися тим, чого навчені в школах і інститутах...

Власне, про це й відбулася розмова кореспондента «ДТ» із Ганною Валентинівною ЄЛЬСЬКОЮ — людиною, яка ніколи не гналася за сьогохвилинними нагородами від сильних світу цього, займалася справжньою наукою і своїми безперечними науковими досягненнями, міжнародним авторитетом виборола нелегке право говорити те, що думає. У нашій країні це дорого коштує.

— Ганно Валентинівно, насамперед хотілося б зрозуміти — із чим пов’язаний поспіх у роботі над геномом людини? Адже консорціум учених планував закінчити роботу, якщо я не помиляюся, 2003 року. І раптом президент США повідомляє про відкриття на початку 2001 року?

— Справді, проект планувалося закінчити значно пізніше, але майже 80% роботи вдалося зробити за останні 15 місяців, оскільки були розвинені потужні технології, фактично створені цілі фабрики й заводи для розшифровки.

Зам. директора з науки Інституту молекулярної генетики НАН України, завідуюча відділом трансляції генетичної інформації, академік НАНУ, професор молекулярної біології та генетики, заслужений діяч науки і техніки України. Одна з авторів відкриття в галузі вивчення молекулярних механізмів реалізації генетичної інформації.

Медичний інститут закінчила в Донецьку, аспірантуру — в Інституті біохімії в Києві. Під час навчання в аспірантурі працювала у відомого ученого Баєва в Москві й у Новосибірську. Коли закінчила аспірантуру, отримала запрошення від французького академіка Жана П’єра Ебеля. Як жінку й безпартійну не пустили.

1989 року, коли часи перемінилися, стажувалася у Франції в нобелівського лауреата Маріанни Грюнберг-Манаго — першої жінки, яка стала президентом Французької академії. Побувала в багатьох країнах, де проводяться серйозні дослідження в галузі молекулярної біології та генетики. Вважає, що, на жаль, це прийшло запізно...

Колись давні лікарі говорили: лікувати треба не хворобу, а хворого. Ця думка набуває сьогодні нового звучання, оскільки виникла можливість визначити індивідуальний геном і знати, які порушення спричиняють схильність до захворювань, відповідь на те або інше лікування, наявність спадкових захворювань. Знання дасть змогу лікувати, приміром, не алергію на певну речовину, а встановити та ліквідувати нашу здатність давати патологічну алергічну реакцію. Це зовсім інша — генна медицина!

Серед людей є носії ВІЛ-інфекції, які ніколи не захворіють, є такі, хто практично не сприйнятливий до такої інфекції. Усе це вказує, наскільки по-різному потрібно проводити профілактику здоров’я кожної людини, починаючи з дня народження, а може, навіть від дня зачаття.

Привабливі перспективи відкриває генетично спрямована трансплантація. Зараз виводять спеціальні породи свиней, в які введені гени сумісності. Їхні органи можуть використовуватися для трансплантації людині. Можливий і інший підхід — вирощування здорових органів із необхідної клітинної популяції.

— Проте в клітин є власний вік, і новий орган не буде молодим...

— Ні, йдеться про так звані стовбурні ембріональні клітини в дорослому організмі, які в тому самому віці, що й в ембріоні. Якщо виділити ці клітини й розвити з них певні органи, тканини, вони будуть повністю сумісні з даним індивідом. До того ж можна генетично вплинути на них при створенні. Це відкриває колосальні перспективи...

— Тобто можна буде час від часу «обновляти» людину. І це зовсім не схоже на роботу сьогоднішніх центрів естетичної хірургії, це буде реальне відновлення?

— Так. Причому це не єдиний і, може, не найлегший шлях. Чисто гіпотетично, якщо ми підійдемо до розшифровки генів, відповідальних за природне відмирання клітин і старіння — так званий апоптоз — ми зможемо навчитися маніпулювати й ними. Гіпотеза з галузі фантастики переходить у реальну науку, чим і пояснюється шалена гонка в цьому напрямі.

— Напевно, наших читачів цікавить питання про те, наскільки нове відкриття просуне медиків у розумінні природи онкозахворювань?

— Відкрито близько 30 рецесивних і 100 домінантних онкогенів, які визначають розвиток тих чи інших пухлин. Виявлено аномалії хромосом, пов’язані з розвитком раку. Варто очікувати важливих відкриттів, зв’язаних із захисними механізмами, із розумінням різноманітних психічних захворювань...

— У будь-якому відкритті таїться загроза людству. Вас не лякають перспективи нових відкриттів?

— Природно, відкриття геному, крім певних переваг, несе й потенційну небезпеку. Однак щоб уникнути небезпек, слід створювати регулюючі закони, комітети з біоетики, які повинні працювати на рівні законодавства в усіх країнах. Зупинити заборонами, як відомо, неможливо. Розумніше направити розвиток у потрібне русло.

Мене більше лякає інше — відмінність між країнами вже нині величезна. І вона зростатиме як снігова куля не лише за рівнем добробуту, а й за рівнем інтелектуального розвитку, за рівнем загальної культури, здоров’я. Тому дуже важливо, щоб ціла низка новітніх технологій з’явилася в нашій країні. Потенційно поки що така можливість є, професіоналізм наших вчених в галузі молекулярної генетики й біології досить високий.

Хоча країна в цілому й не брала участі в розшифровці геному, але окремі вчені в Інституті імені Елеонори Рузвельт у США — наші члени-кореспонденти. Алла Володимирівна Риндіч і Вадим Мойсейович Ковсан брали участь в ідентифікації деяких генів на 21-й хромосомі, генів на 3-й хромосомі, пов’язаних із лейкемією. Їхні співробітники виконували частину роботи в Києві. Тобто ми маємо професіональний потенціал. Час створювати центр, який би розшифровував індивідуальні геноми...

— Цікаво, які кошти йдуть на такі дослідження у світі?

— Рахунок йде на багато мільярдів доларів. Важливо те, що вдалося створити консорціум, що працює в галузі людського геному. Це понад 20 наймогутніших центрів у шести країнах: США, Великобританії, Німеччині, Франції, Японії і Китаї...

— Невже й Китай?

— Так і це дуже симптоматично. У Китаї витрачаються величезні кошти на розвиток молекулярної біології та молекулярної генетики. Дослідження вимагають скрупульозності, методичності, що властиво китайцям. Крім того, чимало китайців отримали прекрасну біологічну освіту в США і європейських країнах, вони повернулися додому й створюють власні центри. Китай швидко стає провідною країною в розвитку біології.

— Україна чи Росія мають шанс влитися в цей консорціум?

— У Радянському Союзі колись була створена програма «Геном людини», до якої ввійшли й українські вчені. Коли розвалився Союз, усе розпалося. На жаль, ми не брали участі в роботі консорціуму, який створили американці, але відмітилися, допомагаючи лідерам. Росія також не входить до кола учасників проекту, але чимало російских учених брали участь у роботі.

— Українські вчені ще можуть заплигнути на підніжку поїзда, який їде?

— Нині актуально створення нового проекту «Протеом», тобто встановлення і розшифровка усіх білків, які працюють у людському організмі: виявлення їх, зіставлення з генетичною картою нашого геному та виявлення всіх функцій. Це завдання не менше складне, ніж те, що вдалося вирішити. Під знамена нової програми залучаються вчені багатьох країн. До речі, це те, у чому могли б взяти участь українські вчені. У нас є дуже гарні групи білковиків, які вміють працювати в цьому напрямі. Якщо отримати певну суму грошей, до речі, не гігантську, а цілком посильну, ми можемо включитися. Треба лише виявити політичну волю...

— Що не дає вмерти українській генетиці?

— Нас рятує лише спільна робота з іноземними вченими, приміром, із французами, американцями, японцями. Крім невеличких міжнародних грантів, виконуємо спільні роботи з іноземцями. У нас це називається роботою «човниковим» способом — люди їдуть на півроку-рік працювати в США та інші країни, виконують певний обсяг роботи, повертаються, щось роблять тут, потім знову їдуть туди.

— Кому належать у такому разі розробки?

— Якщо є угода про співробітництво, як у нас із французами з вивчення біосенсорів, то результат належить сторонам однаковою мірою.

— Ви говорите про важке становище генетиків, але в нас частка біологів завжди була мізерно мала серед інших учених. Це стара хвороба — Країна Рад самовіддано «клепала» інженерів і фізиків, не розуміючи, що століття фізики значною мірою вже закінчується...

— Варто звернути увагу ще ось на що — і в самій біології відсоток молекулярних біологів і молекулярних генетиків у нас надто малий. І ситуація не поліпшується — у Київському національному університеті ім.Т.Шевченка борються, щоб через важке матеріальне становище не закрити філію кафедри молекулярної біології. Якщо таке станеться, не буде можливості навіть передати досвід наступному поколінню...

— Тобто по суті Лисенко в нас перемагає Вавилова тепер, коли в усьому світі повністю перемогла генетика?

— Перемога Лисенка мені здається неможливою, але стати безнадійно відсталими й малограмотними в даній галузі — це нам реально загрожує. А малограмотність здатна викликати що завгодно. Зниження загальної культури в студентів призведе до катастрофи, оскільки навіть для обговорення новітніх досягнень науки потрібна висока культура суспільства. Якщо цього немає, розцвітає мракобісся. І на це працює все: зникнення науково-популярних журналів, які раніше дуже багато читали, відсутність науково-популярних фільмів, стабільної передачі про науку на ТБ. У нас бувають лише нечасті вкраплення науки в розважальні передачі. Ну, не може людина лише розважатися, треба ж і подумати інколи.

— На наукових конференціях з генетики в нас і в Москві я не раз бачив таку сцену — виходить якийсь професор із сільськогосподарського вузу (своєрідний «привіт від Лисенка») і звертається до іноземного колеги з претензією, що той у своїх генетичних дослідженнях не врахував якоїсь «парапсихологічної компоненти»... Виникає здивована пауза — іноземець не може зрозуміти, про що йдеться... Я бачив у цій ситуації, як академік Скрябін із стриманою бридливістю пояснював іноземному колезі, що хоче наш професор. Після цього на обличчі в іноземця виникав вираз крайнього подиву: куди він, мовляв, потрапив?..

— Уявляю стан Кості (Скрябіна. — Прим. О.Р.). Лженаука безумовно розвивається на безграмотності, на відсутності достатньої культури й знань. Нам потрібно в університети впроваджувати нові біологічні дисципліни. Може, робити це за рахунок того, що звужувати викладання традиційної ботаніки, біології, зоології, нехай мене вибачать біологи. Нам потрібно більше знайомитися з останніми досягненнями молекулярної біології за міжнародними стандартами — адже за цим майбутнє.

— Цікаво, рівень дослідників там і в нас ви можете порівняти?

— Я працювала в різних університетах США, Франції, Японії, Німеччини. Повторю шаблонні слова — середній рівень учених мого покоління різко не відрізняється від рівня іноземних. Щоправда, це стосується представників кращих академічних інститутів і крупних університетів.

Однак це — поки що! Думаю, що невеличке відставання, яке вже можна помітити, різко прогресуватиме. Оскільки система освіти, з моєї точки зору, стрімко погіршується. І те, до чого ми йдемо, не викликає оптимізму. Молодь прагне закінчувати аспірантуру на Заході. У нас ще захищають дисертації, але відразу ж їдуть за кордон, а там уже наших багато. Друзі-колеги завжди підкажуть, де є місце для роботи. Мої учні, син працюють у США. На щастя, чимало з цих людей, попри нинішні життєві труднощі, хочуть повернутися назад.

Однак за нинішніх умов вони себе тут реалізувати не можуть. А для молодої людини це дуже важливо. Неприродно, коли на роботі доводиться думати, як «через ліве вухо ввійти в праве». На Заході ти можеш прямо йти до мети. Важливо мати ідею, а все інше — не проблема. Якщо мені був потрібний під час роботи в США якийсь реактив, я отримувала його протягом одного-двох днів. Для роботи в себе в інституті я змушена була з Японії крадькома від митниці везти необхідну для хроматографічної системи лампу. Мені її подарували, оскільки купити її я не змогла б. У нас узагалі жахливі митні правила, коли потрібно щось провезти для наукової праці, зіштовхуєшся з цілою низкою непереборних формальностей.

— А як у них? Адже там митники завжди на варті?

— Приміром, у США ви можете отримати з Німеччини препарат у льоду через 12 годин без усяких митних оглядів, декларацій — прямо з літака. Спеціальні фірми займаються доставкою і жодних проблем. Для цього є певні закони й регулюючі правила. А в нас...

Інколи наївні іноземці, прагнучи нам допомогти, висилають офіційним шляхом якісь препарати, штами, антитіла. Однак поки нам дозволять їх отримати, усе зіпсується і пропаде на митниці...

— Усе виглядає в нас якось безпросвітно. Нині напередодні весни й улюбленого багатьма Жіночого дня хотілося б почути про щось більш життєрадісне.

— Колись на міжнародному конгресі я була обрана головою дискусії з питань становища жінок у науці. Загальний висновок учасників: у всіх країнах (і малорозвинених, і високорозвинених) — жінкам потрібно в півтора-два рази прикласти більше зусиль, бути більш здібними й талановитими, щоб досягти того самого рівня, що й чоловік. Ситуація сприятливо змінюється в США, у Франції. У нас поки що ні. Мені здається, у нас жінки з цим змирилися. У них у менталітеті, я б сказала, закладена приреченість. Вочевидь, у нашому соціумі вони не бачать перспектив і тому журба розлита на обличчях.

— Проте ж ви не виглядаєте ні сумною, ні приреченою, а якщо говорити про кар’єру, то в Україні пальців однієї руки вистачить, щоб перерахувати вчених-чоловіків, які досягли в науці чогось порівнянного з вами...

— Мені дуже поталанило, оскільки я з аспірантських часів працювала поруч із Геннадієм Харлампійовичем Мацукою, який на подив (я дотепер переконана, що це унікальне явище серед чоловіків!) толерантний, із розумінням і підтримкою ставиться до навколишніх. На жаль, у багатьох людей, які обіймають високі посади в науці, зустрічається ревниве ставлення до тих, хто підростає. Нашому ж інституту дуже пощастило з директором і цієї думки дотримуються всі мої колеги.

— Наскільки можу судити, жінки, які чогось домагаються в науці, люди досить мужчиноподібні, вочевидь, із погано прихованим геном У. Ви якийсь виняток. Як вам удалося пробитися?

— У вченій раді інституту хтось сказав: «Ганна, звичайно, жінка на всі сто відсотків, але коли говорить на вченій раді, відразу ж відчувається чоловіча хватка». Якщо говорити про везіння, мені насправді пощастило з двома чоловіками. Про академіка Мацуку я вже сказала, але, насамперед, мені повезло з подружжям. Далеко не кожний чоловік витримав би половину, яка працює по три-чотири дні, не виходячи з інституту й не приїжджаючи додому. Мій чоловік не психував у відповідь, а привіз якось... розкладачку й подушку на роботу. Він дуже толерантно ставився до мого захоплення наукою.

— Тобто домашні справи не зігрівають вашу душу?

— Не можна сказати, що я зовсім закинула сім’ю. Ні, я і готую, і займаюся сім’єю в міру своїх можливостей, але в усі моменти, коли в мене не було змоги займатися сімейними обов’язками, чоловік мене дуже підтримував, хоча й сам займався наукою серйозно. Така увага чоловіка дуже важлива! Щоб жінка зробила кар’єру, надійна опора у вигляді справжнього чоловіка для неї має колосальне значення. На жаль, чимала кількість жінок попросту не може обпертися у важку хвилину на своїх закомплексованих чи ледачих чоловіків. Це катастрофічно позначається на їхній долі.

При цьому я не вважаю щасливими жінок, які досягли успіху в науковій кар’єрі, пожертвувавши особистим жіночим життям. Нині в Америці спостерігаю таку тенденцію — чимало американок спочатку роблять кар’єру в науці, а потім облаштовують сімейне життя та народжують дітей, коли їм за сорок. Вважаю, що це якоюсь мірою втрата повноцінності життя. Щоб сполучити те й інше, потрібно, щоб, по-перше, жінці пощастило з чоловіком і плюс до цього повинно бути ще кілька складних і рідкісних збігів.

— Можливо, жіноча емоційність допомагає їм не загубитися в поки що мало облаштованому світі?

— Так, у нас підвищений рівень емоційної відповіді. Очевидно, він пов’язаний із хромосомою Х. Коли я спостерігаю свою реакцію, інших жінок на досить неприємні події та порівнюю з чоловічими, то емоційна відповідь у жінок незрівнянно вища. Це заважає і я весь час намагаюся стримувати в собі, як у керівника відділу, зам. директора інституту подібні пристрасті. Перша емоційна реакція може далеко завести...

— Може, саме тому нерідко про жінок в Україні говорили з повагою, що це «єдиний справжній чоловік» у країні? Досить згадати Лесю Українку, та й нині, коли починаєш набирати обойму з п’яти справжніх чоловіків в Україні, то щось жодного мужика з... усі лише з краватками. Питається після цього — чи варто себе стримувати так, як це роблять сьогодні чоловіки?

— Я теж вважаю, що Юлія Тимошенко з її цілеспрямованістю, безкомпромісністю ось уже понад рік демонструє якості, які ми звикли зв’язувати зі справжнім чоловічим характером. Ми якось скидаємо з рахунків, що наших чоловіків через багато обставин суспільство не навчило бути справжніми чоловіками, тому нас дивує, коли ці якості ми раптом виявляємо в жінках. Проте знову ж не варто все валити на голови бідних чоловіків. Тут усе так переплутано. Мені їх щиро шкода, і я не хотіла б когось образити.

Що мене дивує в наших великих політиків-чоловіків — відсутність бажання залишити після себе видатний слід. Адже в кожного з них є можливість підняти країну, зробити з України розвинену державу! Треба тільки зважитися, проявити волю... А ось у Тимошенко таке бажання є. У неї честолюбство не в тому, щоб покласти ще більше грошей до себе в кишеню (хоча упевнена — вона розуміє не гірше за інших, як це зробити), а в тому, щоб зробити щось по-справжньому значне, щоб люди запам’ятали її та подякували.

Чому немає такого бажання в багатьох наших бізнесменів — цього я не можу зрозуміти. Візьміть відомі приклади — того ж Рокфеллера. Досить згадати, які він організував наукові центри! Крім того, що це знижувало йому якоюсь мірою податки, це ще й залишило його ім’я навіки в пам’яті вдячних людей...

— У випадку нещастя зі здоров’ям наші товстосуми завжди можуть поїхати на лікування в найкращі клініки світу...

— На жаль, благородне творче честолюбство, що могло б принести користь нашій науці, розвитку передових технологій, без яких важко уявити майбутнє України, у нашої еліти, якщо дозволено її так назвати, зовсім відсутнє...

— Весела в нас вийшла розмова про відкриття геному людини...

Зі святом весни, із Жіночим днем, дорога Ганно Валентинівно. Дозвольте побажати вам і всім дивовижним українським жінкам здоров’я та успіху в їхній нелегкій справі.