ГАМБУРЗЬКИЙ РАХУНОК ЙДЕ НА ГРАНТИ?

«Із задоволенням прочитала в «Дзеркалі тижні» статтю про гранти. З вашими оцінками згодна. До речі, цитований вами Герсон Шер активно підтримує таку точку зору: Американський фонд цивільних досліджень і розвитку для незалежних держав колишнього Радянського Союзу (CRDF) має не лише розподіляти гроші, а й налагодити систему оцінки й моніторингу ефективності своїх програм. Причому обов’язково з урахуванням думок колишньої радянської сторони».

Цей відгук на публікацію «На гранти надійся, а сам не зівай» («ДТ», №2, 2001 р.) надіслала з Росії Ірина Дежина — консультант відомого фонду CRDF, кандидат економічних наук, старший науковий співробітник Інституту економіки перехідного періоду, більше знаного як Інститут Гайдара. Думка російського фахівця-наукознавця про вітчизняні наукові фонди, їхнє місце й роль у фінансуванні науки, як нам здається, може зацікавити читачів.

— У Росії існує ціла система фондів, — розповідає І.Дежина. —Наймасштабнішими є Російський фонд фундаментальних досліджень (РФФД) і Російський гуманітарний науковий фонд (РГНФ), які сприяють проведенню фундаментальних досліджень. Головний напрям їхньої роботи — підтримка ініціативних дослідницьких проектів. Їхній бюджет досить скромний — лише 7% державних видатків на цивільну науку. Але, як показав аналіз, порівняно з базовим фінансуванням, коли кошти виділяються на наукову організацію в цілому на основі її чисельності й минулорічного рівня витрат, фінансування через систему грантів значно підвищує ефективність використання бюджетних ресурсів.

На 2001 рік для РГНФ максимальний розмір індивідуального гранта дорівнює 50 тисяч рублів, колективного — 150 тисяч. Середній річний дослідницький грант РФФД становить 60—80 тисяч рублів. Не багато, проте завжди буває конкурс: не менш як троє претендентів на один грант.

Можна впевнено сказати, що фонди вже стали невід’ємним компонентом наукової структури. Показник наявності грантів РФФД і РГНФ став одним з критеріїв оцінки рівня наукового колективу й організації в цілому. Він також враховується під час атестації науковців і лабораторій, під час державної акредитації організацій. І береться до уваги низкою зарубіжних фондів, коли вони оцінюють потенційних заявників. Фонди — це елемент нової структури науки в ринковій економіці.

Вітчизняні фонди в міру сил намагаються також закривати й інші фінансові «прогалини» у сфері науки. Приміром, недавно РФФД оголосив про початок спеціальної програми підтримки наукової молоді. Це природна реакція на критичну ситуацію з наступністю кадрів у науці. Існують також програми книговидання, закупівлі наукової періодики, розвитку телекомунікацій, інформаційних і обчислювальних ресурсів. Варто підкреслити: видавничі програми фондів дали змогу не лише зберегти випуск наукової літератури в найскладніші роки, а й сприяли розвитку наукового напряму в самих видавництвах.

Починаючи з 1993 року, РФФД профінансував видання понад 1200 найменувань книг загальним накладом близько 1 мільйона примірників. За підтримки РГНФ випущено ще більше — майже 1500 найменувань загальним тиражем понад 3 мільйони. РФФД веде програму «Наукові бібліотеки», витрачаючи на неї щорічно понад два мільйони доларів США. Він забезпечує більш як двома тисячами найменувань зарубіжної наукової періодики найкрупніші наукові бібліотеки в різноманітних регіонах країни.

РФФД 1995 року приєднався до загальнодержавної програми розвитку телекомунікацій. У результаті в інститутів-грантоодержувачів з’явилася змога приєднатися до побудованої опорної мережі. Нині обидва фонди приділяють велику увагу розвитку інформаційних ресурсів, тобто змістовному наповненню Інтернету.

У обох державних фондів зараз з’явилися спільні програми з російськими регіонами. Як правило, вони засновані на паритетному фінансуванні. Ця форма співпраці почала розвиватися багато в чому саме завдяки фондам. Гранти також стимулюють у людей розвиток навиків наукового менеджменту, формують погляд на фундаментальні дослідження як на потенційно комерційно реалізований проект, привертають увагу до питань захисту й охорони прав на інтелектуальну власність. Саме фонди сприяли створенню принципово нових для Росії співтовариств дослідників, котрі об’єдналися за тематичним, а не інституціональним принципом.

Частка тих, хто позитивно оцінює вітчизняну систему грантового фінансування, щорічно зростає. Проте дискусії в пресі не припиняються, оскільки система грантів не завжди подобається різного штибу начальникам, тобто адміністраторам від науки.

Фонди дозволили визначити кількість плідно працюючих учених — це приблизно третина всіх дослідників академічного сектора. Причому ця цифра збігається з тими неформальними оцінками, які дають учені-експерти. Не виключено, що така, не для всіх приємна, прозорість результатів роботи фондів і викликає постійні дискусії про їхню необхідність для вітчизняної науки.