Фундаментальне сорго, або Яка наука потрібна Україні?

Про те, що українська наука гине, знають усі, причому більшість переконана, що причиною є недостатнє бюджетне фінансування. Але це тільки частина правди, причому не головна.

Насправді, річ у тому, що в українській науці до сьогодні використовується кастова система організації діяльності наукових установ і співробітників, запроваджена ще Сталіним.

При цій системі робота науковців оцінюється не за науковими здобутками, а за кастовою належністю - кандидат ти чи доктор наук, член-кореспондент чи академік, а успіхи наукової установи - за кількістю таких працівників. Тому, якщо оцінювати науку за цими критеріями (а інших у нашій країні просто не існує), то в Україні вона процвітає, оскільки число кандидатів і докторів наук не тільки не зменшилось, а навпаки зросло, а членкорів і академіків різних академій навіть дуже зросло.

Цілком природно, що така оцінка діяльності наукових працівників зумовлює і їхню поведінку. Енергія переважної більшості наукових працівників спрямовується не на розв'язання актуальних для держави проблем, яка їм забезпечує заробітну плату,
а на прорив у вищу касту. Причому що вища каста, то жорстокіша боротьба між претендентами.

Тому можна гірко плакати за радянською наукою, яка краще фінансувалась, але користь від неї була такою ж, як і від нинішньої української.

В кожному середньостатистичному радянському інституті на триста працівників було не більше двох десятків справжніх науковців, які намагалися щось зробити для держави, для решти ж нидіння над висмоктаною з пальця дисертацією була єдиною науковою роботою всього життя.

Рівень радянської науки найкраще відображали виробничі підприємства, зокрема, технічний рівень їхніх засобів виробництва і виробленої продукції, що на десятиліття відставав від передових країн.

Хтось може зауважити, що військова продукція СРСР була на високому рівні. Але ж у військовій промисловості наукові ступені присуджували не за надуману дисертацію, а за розробку нової військової техніки.

Після розвалу СРСР в організації наукової діяльності в Україні майже нічого не змінилося. Тільки в колишньому СРСР кандидатів на членів-кореспондентів і академіків добирали КДБ і компартійні органи, а тепер це поставлено на ринкові рейки.

Натомість правове становище вчених у незалежній Україні змінилося докорінно - було зруйновано залізну завісу. Тому, переконавшись, що на Батьківщині в організації науки все залишилося незмінним, переважна більшість справжніх учених творчого віку виїхала за кордон, де успішно й працює.

А ті науковці, які демонстрували відданість КПРС, залишилися в Україні. Аби не ускладнювати собі життя, вони терміново підготували Закон про науково-технічну діяльність, який 13 грудня 1991 р. підписав Л.Кравчук. Стрижнем цього документа є визначення понять "фундаментальні наукові дослідження" і "прикладні наукові дослідження".

На думку чиновників від науки, які сотворили цей закон:

"Фундаментальні наукові дослідження - наукова теоретична та (або) експериментальна діяльність, спрямована на одержання нових знань про закономірності розвитку природи, суспільства, людини та їх взаємозв'язку".

Зрозуміло, що депутати Верховної Ради, відповідальні працівники адміністрації президента і Кабінету Міністрів недосконало володіють науковими термінами, і тому для них "фундаментальні дослідження" - це щось дуже важливе й необхідне державі як фундамент для її майбутнього розвитку.

Однак це не зовсім так або навіть зовсім не так.

З дефініції "фундаментальні" незрозуміло, для кого одержані знання є новими. Приміром, учень, який розв'язує задачу з фізики, одержує нові для себе знання, то, виходить, він проводить фундаментальні дослідження?

Тож може йтися лише про світову новизну. Крім того, в цій дефініції опущено поняття цінності одержаних знань.

Відтак біолог, який висіяв на дослідній ділянці сорго і кожен ранок вимірював висоту рослин у період їх вегетації, - виконував фундаментальні дослідження, бо одержав знання розвитку природи (сорго), причому вони для нього нові.

Звичайно, вітчизняні науковці, які виконують фундаментальні дослідження, вегетації сорго не досліджують. Вони результати своїх досліджень елегантно упаковують у формули й посилання на інших дослідників, але користь від них така сама, як і від дослідження сорго.

В усіх розвинених країнах наука є рушієм технічного прогресу, навіть засобом виробництва. Вона створює нові технології, принципово нові засоби виробництва й товари народного споживання.

У Законі про науково-технічну діяльність ідеться лише про одержання нових знань (новизну яких визначити неможливо), і - жодного слова про їхню цінність для України.

У розвинутих країнах у фундаментальні дослідження вкладається зовсім інший зміст:

"Фундаментальні наукові дослідження - наукова теоретична та (або) експериментальна діяльність, спрямована на одержання нових знань, які є внеском у світовий розвиток наукової думки з досліджуваного питання, або одержання нового виду продукції, корисної для людства".

Тому, якщо науковець опублікує результати своїх досліджень у провідному у відповідній галузі журналі світу або запатентує спосіб виробництва принципово нової продукції, то це будуть результати справді фундаментальних досліджень. А коли результати досліджень публікуються у збірнику наукових праць свого інституту, а їх фундаментальність визначають самі дослідники й їхні керівники згідно з положенням згаданого закону, то це чистісінька профанація.

Те, що більшість науковців НАН задовольняє свою цікавість за народні кошти, - біда, але не вся. Біда ще й у тому, що чиновники від науки примусили галузеві інститути також виконувати подібні фундаментальні дослідження. Вони навіть привласнили собі право за назвою теми визначати, які саме дослідження виконуватиме галузевий інститут - фундаментальні чи прикладні, хоча з дефініції "фундаментальні", наведеної в зазначеному законі, випливає, що всі дослідження є фундаментальними. Тому науковці галузевих інститутів, замість створювати нові засобі виробництва і товари народного споживання, виводити нові породи тварин і сорти рослин, видають звіти.

Причому якщо звіти інститутів НАН про т. зв. фундаментальні дослідження мають хоч якусь логіку, то в аналогічних звітах галузевих інститутів - справжня маячня. Ціна всіх тих звітів не перевищує їхньої вартості при здаванні в макулатуру.

Для кожного незаангажованого науковця очевидно, що ті цінні для суспільства знання, які "лежали на поверхні", вчені давно вже описали. За нинішнього ж відставання вітчизняної науки від науки провідних країн світу сказати своє нове слово практично неможливо, а одержувати вже відомі знання і видавати їх за свої відкриття - це плагіат. Тому для переважної більшості науковців НАН і всіх галузевих інститутів залишаються прикладні дослідження. Уточнимо, що це за дослідження.

У згаданому законі дано таке їх визначення:

"Прикладні наукові дослідження - наукова діяльність, спрямована на одержання нових знань, що можуть бути використані для практичних цілей".

Ахіллесовою п'ятою цього закону є те, що одержані нові знання можуть бути використані для практичних цілей, а можуть і ні.

На превеликий жаль, переважна більшість наших науковців виконує прикладні дослідження у повній відповідності цій дефініції. Вони проводять якісь наукові дослідження, одержують нові знання, але для практичних цілей їх не використовують. Тому державі від такої наукової діяльності самі збитки.

У нашій країні є сотні наукових установ. Водночас багато промислових підприємств не працює взагалі, або їхній виробничий потенціал використовується лише на кілька відсотків через відсутність конкурентоспроможної продукції. Держава все імпортує - від зубної щітки до телевізора, причому за позичені кошти, а науковці виконують "фундаментальні дослідження".

Аби поліпшити економічну ситуацію в країні, науковців потрібно спрямовувати на розв'язання науково-технічних проблем у промисловості й сільському господарстві. Тобто науковці за свою діяльність повинні звітувати не кілограмами науковоподібної макулатури, а новими або модернізованими, які були би конкурентоспроможними на ринку, засобами виробництва й товарами народного споживання,.

У приватних бесідах з науковцями інститутів НАН часто запитував, чому вони не беруть участі у відродженні економіки країни? Відповіді однотипні: "За таку зарплатню я ще й щось робитиму?..".

Виявляється, не ці горе-науковці в боргу перед державою (бо отримують практично дармові кошти), а держава винна перед ними, що мало платить.

У цивілізованих країнах ученому добре платять не для того, щоб він добре працював, а за те, що погано працювати він за визначенням не може.

А в наших науковців доходить до абсурду. Гуртки технічної творчості розробляють і виготовляють розвідувальні безпілотники, а в Інституті кібернетики тиша. Або завод "Агромаш" виготовляє бронежилети, а Інститут надтвердих матеріалів мовчить і навіть бронебійних куль не розробляє, які в росіян уже є на озброєнні.

Тому реформувати українську науку - надскладне завдання. Ну хто захоче рубати сук, на якому так зручно влаштувався? Річ у тому, що звіт про т. зв. фундаментальні дослідження науковець середнього рівня може написати за один місяць, а решта року - його власний час. Але ж навіть щоб модернізувати якийсь об'єкт, потрібно працювати кожен день. Проте багато високопоставлених чиновників, які не мають жодного стосунку до науки, але підживлюються за її рахунок, як, наприклад, народний депутат В.Литвин, гальмуватимуть наукову реформу.

А тим часом, як показує досвід Білорусі, така реформа забезпечує зростання економіки країни. Тому ефективне реформування науки за її впливом на економіку країни рівнозначне боротьбі з корупцією.

Реформу наукової діяльності доцільно розпочинати із внесення змін до Закону про науково-технічну діяльність, зокрема з визначення поняття "прикладні наукові дослідження", яке пропонуємо сформулювати так:

"Прикладні наукові дослідження - наукова діяльність, спрямована на одержання нових знань, які забезпечують поліпшення засобів досягнення практичних цілей до найкращих світових аналогів і їх реалізацію в експериментальних об'єктах".

Друге важливе питання - фінансування прикладних досліджень. Річ у тому, що більшість вітчизняних підприємств "лежить", тобто ледь зводить кінці з кінцями. Тому сподіватися, що вони фінансуватимуть прикладні дослідження, - марна річ.

Прикладні дослідження повинна фінансувати держава. А науковці вчитимуться співпрацювати з підприємствами, а підприємці побачать, що від науки є реальна користь і співпрацюватимуть з наукою. При цьому держава компенсує свої витрати за рахунок податків з реалізації збільшеної кількості та поліпшеної якості продукції, яку отримано за рахунок пропозицій науки.

Поступово фінансовий стан наших підприємств поліпшиться, і співпраця між підприємствами і наукою перейде на комерційну основу, як у розвинутих країнах.

Важливим чинником, що гальмує розвиток вітчизняної науки, є й зрівнялівка в оплаті праці. Адже й науковець, який цілий робочий день працює над науковими проблемами і має реальні результати, і той, що більшість робочого часу вирішує власні справи, а в кінці року подає нікчемний звіт, - якщо вони однієї касти, отримують рівну зарплатню.

Ще понад сто років тому американський інженер Фредерік Тейлор довів, що при зрівнялівці в оплаті праці всі члени колективу рівняються в роботі на найгіршого працівника.

Нова система оплати праці науковців може бути, наприклад, такою:

1) базова (мінімальна) ставка для всіх категорій працівників підрозділу;

2) надбавка від 5 до 15% від базової ставки (залежно від складності) на перший рік за укладення угоди про співпрацю з суб'єктом господарювання;

3) надбавка від 10 до 30% на другий рік роботи за розв'язання проблеми, передбаченої угодою;

4) надбавка від 20 до 40% на третій рік роботи за розробку й успішну апробацію експериментального об'єкта, передбаченого угодою;

5) надбавка від 50 до 80% на три наступні роки за серійне використання розробки суб'єктом господарювання.

Сьогодні сталінська система організації наукової діяльності не використовується ніде в світі, крім України. Навіть продовжувач справи Сталіна в міжнародних відносинах В.Путін провів хай і половинчасту, але реформу, в результаті якої було ліквідовано галузеві академії (хоча кастовий принцип оцінки діяльності наукових працівників залишився).

О.Лукашенко, попри всі його недоліки, зумів ефективно реформувати наукову галузь, і білоруські науковці, замість готувати грубезні звіти про "нові" знання, беруть безпосередню участь у створенні нової продукції. Тому всі білоруські підприємства успішні, їхнім робітникам не потрібно працювати на Росію і терпіти приниження людської гідності. Причому продукція білоруських підприємств успішно конкурує з продукцією західних країн і на ринку нашої країни.

Тому корисно було б відрядити в одну із західних країн (або хоча б до останнього диктатора Європи в Білорусь) вітчизняних апологетів сталінської системи організації науки, щоб вони переконались, яку користь для держави може принести наука.