ДЕЯКІ ДУМКИ ПРО «ЛІЦЕНЗУВАННЯ» НАУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Близько десяти років тому Україна створила свою власну систему кваліфікаційної оцінки наукових кадрів. Хоча насправді вона повторює попередню систему — з ВАК, її принципами й методами роботи. Пропонувалися й нові елементи, приміром зробити ВАК тільки органом контролю над спецрадами, а остаточне право визначати, чи гідний ученого ступеня той або той здобувач, цілком довірити спецрадам. Але проти цих пропозицій виступили кілька осіб, що мали в той час реальну владу. Так і народилася «нова» стара система.

І система «запрацювала»... Створено апарат ВАК, затверджено положення й інструкції, виконання яких є обов’язковим для всіх здобувачів та їхніх «оцінювачів» — учених рад, організацій тощо. Кількість нових вимог зростає, а для ознайомлення з ними видається спеціальний вісник. У ВАК діє непорушний принцип, що «незнання закону не звільняє дисертанта й ради від відповідальності». Час від часу з’являються вимоги, які часто межують з абсурдом щодо наукової діяльності. Спроби виступати проти «нововведень» відразу придушуються, дискусія не заохочується. Про все це можна було б написати і драму, і комедію...

Кількість захищених дисертацій загалом зростає, але якість явно знижується, про що багато хто говорить — від керівництва країни і до самих вчених. Передусім, явне зниження «якості» (і кількості теж) помітне серед технічних фахівців і наукових працівників у промисловості. Тут очевидний дефіцит відтворення «оступінених» кадрів. Підготувати дисертацію, особливо докторську, з технічних наук у сучасних умовах дуже важко, якщо ви не маєте результатів досліджень, зроблених багато років тому. Воно й не дивно — немає сучасних приладів, устаткування, свіжої зарубіжної літератури й доступу до сучасної патентної бази. Впровадження нової техніки й технологій, створених у нашій країні, помітно загальмувалося. Не кажу вже про невисокий престиж у наш час інженерно-технологічних професій і про труднощі з формуванням спецрад через відсутність потрібної кількості фахівців різного профілю (за вимогами ВАК).

Для експериментаторів у науці настали тяжкі часи: немає коштів на реактиви, прилади, навіть на підтримання старої експериментальної бази. Цілком очевидно, що трьох років, відведених на аспірантуру, явно замало, щоб зробити якісну дисертацію та захиститися вчасно. І наскільки аспірантура буде привабливою найближчими роками, невідомо. Адже тепер, після запровадження нових окладів у сфері науки, аспірантів уже не прирівняно до наукових працівників, і їх приваблює тільки майбутня теоретична можливість потрапити на стажування за кордон.

Мене особливо дивують «плани підготовки докторів наук» і «план набору в докторантуру». Крім очевидного тягаря й підстав для «справедливої критики згори» при перевірках і атестації, керівникам університетів така система майже нічого не дає. Підготовка дисертацій, хоч скільки б ми планували і наказували, завжди була й буде справою добровільною для дисертанта. І, слід зазначити, справою надзвичайно тяжкою для вчених, котрі працюють над дослідженнями в природничих науках у наших умовах.

Інша річ — медицина чи гуманітарні науки, особливо економіка, політика, педагогіка... Дійшло до того, що кожен політик, який себе шанує, зобов’язаний мати вчений ступінь (краще — докторський), не кажучи вже про «маси», які теж не хочуть відставати від лідерів. Тим паче що кількість «академій» і їх демократичність дозволить незабаром «очленувати» переважну більшість ученого населення країни, якщо воно того захоче. Тому ВАК і прагне споруджувати нові й нові барикади на шляху до жаданого наукового ступеня.

Усі ці спроби й заведена в нас практика викликають запитання: а чому ми боремося тільки з наслідками, а не з причинами, які їх породжують? Давайте проаналізуємо, причому публічно, у колі самих учених і на спецрадах,— хороша чи погана сама система надання вчених ступенів у нашій країні. Можливо, термінові корінні зміни у практиці цієї системи дозволять істотно зменшити її вади та створять клімат, у якому живуть інші розвинені країни?

Крім країн колишнього Союзу, ніде у світі немає системи присудження ступенів «згори», немає урядових органів, що регламентують таку діяльність. Як немає урядових систем, навіть у нашій країні, які видавали б «сертифікати» поетам, художникам і людям інших творчих професій. (До речі, мене постійно дивувало, що творчість ученого в нас завжди відмежовувалася від «творчих професій».)

Попри відсутність державних регуляторів в інших країнах, я щось не чув від моїх закордонних колег скарг на зниження якості підготовки вчених і різкої критики їхніх систем надання вчених ступенів. Якість власника диплома доктора філософії передусім визначається ім’ям і авторитетом наукового колективу, що видав дисертанту такий диплом. Тож і прагнуть молоді вчені — доктори філософії набрати додаткових балів для своєї кар’єри шляхом участі в різноманітних стажуваннях у провідних наукових центрах та університетах усього світу. Якість ученого оцінюється за виконаною роботою і публікаціями у провідних наукових часописах. Дуже багато важать особисті рекомендації відомих учених—фахівців у тій чи іншій галузі. Усе це успішно замінює в цих країнах рішення президії ВАК про видачу диплома вченому.

Можна запропонувати іншу схему підготовки наукових кадрів, ближчу до визнаної за кордоном. Приміром, Україна переходить від двоступінчастої кваліфікації учених — докторів і кандидатів наук — до одноступінчастої: доктор філософії або доктор наук (хімічних, математичних, педагогічних тощо). Хоча формально двоступінчаста система зберігається — у вузах України настійливо впроваджується випуск магістрів, диплом яких розглядається як перша атестація здібностей до наукової праці. Цей ступінь присуджується претендентам, які закінчили аспірантуру за вибраним фахом, опублікували результати своїх досліджень у реферованих наукових виданнях, підготували й публічно захистили дисертацію. Захист дисертацій проходить на заздалегідь оголошеному засіданні наукової ради наукового закладу (вузу), згідно з усталеною практикою — опонентами, відгуками, виступами тощо. Рішення спецради наукового закладу є остаточним, і спецрада або від її імені керівник видає диплом про надання ступеня здобувачеві.

Одноступінчаста система кваліфікації науковця та обов’язковість аспірантури, термін якої просто необхідно збільшити до чотирьох років, різко знизить ажіотаж і «потяг» до докторського ступеня у багатьох, м’яко кажучи, мало причетних до науки. Водночас перед справжніми ученими, котрі плідно працюють у своїй галузі науки, відпаде необхідність марнувати неоціненний час на написання нової товстої дисертації та зазнавати додаткових стресів, пов’язаних із її захистом. Одночасно «всю владу» буде віддано самим ученим, радам, які їх об’єднують, а ВАК ліквідується разом зі складною «стрункою» системою рогаток і шор, від розставляння крапок у дисертації до порядку прийому відвідувачів, яку він безперервно модернізує. Певна річ, не всі дисертації будуть відмінної якості, як і не всі оступінені вчені з дипломами будуть рівноцінними. Але на самих учених, які дадуть путівку своїм новим колегам у велике наукове життя, лежатиме відповідальність за якість. І цю відповідальність буде спрямовано на підвищення якості дисертацій та дисертантів.

Якість ученого оцінюватиметься за його реальним внеском у науку (а не за формалізованими вимогами до оформлення особистої справи), з часу аспірантури і до фіналу наукової кар’єри. Переконаний, що при підвищенні по службі враховуватиметься, ким видано диплом і ким оцінено наукові праці — Київським національним університетом чи «інститутом бочкотари на острові Зміїний». Інакше кажучи, хай у нас буде так, як це робиться, принаймні, в Європі. Реалізація такої системи необхідна не тому, що вона закордонна, а тому, що вона розумніша й ефективніша.