Держава і наука: гроші за любов?

08 серпня, 2014, 17:45 Роздрукувати Bипуск № 27, 8 серпня-15 серпня 2014р.
Відправити
Відправити

Хибною є сама постановка питання про те, що тематику наукових досліджень мають "замовляти". Це залишки радянського мислення з його плановою економікою.

Держава і наука: гроші за любов?

"Українським вченим часто закидають, що результати їхніх досліджень не затребувані, не націлені на задоволення конкретних потреб держави та суспільства". Такими словами починається стаття С. Захаріна "Наука і держава: любов за гроші?" (DT.UA, № 18, 2014 р.) Автор наводить аргументи, чому держава повинна виступати замовником, отримувачем і оцінювачем результатів наукових досліджень. Таке формулювання питання дещо наївне і не відповідає сучасному розумінню складних процесів, що відбуваються в галузі отримання нових знань, створення інноваційних технологій та наукової творчості. Хочеться вірити, що автор статті керувався найкращими намірами і по-справжньому турбується про майбутнє української науки, тому писав щиро, висловлюючи свою думку. Але, на жаль, недостатньо коректна постановка питання, як і вільна інтерпретація низки фактів, цілком може створити у "пересічного громадянина" бажання закрити "нікому не потрібні" інститути та розігнати "вчених-нахлібників". А рейдерам дати "моральний" плацдарм для атак на майно наукових установ Національної академії наук (НАН) України. Сподіваємося, що читач сприйме написане нижче як неупереджену спробу аналізу аргументів цитованої статті з метою розібратися в дійсному стані речей.

Перш за все, хибною є сама постановка питання про те, що тематику наукових досліджень мають "замовляти". Це залишки радянського мислення з його плановою економікою. В очі впадає не зовсім коректне визначення автором статті поняття "наука". У першу чергу, наука - сфера діяльності людини, спрямована на отримання нових знань. Цим вона принципово відрізняється від виробництва та сфери послуг, хоча наукові розробки можуть потім з успіхом застосовуватися в різних галузях.

Наука багато в чому - сфера творчості. У цьому сенсі вона належить до культури суспільства, але у зв'язку зі специфічністю продукту, який виробляє, має дуже важливий та помітний вплив на економіку. Саме тому, напевно, і виникає бажання сприймати її як частину виробничої сфери. У грубому наближенні таке сприйняття призводить до умовного поділу на прикладну і фундаментальну науку. Причому кожна з цих сфер має свої особливості та закони розвитку, хоча чітку грань провести між ними неможливо. Ще Іммануїл Кант вважав, що запорукою успішного розвитку науки є свобода дослідника. Свобода наукової творчості - не примха вченого, а неминуча необхідність для одержання дійсно НОВОГО, а не ІНШОГО знання. "Піди туди, не знаю, куди, знайди те, не знаю що" - це принцип, відповідно до якого дослідник йде в невідомі області, і передбачити результат його пошуку не може ніхто: ні сам дослідник, ні, тим паче, абстрактна "держава", яка, врешті-решт, реалізується конкретним бюрократичним апаратом. Тому задовольняти потреби чиновників наука якраз і не повинна. Наука - це частина суспільної СВІДОМОСТІ, тому вона має "служити" суспільству. Як мозок "слугує" тілу, а насправді і мозок, і тіло здійснюють спільну функцію підтримки життя всього організму. Просто кожен з них робить це по-своєму.

Стаття С.Захаріна декларує занадто примітивний підхід до розуміння складних процесів, які відбуваються в науковій сфері, і не підходить до розгляду цього питання з наукової точки зору. У світовій практиці вже сформувалася така область знання, як "Наука про науку" (Science of Science). Вона ще дуже молода і, можливо, в Україні систематично не представлена, але, тим не менш, людство вже починає предметно замислюватися, а яким же чином насправді відбуваються процеси творчості та створення нових технологій. У свідомості світової спільноти формується розуміння, що такі процеси поставити "на конвеєр" неможливо, оскільки матерія творчості дуже невизначена і тонка. Тому, досліджувати її треба з такою ж філігранною обережністю і науковою неупередженістю, як і будь-який інший фізичний процес, який існує незалежно від нашої свідомості.

Враховуючи вищезазначене, давайте більш докладно розглянемо питання вибору напрямків наукових досліджень.

По-перше, "замовляти" наукову тематику ніхто не повинен і не зможе, не руйнуючи самої сутності дослідницького процесу. Планувати свої дослідження навіть сам дослідник може тільки умовно. Хоча вчений, володіючи певним обсягом знань і досвіду, може більш осмислено, в порівнянні з чиновником, вибирати, в якому з напрямків варто докласти свої зусилля. З іншого боку, держава може визначати бажані пріоритетні напрями для дослідження. Але швидше це має стосуватися так званих "прикладних" напрямків. Питання пріоритетів розвитку - це питання соціального договору. Такого ж, як і решта соціальних договорів, що існують між суспільством і державою. Зміни, що відбуваються в суспільстві, можуть змінювати і пріоритети його розвитку, але знову ж таки, для їх визначення потрібен суспільний діалог або зворотний зв'язок. І в цьому випадку думка експертів, якими по праву є вчені, має бути однією з вирішальних.

Коли пріоритети визначені, виникає резонне питання: хто і в яких обсягах має платити за працю дослідника? Без сумніву, держава, зацікавлена у своєму розвитку, буде вкладати гроші в науку, причому великі. Хорошим показником є відсоток ВВП, який інвестується в наукові дослідження. Якщо в розвинених країнах він становить більше 3%, то в Україні у 2013 році він впав до рекордно низького показника 0,29%, хоча законодавчо декларуються бюджетні асигнування на рівні не менше 1,7%. Але, як завжди: "грошей немає".

Однак, окрім розміру фінансування, важливим є питання оптимального його використання. Для цього потрібна ефективна система управління наукою та освітою.

Планова система економіки, з її тотальним контролем виробництва зверху до низу показала свою неефективність, що логічно призвело до її повного руйнування. Альтернативний шлях - принцип конкуренції. Ще Адам Сміт в 1776 році у своїй книзі "Багатство народів" сформулював концепцію "невидимої руки": "Кожен індивідуум прагне використовувати свій капітал так, щоб досягти найбільшої вигоди. Він, зазвичай, не дбає про благо суспільства і навіть не уявляє собі, наскільки його дії цьому сприяють. Він прагне тільки своєї власної безпеки та отримання своєї власної вигоди. І при цьому невидима рука приводить його до результату, ніяк не пов'язаного з його намірами. Переслідуючи власні інтереси, він часто таким чином краще сприяє реалізації суспільних цілей, ніж у тому випадку, коли він дійсно ставить перед собою таке завдання". Не будемо вдаватися до аналізу сучасного розуміння цього питання, але хотілося б зупинитися на нюансах, пов'язаних з тим, за яких умов цей принцип працює. У 1954 році Ерроу і Дебре, базуючись на методах нелінійного аналізу, довели математичний результат, суть якого може бути зведена до наступного: у разі, якщо суспільство споживає не більше, ніж виробляє, якщо є "вільна конкуренція" і незалежність гравців ринку, якщо інформація про ринок є відкритою і доступною кожному гравцеві, існує рівновага по Вальрасу, тобто та сама "невидима рука" Адама Сміта, яка веде до загального блага. Як з будь-яким математичним твердженням, до застосування цього результату в реальному житті слід ставитися обережно. Немає сумніву, що описана ситуація є ідеальною, досягнути якої в реальному житті практично неможливо, але один важливий висновок з цього випливає: завдання держави полягає в тому, щоб створювати умови, які були б максимально наближені до ідеальних.

Таким чином, ми приходимо до висновку, що управління будь-якою складною системою, яка виробляє суспільно корисний продукт, у тому числі і науковий, має будуватися на принципах конкурентності , самоврядності та інформаційної відкритості.

Але створення такої системи управління багато в чому залежить від державної підтримки, в першу чергу на рівні законодавства. На жаль, постійна зміна урядів і політики держави щодо науки і вчених за роки незалежності призвела до того, що сьогодні ми маємо законодавство, яке не просто не враховує специфіку роботи вченого, а робить все можливе, щоб придушити наукову ініціативу і ускладнити проведення досліджень. Адже питання, пов'язані з регулюванням розмірів митних зборів на реактиви та обладнання, умовами оформлення закордонних відряджень та стажувань, проведення спільних досліджень, неможливість нормальної роботи з хімічними речовинами, бюрократичним контролем кількості публікацій, необхідних для захисту - все це по цеглинці зводить стіну, якою українських вчених ізолюють від світового наукового співтовариства. Це, врешті-решт, веде до відставання української науки і, як наслідок, до спаду української економіки. Яких же можна чекати від науковця результатів, якщо вони створюються швидше "всупереч", ніж "завдяки" державній політиці у сфері науки?

До речі, про результати наукової діяльності. Це ще одне питання, в якому автор цитованої на початку статті був категоричним, обстоюючи право держави ними розпоряджатися. Але річ у тім, що вже давно в усьому світі відійшли від феодального розуміння авторського права, і загальновизнано, що результат творчої праці вченого не може належати нікому, окрім самого вченого, незалежно від того, на чиїй власності, на чиєму устаткуванні тощо були зроблені ці дослідження. Це стосується як наших вчених, які отримують результати за кордоном, так і коллег-іноземців, які проводять дослідження в Україні. Тому аргументи С. Захаріна про те, що оскільки інститути є державними, то вона (держава) і має визначати "найбільш прийнятний спосіб використання цього майна", непереконливі. А зроблений з цього висновок, що "держава зобов'язана формулювати перед вченими конкретні завдання", м'яко кажучи, некоректний.

Таким чином, тільки за наявності конкурентної, відкритої та самокерованої системи організації науки при її повноцінному (або хоча б задовільному) фінансуванні державою виникають передумови для отримання наукових результатів, у тому числі таких, які відповідатимуть сьогоднішнім потребам суспільства.

Статистичні дослідження показують пряму кореляцію між зростанням економіки та капіталовкладеннями в наукову сферу. Чим більше інвестує держава в науку, тим вищі економічні показники зростання цієї держави. Причому "інвестиціями" можуть бути не тільки гроші, а, наприклад, купівля патентів на нові технології, що протягом кількох десятків років робить Японія. Або "залучення мізків" вчених вигідними умовами праці та її високою оплатою, що з початку ХХ століття успішно реалізують США, де зараз працюють кращі світові дослідники.

Кілька слів про академічне самоврядування. Слід зауважити, що слово "академічний" насправді має два значення. З одного боку, ми звикли розуміти під цим все, що пов'язано з Національною академією наук (НАН) України. Однак, насправді, в міжнародному контексті під академічними обмінами розуміють обміни вченими і студентами, академічна громадськість є синонімом наукової громадськості. Тому не будемо плутати питання управління НАН України та питання академічного самоврядування.

Під академічним самоврядуванням слід мати на увазі самоврядування наукового середовища. Тобто середовища, що складається виключно з експертів у своїй галузі. Ситуація тут така сама, як із самоврядуванням суддівського корпусу, коли жоден зовнішній спостерігач не здатен коректно оцінити "правильність" або "неправильність" того чи іншого суддівського рішення, але тільки фахівець, що володіє спеціальними знаннями про нюанси законодавства, може адекватно оцінити дії судді. Звідси й виникає необхідність такої складної системи противаг і механізмів, які покликані вберегти судову систему від "неправдивих" рішень. Така сама ситуація і з оцінкою наукової достовірності отриманих знань та з пріоритетністю напрямів досліджень. Очевидно, що жоден чиновник не володіє достатнім рівнем кваліфікації, щоб оцінити професійні здобутки вченого у відповідній галузі знань і "порадити", куди рухатися далі. Це можуть зробити тільки вчені-експерти, авторитет яких визнаний міжнародним вченим співтовариством за їх вагомий внесок у розвиток науки. Тому створення системи самоврядування, заснованої на експертній оцінці результатів діяльності, є першочерговим завданням для нашої країни та її наукового співтовариства. Тільки таким чином можна буде застосувати принципи відкритості, конкурентності та наукового самоврядування, які зроблять прозорими фінансові потоки і ускладнюватимуть створення корупційних схем.

На сьогоднішній день з вирішенням завдання побудови дієвих механізмів і внутрішніх противаг, що стримують розвиток корупційних схем, найкраще впоралися демократичні суспільства, побудовані на принципах вільної конкуренції, поділу влади і розвиненого місцевого самоврядування. Тому й наукова сфера теж повинна взяти ці принципи на озброєння.

Ідея академічного самоврядування вже давно реалізована в розвинених країнах і має різні форми та механізми, які є цілком адекватними й досить ефективно працюють. Насправді, розглядати це складне та багатостороннє питання необхідно в комплексі з питанням про самоврядування вищої освіти. А заміна "академічної бюрократії" (пропонована автором цитованої статті) бюрократією державною абсолютно не означає нового підходу в управлінні українською наукою.

Автор висловлює думку, що "академічній бюрократії" можна було б дозволити самостійно визначати "напрямки роботи", якби в Україні функціонувала інноваційна економіка, як у країнах ЄС, а "основний обсяг фінансування на дослідження надходив від бізнес-структур". Ця теза виглядає сумнівною. Оскільки, по-перше, при неефективному управлінні бюрократією (чи то академічною, чи чиновницькою) суспільство і держава ніколи не отримають довгоочікуваних "дивідендів" наукової думки у вигляді "наукового результату". А по-друге, зі структурою або системою, яка працює неефективно, представники бізнесу, які є доволі прагматичними, довго співпрацювати не будуть.

І звичайно, слід звернути увагу на той факт, що насправді, в країнах ЄС і США саме держава фінансує значну частку наукових досліджень і створює додаткові преференції для приватного бізнесу, щоб він підключався до фінансування наукомістких проектів. Наївно вважати, що як тільки з'явилася якась наукова ідея, бізнес відразу ж з радістю береться її втілювати. Від моменту появи ідеї до моменту її реалізації в технологічному процесі, який буде приносити прибуток, цей "інноваційний продукт" проходить ще як мінімум три-чотири стадії: лабораторного зразка, дослідних зразків, їх доопрацювання, розробки технології, придатної для масового виготовлення, і тільки потім ставиться питання про конкретний бізнес-план з видимим доходом, цікавим для бізнесу. Тому створення механізмів, які б дозволяли абстрактному бізнесу бути зацікавленим у використанні високотехнологічних розробок, - це непросте і багатоступеневе завдання, яке розвинені європейські країни намагаються вирішувати в рамках нових ініціатив та програм, наприклад Horizon 2020, що фінансуються ЄС за кошти платників податків.

Що стосується тези про те, що результати досліджень цікаві тільки самим вченим. Тут треба нагадати кілька прикладів з історії науки. Напевно, всі вивчали у школі, як свого часу маловідомий фізик-експериментатор Майкл Фарадей проводив досліди з якимось там магнітиком, і його впливом на рух стрілочки компаса. Яким же наївним був цей фізик-експериментатор! І навіщо він займався такою нісенітницею? Але ж саме так була відкрита електромагнітна індукція, покладена в основу роботи всіх сучасних електродвигунів. І як ми тепер уявимо наше життя без електрики? Або візьмемо, приміром, бактеріолога Олександра Флемінга, який випадково помітив серед пануючого в лабораторії безладу, що пліснявий гриб може якимось чином пригнічувати ріст бактерій. Після публікації його роботи пройшло більше десяти років, перш ніж медики навчилися використовувати отримані знання для створення антибіотиків та боротьби з бактеріальними інфекціями. Відтоді антибіотики врятували і продовжують рятувати мільйони життів.

Але якщо міркувати відповідно до логіки прагматиків-управлінців, то користі для народного господарства тих часів ні фізик-дивак, ні його колега-біолог не приносили жодної, а тільки займали приміщення, які, наприклад, з більшою користю можна було використовувати як стайню або здавати в оренду якомусь заповзятливому клерку.

Схожих прикладів з історії науки і техніки можна наводити безліч, тому вимагати від науки "все і зараз" - як мінімум недалекоглядно.

Чи не єдина теза у статті С. Захаріна, з якою можна погодитися, стосується необхідності створення ефективної системи експертизи проектів при розподілі ґрантового фінансування. Це цілком можливо зробити, використовуючи принципи та моделі західних колег: максимальна доступність інформації, відкритість і прозорість процедур, участь незалежних іноземних експертів. Але також важливо розуміти, що ґрантова система гарна для підтримки короткотермінових досліджень, що мають осяжний прикладний характер, а фундаментальні дослідження, які, як правило, є науко- і видаткомісткими та приносять результат не одразу, а у далекій перспективі, мають фінансуватися на певному базовому рівні досить тривалий час. Саме так підтримуються чимало західних центрів, таких, як ЦЕРН, дослідні інститути Макса-Планка і багато інших.

Отже, механізми наукової самоорганізації вже давно продумані, і багато в чому успішно реалізуються країнами ЄС, Японією, США. Вони не являють собою нічого нового, а знову-таки засновані на грамотній системі підбору експертів, чіткому регламенті роботи експертних комісій та відкритості процедур. У цих питаннях можна скористатися, наприклад, досвідом функціонування таких суспільних академічних організацій, як DAAD та DFG, або Фонду Олександра фон Гумбольдта. До речі, показово, що, наприклад, в США Американське математичне товариство (громадська організація) є розпорядником грошей на ґранти, які виділяються National Science Foundation (державним фондом). Суть у тому, що механізм прийняття рішень повинен бути таким, що стримує створення корупційних схем. Ось вам і академічне самоврядування в дії, коли держава не боїться довіряти академічній громадськості розподіл грошей платників податків. Виходить, що справа зовсім не в тотальному контролі держави над науковим співтовариством і сильному бюрократичному апараті, який у все втручається, а в тому, щоб бюрократія не заважала, а створювала умови для здорової внутрішньонаукової конкуренції. Тоді не буде необхідності шукати способи розділити вчених на "поганих" і "хороших", "працьовитих" та "ледачих", а працюватимуть звичайні ринкові механізми, тільки не в галузі товарів споживання, а в змаганні нових ідей та відкриттів.

Так кому ж, у підсумку, дістанеться любов, а кому гроші? Державі чи науці?

У даному контексті це питання неактуальне. Адже наука - частина здорового суспільства, його дитя, створюване і підтримуване державою задля блага майбутніх поколінь. Це любов батьків до дитини, творця до свого творіння, і для неї не існує поняття ціни. Любов - завжди за рамками. Любов - просто є, поза часом і простором.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК