Американський Гагарін

Мало хто здогадується, чому саме радянський космонавт першим потрапив у космос. Адже після першого «червоного» супутника і дворняги на слов’янську кличку Лайка американські політичний і науково-технічний монстри з усією рішучістю налаштувалися втерти ніс Радам. Перша людина в космосі буде американцем! Це не підлягало сумніву. І, здавалося, все було зроблено для цього — могутнє фінансування, затвердження найбільш тямущого ракетного спеціаліста керівником пілотованої програми — батька Фау-2 німця Вернера фон Брауна. Після чого американці семимильними кроками рушили вперед, виходячи на перші ролі. Маленький приклад: вони на два дні раніше СРСР повернули капсулу з космосу (18 серпня 1960 р.).

Проте багато в чому схожі М.Хрущов і С.Корольов теж знали свою справу. Крім того, наші керівники ризикнули і перемогли. Як згодом відзначив у своїх мемуарах Б.Черток, заступник С.Корольова, у Гагаріна не було і 50% на благополучне повернення на Землю...

Ось так запланований стати першим американський космонавт несподівано виявився другим. До речі, чи не дуже «радянська історична наука» взагалі політ у космос Шепарду не зарахувала. В енциклопедії «Космонавтика» (М.,1985, під редакцією академіка В.Глушка) у розділі «Основні події ракетобудування і космонавтики» в 1961 році про його політ немає ані слова, зате відбито набагато важливішу подію вселенського масштабу — «Указ Президії Верховної Ради СРСР від 14 квітня про затвердження Положення про почесне звання «Льот­чик-космонавт СРСР». Патріотизм у радянських людей краще виховувати незнанням.

Можливо, тому що американцю не знайшлося місця серед космонавтів, у США і придумали слово «астронавт». Перший американський астронавт — Алан Бартлетт Шепард-молодший. Людина гідна й видатна у найкращому сенсі цих слів, але практично невідома в нас. Якщо конспективно і викладаючи тільки суть, то Алан Шепард — типовий американець, і, розповідаючи про нього, ми мимоволі перелічимо найкращі риси американського народу — піонерів і першопрохідників.

Алан народився в забезпеченій сім’ї і з дитинства мріяв літати. Його кумиром був Чарлз Ліндберг, який першим у 1927 році здійснив переліт через Атлантику. У дитинстві Шепард пропадав на сусідньому аеродромі, допомагав механікам і виконував із задоволенням будь-яку чорну роботу. Війна зруйнувала йому, як і більшості його ровесників, усі плани. Закінчивши Військово-морську академію, він у 1944 році потрапляє на флот, де бере особисту участь у військових операціях на Тихому океані. Залишився живим. Після війни закінчує Військово-морський коледж, цивільну льотну школу і домагається свого — він льотчик ВМС США! Більше того, досить швидко стає інструктором льотчиків-випробувачів, що відповідає вищій кваліфікації пілотів. Товариші згадують його завжди усміхненим, дуже підтягнутим і... непитущим. І, що просто вражає, при цьому він — душа будь-якої компанії!

З такою біографією і послужним списком не дивно, що він потрапляє у перший загін астронавтів, який складався із семи осіб. Але в американських конструкторів-ракетників підкорення всесвіту вочевидь не ладилося. Янкі сильні там, де трудяться емігранти, яким треба «копати на повний штих». Щоб космічну галузь поставити на ноги, довелося вдатися до добре перевіреного рецепту — залучити до «святої справи» батька Фау-2 Вернера фон Брауна і його команду німецьких ракетників у кількості 765 осіб.

З ними процес пішов. Але дуже вже помітним було відставання від СРСР. Перший супутник і перша тварина в космосі дуже вдарили по самолюбству американців. На арійця гримнули, і він обрав найпростіший і найкоротший шлях. Запуск першої людини в космос — за найпростішою балістичною траєкторією, все одно зарахується! Як ракету-носій узяв серійну бойову (малопотужну для космічних потреб) ракету «Редстоун». Слід зазначити, що і в СРСР супутник та Лайку також запускали вдосконаленою бойовою міжконтинентальною ракетою.

Хто бачив на ВДНГ у павільйоні «Космос» апарат Гагаріна, той не міг не здивуватися, як у такій тісноті можна вмістити людину у скафандрі! Отож, фон Браун запхнув Шепарда в значно менший (в 1,6 разу) об’єм — 1м³! І дихати наказав чистим киснем із тиском половина земної атмосфери (у нас використовувалося комфортне повітря звичайного тиску). Навіть крісло не обладнав катапультою, не вистачало потужності ракети все це підняти. А Гагаріну вона згодилася — під час спуску на Землю на висоті 20 км він катапультувався. Незручно казати, але перші американські астронавти старанно відпрацьовували і терпіння — у космічному кораблі не передбачалося справляння природних потреб звичайним способом. Пілотів забезпечили таємною розробкою для снайперів, тепер відомою під назвою «памперси».

У квітні 1961 р. американці, відразу після шоку, викликаного тріумфом Гагаріна, провели два пуски з макетами астронавтів, і обидва невдало. Шепард результати знав. Не підтвердивши хоча б одним заліковим польо­том доопрацювання, розуміючи, що відступати нікуди, пуск призначили на 2 травня 1961 р. Можна собі уявити, скільки мужності знадобилося Шепарду. Адже він — уже не молода людина (старший за Гагаріна на 11 років), мав за плечима дві вищі освіти, війну, сім’ю, дітей. Проте ніхто з колег і друзів не пригадує навіть тіні зневіри чи сумніву в нього у той період.

2 травня почалися гарячкові спроби запуску ракети. Астронавт практично весь час перебував усередині корабля «Меркурій» (власна назва — «Фрідом-7»). Фахівці поспіхом усували одну несправність за іншою по 24 години на добу.

Нарешті 5 травня, після чергової чотиригодинної затримки, старт із мису Канаверал відбувся! Весь політ — за незвичною для нас балістичною траєкторією. У космос Шепард вийшов на 185 км і пробув там 15 хвилин і 22 секунди. Якщо наш Юрій був фактично космічним туристом, то Алан провів планове ручне маневрування. Його політ був першою цеглинкою величезної програми польоту на Місяць. Американський астронавт виявився балакучішим і увійшов в історію фразою: «Який класний вид звідси!», розтиражованою пресою так само, як і наше улюблене «Поїхали!»

Шепарда палко і щиро люблять в Америці. Не менше, ніж у Росії Гагаріна. Нагороджений усіма належними міжнародними і державними нагородами. На його честь перейменували і рідне місто. Але доля підготувала йому ще одне випробування — на вершині слави з ним трапляється біда. У 1963 р. він втрачає слух. Здавалося б, можна достойно відійти від справ, зайнятися здоров’ям, почивати на лаврах. Але Шепард проявив незвичайний характер. Шість років виснажливого лікування, операцій — і слух вдалося повернути. У цей складний для себе період він отримав ще один удар — трагічна смерть товариша і дублера, астронавта №2 США — Гріссома, який згорів на старті в місячному кораблі «Аполлон-1» разом із Вайтом і Чаффі. Далися взнаки суто киснева атмосфера корабля і відсутність засобів порятунку астронавтів.

Видужавши, Шепард крок за кроком повторив весь свій шлях, від новачка пілота до групи астронавтів, відібраних для польотів на Місяць! Після щасливого повернення екіпажу «Аполлона-13», політ якого мало не скінчився трагедією у глибинах космосу, 48-річного Шепарда як найдосвідченішого призначають командиром наступного екіпажу. Тут є над чим замислитися, а Шепард... бере з собою м’ячик для гольфа і на Місяці у «вільний час» грає зі своїм напарником Мітчелом!

Досягнувши як льотчик усього можливого на той час, освоївши цивільні й військові літаки, ставши інструктором льотчиків-випробувачів, облетівши Землю і Місяць на космічних кораблях, здійснивши посадку на Місяць і стартувавши з нього, у чині контр-адмірала він іде у відставку. І займається бізнесом. Цікаво, що й тут він досяг успіху.

У 74-річному віці, в оточенні родичів і найближчих друзів, чинно і шляхетно, як і належить християнинові, він від нас пішов. Пішов, щоб залишитися в історії назавжди.