ЗДИЧАВІЛА ПРИВАТИЗАЦІЯ, АБО ЩО КРИЄТЬСЯ ЗА ПРИМУСОВИМ ВІДЧУЖЕННЯМ МАЙНА

Останнім часом загострилася ситуація з відчуженням майна у вигляді високоліквідних активів державних підприємств та акціонерних товариств, що перебувають у стадії приватизації. З’явився навіть термін, що дуже добре характеризує цей процес, — «дика приватизація», оскільки йдеться про вихоплення зі складу підприємств-боржників майна, що користується попитом, і його реалізацію, незалежно від того, наскільки це майно (активи) впливають на самопочуття підприємства. Причому діюче законодавство дозволяє це робити як державним виконавцям, так і податковим органам.

Захисники діючої системи відчуження майна працюючих підприємств посилаються на практику інших країн, на ринковий характер цих норм, які, на їх думку, тільки дисциплінують суб’єктів господарської діяльності. Як законослухняний громадянин, я не можу заперечити проти цього. Однак здоровий глузд підказує, що недаремно таким криком кричать підприємства, недаремно Президент України дав доручення уряду припинити ці процеси, розібратися, що за ними криється, наскільки вигідна державі така система — швидкого вихоплення майна з працюючих підприємств.

От із позиції — кому це вигідно — і хотілося б подивитися на цей процес.

Почнемо з того, що ніде в законодавстві не прописано, що конкретно можна вилучити з працюючого підприємства, а що ні. Законом передбачена лише черговість вилучення видів майна. Оскільки ж на багатьох підприємствах борги значно перевищують суму активів, неважко здогадатися, що в такому випадку можна вилучити за борги будь-які активи. Для довідки: кредиторська заборгованість між підприємствами країни становить біля 270 млрд. гривень. Це в декілька десятків разів більше всього майна, приватизованого за десять років.

Тепер давайте подивимось на логіку дій того, хто вилучає активи. Скажіть, навіщо йому те, що не користується попитом? Йому потрібні тільки активи, на які є попит. Що це за активи? Ті, що користуються споживчим попитом, чи активи, на базі яких є сенс організовувати вигідний бізнес (транспорт, будівлі, приміщення, якщо на них є замовлення, унікальне обладнання, прогресивні виробництва, монопольні утворення тощо).

Останнім часом, відчувши безкарність, замовлення пішли саме на виробництва. Таким чином, зокрема, через державного виконавця було вилучено на користь одного з кредиторів об’єднання «Росава» шинне виробництво — основу основ цього об’єднання, в «Донбасенерго» — три з п’яти теплових електростанцій, в «Луганськобленерго» — її основу — систему високовольтних ліній і засобів передачі електроенергії. Про прихований характер перерозподілу свідчить те, що після відчуження активів «Росави» й досі невідомий їх справжній новий власник.

Чим приваблює така система придбання майна, якщо порівняти її з банкрутством, приватизацією? А тим, що через неї вдається отримати активи для нового бізнесу без старих боргів, без працівників з їх проблемами та зобов’язаннями перед ними. Отримати активи одному, залишивши з носом всіх інших кредиторів.

У чому, власне, відмінність цієї норми від механізмів трансформації фінансових зобов’язань в майнові інших країнах. У тому, що там усі кредитори мають рівні права, в тому числі й держава.

Саме через цей механізм ми отримуємо ситуацію, коли все краще з підприємства вилучається, його власникові залишається тільки оболонка та борги, а також розлючений колектив та незадоволені кредитори. Що буде з цим підприємством далі, неважко прогнозувати. Хто буде відповідати, теж відомо — влада, яка це допустила.

І що цікаво, такий механізм працює в основному щодо найбільш привабливих державних підприємств та господарських товариств, які перебувають під контролем держави. Причина, очевидно, в тому, що недержавний власник, якщо це справжній господар, усіма силами боротиметься проти такого відчуження, якщо тільки воно не здійснюється за його ж наводкою. Але тоді це пройдисвіт, який бажає всіх обвести навколо пальця. І робить це він для того, щоб вчасно зіскочити з доведеного до ручки об’єкта. Але це вже предмет турботи правоохоронних органів, оскільки такі дії пов’язані зі штучним банкрутством. Однак, скажіть на милість, навіщо це робити державі руками своїх чиновників (державних виконавців, податкових органів)? Навіщо їй роздягати свої підприємства?

Логіки немає, якщо дивитися на державу як на абстрактного власника. Але логіка простежується, і дуже добре, коли за абстрактним поняттям держави бачиш конкретного політика чи конкретного чиновника, або того чи іншого в одній особі.

З політичної точки зору — це надзвичайна зброя. Тільки вдумайтеся, якої сили важель має політик, якщо в нього в руках права:

1) обезкровити будь-яке норовливе підприємство, що не дає грошей на партійні потреби, або допомогти «своїм» бізнесменам зламати конкурента;

2) на різниці ринкового попиту і непрозорої ціни продажу можна отримати хорошу маржу, яку непогано поділити між покупцем і продавцем.

Все це припущення, але скажіть, чи є у нас механізми, які не дали б їм реалізуватися? Те, що відбувається в житті, свідчить про інше. Сотні трудових колективів говорять про запуск у життя страшного за своєю силою руйнівного механізму переділу власності.

Не треба бути провидцем, аби зрозуміти: залишені без ліквідних активів підприємства поповнять ті тисячі об’єктів приватизації, що не користуються попитом чи залишилися нам у спадщину після сертифікатної приватизації і пільгової підписки трудовими колективами. Колосальні зусилля Президента України, всіх, хто хотів би бачити нашу приватизацію відкритою і прозорою, за участю багатих інвесторів, що знаються на великому бізнесі, пропадуть задарма. На відкритій та прозорій приватизації можна буде остаточно поставити хрест.

Ось чому Президент України змушений був зобов’язати уряд припинити вакханалію з роздяганням підприємств, терміново доопрацювати закони таким чином, щоб вони передбачали цивілізовані відносини кредиторів і дебіторів, рівність кредиторів між собою.

Було б добре, аби всі, кого не влаштовує прихований переділ власності та маніпуляції з нею, підтримали Президента в цій боротьбі, зайняли в ній активну позицію.