ВИБОРИ-2002: НОВИЙ РУБІЖ ЧИ НОВА ТОЧКА ВІДЛІКУ

Стрімко летить час. Здається, лише вчора було урочисто проголошено незалежність України, а вже сьогодні новій історії української держави, новому літопису України понад десять років.

Залишилася в минулому виборча кампанія 2002 року в усі органи влади, у тому числі й до головного законодавчого органу влади країни — Верховної Ради України. Ключове питання, яке сьогодні турбує практично всіх, — наскільки конструктивно зможе працювати новообрана каденція депутатського корпусу? Чи зможуть політичні сили, які отримали представництво у вищому законодавчому органі країни, буквально з перших днів своєї роботи в парламенті не концентрувати увагу на вирішенні вузькопартійних, вузькокорпоративних, вузькокланових питань, а поставити раз і назавжди на чільне місце своєї законодавчої діяльності вищі інтереси держави та народу?

Питання друге — створення постійної конструктивно діючої більшості у Верховній Раді, здатної взяти на себе політичну відповідальність як за ситуацію в країні та її майбутнє, так і за імплементацію результатів Всенародного українського референдуму. З огляду на, з одного боку, занадто строкату палітру політичних сил, які репрезентували себе під куполом парламенту, а з другого боку — не менш різношерсте ідеологічне забарвлення як окремих політичних партій, так і окремих політиків, — процес цей буде далеко не простим.

Хочеться вірити в краще. У мудрість політиків, які несуть на своїх плечах тягар величезної відповідальності за долю країни й мають усвідомлювати, що в новій політичній грі втрата темпу в роботі парламенту — це недозволена розкіш для держави, якій дуже потрібна інтенсивна та конструктивна робота законодавчої гілки влади, починаючи з перших днів парламентської сесії.

А робота справді має бути величезна. Як повітря, потрібен новий податковий кодекс, якого вже кілька років із нетерпінням чекають і промислові підприємства, і підприємці, і бізнесмени, й іноземні інвестори. Це імплементація результатів усенародного референдуму і як наслідок — внесення серйозних поправок до Конституції, насамперед із метою створення ефективно діючого механізму державної влади та зміцнення держави в цілому. Причому момент істини для цього настав. Про це свідчать останні трагічні події у світі, у тому числі й великомасштабні акції терору в США.

Сьогодні, з огляду на непрості тенденції розвитку світової економіки, беручи до уваги також російський чинник, ми повинні вкотре серйозно все зважити й прорахувати, ясно усвідомлюючи, що без зміцнення самої держави, без створення конструктивно діючої центристської більшості в парламенті, яка працює в тандемі з урядом, важко буде розраховувати не лише на загальний успіх у процесі подальших ринкових реформ, а й на подальшу пролонгацію позитивних процесів, що вже почалися, позитивної динаміки в економіці.

Цілком закономірне запитання щодо майбутнього в приватизації. Чи змінюватиметься її стратегія, чи змістяться ті або інші акценти в процесі її проведення? Лише виразність сьогоднішніх процесів у цій сфері, і насамперед ясність перспективи при стабільних правилах гри, може справді створити максимально сприятливий інвестиційний клімат на приватизаційному ринку України.

Що ж до нової програми приватизації, то її проект сьогодні розробляють фахівці Фонду державного майна України. У вересні нинішнього року проект програми надійде до Кабінету міністрів України з таким розрахунком, щоб наприкінці року її затвердила Верховна Рада. Новий, 2003 рік Фонд держмайна має зустріти з затвердженою парламентом новою програмою приватизації. Період дії нової програми, за аналогією до існуючої, також розрахований на трирічний період.

Слід відразу зазначити, що названий документ, його зміст не носитиме революційного характеру. Революційною програма може бути лише тоді, коли здійснюється радикальний перехід від паперової сертифікатної приватизації до грошової приватизації великих стратегічних об’єктів. Нині ж зміни матимуть, швидше за все, еволюційний характер. Бо і в новому трирічному циклі буде пролонгована грошова приватизація стратегічних об’єктів, підприємств, які посідають монопольне становище на ринку. Мабуть, збережеться ключова теза чинної програми про промислового інвестора, тільки, може, у трохи спрощеній формі, яка розширює коло учасників приватизації. Оскільки, на мій погляд, якщо чільне місце в грошовій приватизації посідає все-таки не надходження грошей за всяку ціну до бюджету, а перспектива приватизованого підприємства, підвищення його ефективності та конкурентоспроможності, то іншого просто й бути не може.

Попри те, що в результаті масової сертифікатної приватизації десятки тисяч підприємств стали приватними, далеко й не в усьому було досягнуто намічених цілей. По-перше, не сформовано широкого прошарку ефективних приватних власників. По-друге, структурна перебудова економіки не призвела до бажаного підвищення ефективної діяльності підприємств. По-третє, залучених у процесі приватизації інвестицій явно недостатньо для виробничого технологічного та соціального розвитку підприємств. По-четверте, у цілому ряді галузей не вдалося зберегти конкурентне становище підприємств на вітчизняному та світовому ринках.

Гадається, для усунення перелічених негативних тенденцій необхідно змінити пріоритети державної політики у сфері приватизації, розробити й реалізувати нові підходи до вирішення завдань, пов’язаних із управлінням державною власністю.

У зв’язку з цим головною метою державної політики у сфері приватизації, на мій погляд, має стати кардинальне підвищення ефективності функціонування як окремих промислових підприємств, так і всього народногосподарського комплексу країни в цілому.

Для досягнення зазначеної мети необхідно насамперед вирішити такий комплекс завдань:

створення сприятливого економічного середовища для розвитку бізнесу, насамперед у реальному секторі економіки;

залучення інвестицій до реального сектора економіки, насамперед за рахунок інвесторів, зацікавлених у довгостроковому розвитку промислових підприємств, готових узяти на себе зобов’язання з реалізації інвестиційних умов і безумовно їх виконувати;

створення широкого прошарку ефективних власників, орієнтованих на довгостроковий розвиток підприємств, насичення вітчизняною продукцією внутрішнього ринку та її просування на світовий ринок, розширення виробництва і створення нових робочих місць;

істотне підвищення якості менеджменту та ефективності управління за рахунок посилення відповідальності власників приватизованих підприємств і зацікавленості керівництва та персоналу підприємств у результатах своєї виробничої діяльності.

Практично неможливо досягти головної мети державної політики у сфері приватизації без диференційованого підходу до приватизації підприємств, залежно від рівня їх ліквідності. У зв’язку з цим високоліквідні підприємства слід, напевно, приватизувати, виходячи з необхідності дотримання балансу між величиною інвестицій, які йдуть на розвиток підприємств, і обсягом коштів, що надходять до державного бюджету від продажу підприємств, з урахуванням їх реальної оцінки, максимально наближеної до світового рівня.

Приватизація ж низьколіквідних підприємств має проводитися в основному шляхом залучення ефективних власників, які підтвердили свою готовність і вміння здійснювати реальні інвестиції й у повному обсязі виконувати інвестиційні та соціальні зобов’язання перед підприємством і державою (збереження або додаткове створення робочих місць, вирішення екологічних завдань тощо). Було б цілком логічно й економічно доцільно передбачити продаж низьколіквідних підприємств таким власникам за мінімальною ціною при умові ретельного аналізу поданого бізнес-плану й реалізації заходів контролю за системою показників роботи приватизованого підприємства.

У соціально-економічній ситуації, що склалася, визріла об’єктивна необхідність перегляду принципів і пріоритетів у сфері управління й розпорядження державним майном, посилення державного контролю та регулювання в державному секторі економіки.

Посилення ролі держави в регулюванні економіки не слід розуміти як політику нарощування маси об’єктів державної власності в економічному просторі країни. Сьогодні як ніколи відчувається об’єктивна потреба в створенні стрункої економічно та логічно виваженої системи критеріїв, відповідно до яких, ті чи інші об’єкти вибираються для здійснення державного управління на базі жорсткого, докладно регламентованого механізму управління та контролю за держвласністю.

Та поруч із величезним масивом як повністю державних, так і повністю приватизованих підприємств є не менш значна група господарських товариств — близько 1700, в яких частка держави як акціонера коливається від сотої частки відсотка до ста відсотків. І державі далеко не байдуже, як ефективно в них використовуються її корпоративні права. Чи є прибуток, чи нараховуються дивіденди тощо.

Головними цілями управління корпоративними правами держави мають стати:

збільшення неподаткових доходів державного бюджету, які в перспективі створюють передумови для зниження державою податків на результати господарської діяльності;

забезпечення виконання господарськими товариствами і товариствами загальнодержавних функцій (оборона, безпека, соціальні програми, регулювання природних монополій);

стимулювання розвитку виробництва, поліпшення фінансово-економічних показників діяльності господарських спілок і товариств, залучення інвестицій;

оптимізація управлінських витрат (зменшення кількості господарських спілок і товариств, у статутному фонді яких є частка держави, зменшення витрат, пов’язаних із управлінням);

здійснення інституціональних перетворень в економіці (реструктуризація підприємств, галузей, створення вертикально інтегрованих структур).

Насамкінець хочу вкотре підкреслити, що для успішного проведення ринкових реформ, забезпечення їх позитивної динаміки насамперед потрібні політична стабільність у суспільстві й консолідація зусиль усіх політичних партій та рухів у напрямі економічного оздоровлення країни.

Успішне завершення спікеріади, обрання керівництва Верховної Ради, яке репрезентує потужний демократичний центристський блок, вносить вагому частку оптимізму й уселяє віру в те, що сформована парламентська більшість, чисельність якої, сподіваюся, невдовзі зросте, стане потужною стабілізуючою силою не лише в парламенті, а й у суспільстві в цілому, взявши за основу своєї діяльності вищі інтереси держави та народу. Гадаю, нинішньому депутатському корпусу в тандемі з урядом буде під силу повести країну вперед шляхом подальшого розвитку демократії та поглиблення ринкових реформ, успішно реалізуючи накреслений Президентом європейський вибір України.

На мій погляд, сьогодні настав момент істини не лише для державної влади в цілому, а й для кожного з нас, кому небайдужа доля нашої держави та її майбутнє. Не лякаючись гучних слів, хочеться сказати, що сьогодні Україна отримала історичний шанс для потужного ривка вперед шляхом реформ, демократії та прогресу. Хотілося б, щоб цей унікальний шанс не був втрачений.