«УКРРУДПРОМ»: ПОГАНИЙ МИР?

Корито на всіх

Напередодні Великодня депутати ухвалили спеціальний закон про особливості приватизації однієї компанії. Формально компанія малоцікава: основні фонди — менше мільйона гривень, чисельність робітників — менше сотні чоловік, статутною діяльністю практично не займається, передоручивши її іншим.

Однак ішлося не про мале підприємство — про особливості приватизації основних залізорудних родовищ країни. Депутати визначилися, хто і як приватизуватиме «Укррудпром» — державну акціонерну компанію, в яку держава передала акції залізорудних підприємств, що видобувають в Україні близько 70% металургійної сировини.

У тому, що ДАК продадуть уроздріб, мало хто сумнівався. Це було цілком очевидно, оскільки створений для управління активами гірничорудної промисловості холдинг нічим реальним ніколи не управляв. Кожен гірничо-збагачувальний комбінат контролює певна бізнес-група, тож по суті заняття чиновників холдингу зводилися до складання папірців, які мало хто читав і ще менше збирався виконувати. На численних балансових і виробничих нарадах уже давно ніхто не згадує, що більшість ГЗК нібито державні.

Тож фактично йшлося тільки про юридичне оформлення переходу власності. Альтернативний законопроект народного депутата Гурова, що передбачав приватизацію єдиним шматком, був явно «непрохідним». Жодна бізнес-група не могла допустити, щоб контрольний пакет акцій на «її» ГЗК утік під чужий контроль. Це означало б тотальний перерозподіл каналів реалізації та фінансових потоків. Щорічний оборот ГЗК, акціями яких володіє «Укррудпром», сягає 750 млн. дол., а це дуже пристойні гроші.

Гірничорудна промисловість (природно, не за зданою бухгалтерією) — цілком рентабельний бізнес. А головне, своя руда означає помітне здешевлення виплавленого металу, додатковий експортний прибуток та інші радощі...

Власне, сам закон, автором якого є колишній гендиректор Центрального ГЗК Павло Мовчан, досить простий. Першочергове право на придбання акцій, що залишилися у держвласності, мають інвестори (не офшорні компанії), котрі володіють більш як 25% акцій підприємства, виставленого на продаж. Їм же віддається перевага при купівлі підприємств, де інвестора немає (у даному разі це Криворізький ГЗК із 6,3 млн. тонн руди на рік і вапнякові рудоуправління).

При цьому в держвласності на один рік закріплюється пакет у 25% кожного з підприємств. Через рік інвестор може його викупити. Плюс передбачається мораторій на банкрутство підприємств «Укррудпрому» протягом п’яти років.

Майже пісня! Деяку незручність може створити хіба що вимога до інвестора мати «суто неофшорне» походження: нині в реєстрах акціонерів ГЗК значаться в основному офшори. Втім, питання це можна вирішити. Приміром, компанія СКМ, що належить Рінату Ахметову, контролює Центральний і Північний ГЗК (в обох — понад 40% акцій) і має цілком нормальну донецьку прописку.

Закріплення за державою 25-відсоткового пакета виглядає дуже зворушливою турботою про гроші інвестора — аби бідолаха не переплатив! Розмови про необхідність держконтролю на першому етапі складно назвати навіть «дитячим лепетанням». «Укррудпром» нічого не міг контролювати. Навіть там, де мав контрольні пакети. Приклади — Центральний, Інгулецький, Північний ГЗК. А вже з удвічі меншим, блокуючим пакетом, та ще й у передвиборний період держава може такого наконтролювати...

Заборона на банкрутство для власників — теж річ досить корисна. Щодо більшості ГЗК заведено справи про банкрутство. Добре, якщо його ініціювали свої структури. Але ж трапляються й чужаки.

За словами голови ФДМ Михайла Чечетова, заборона на банкрутство, з одного боку, призведе до того, що «підприємство не зможе взяти кредит і нормально розвиватися», а іншого, з огляду на наявність безлічі тіньових схем, — при відсутності мораторію існує загроза ліквідації підприємств.

Як зазначають критики закону, у ньому упущено питання, що робити із сотнями кілометрів занедбаних і затоплених виробок, із багатокілометровими кар’єрами, відкачуванням води тощо. Це правда, хоч і «Укррудпром» цим питанням займається рівно настільки, скільки йому виділяли «з панського плеча» керуючі компанії. А питання рекультивації й екологічної безпеки в цілому вирішуються законодавством. Звісно ж, якщо його виконання контролювати. За всю свою шестирічну історію «Укррудпром» цього зробити не зміг і про кар’єри згадав тільки тоді, коли запахнуло ліквідацією. Але якщо є таке палке прагнення потрудитися на природоохоронній ниві, сам холдинг можна було б і зберегти, обізвавши, приміром, «кривбаською водокачкою»...

Дуже туманними видаються перспективи досягнення ще однієї мети, декларованої при ухваленні закону, — запобігання корпоративним конфліктам у ході приватизації.

Закон фіксує статус-кво, що влаштовує далеко не всіх. Так, за дужками залишився найбільший в Україні Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча (Володимир Бойко). «Іллічівці» уже всерйоз лаштувалися копати новий ГЗК у Приазов’ї, на Куксунгурському родовищі.

Не в особливому захопленні й «Індустріальний союз Донбасу» (Сергій Тарута), і акціонери «Запоріжсталі» (Алекс Шнайдер та Едуард Шифрін). Хоча запорожці постраждають менше: у них є блокуючий пакет Запорізького залізорудного комбінату. Та й із Інгулецьким ГЗК, контрольованим пітерцем Вадимом Новинським (до додемісії 48% акцій), у них дуже тісні зв’язки.

А ось у ІСД, який дуже небайдуже поглядав у бік Інгульця, справи гірші. Купивши завод ім. Дзержинського, меткомбінат в Алчевську і зовсім недавно — угорський «Дунафер», вони повинні забезпечувати їх сировиною. Раніше це робилося в основному за рахунок поставок із Північного ГЗК і з Росії. Але тоді на ПівнГЗК сидів київський харків’янин Олександр Ярославський. Після приходу туди Ріната Леонідовича, якому котун із ПівнГЗК знадобиться на «Азовсталі», теж не виключені суттєві корективи в пріоритетності поставок.

По ходу прийняття укррудпромівського закону приватизації Фонду держмайна довелося хитатися разом із «генеральною лінією». Від початку він виступав і за продаж єдиним пакетом, і окремо. Після ухвалення закону привітав прийняте рішення, яке «дозволить залучити на підприємство більше інвесторів, котрі сукупно зможуть вкласти у виробництво багато коштів».

Втім, щоб не гнівити незадоволених депутатів, Михайло Чечетов заявив: для Криворіжжя було б краще, «аби зайшов один інвестор на весь «Укррудпром». Це дозволило б ефективніше вирішувати соціальні, екологічні проблеми регіону. «Якби інвестор щось не так робив, ми просто розірвали б із ним договір».

Зворушливе було б, напевно, видовище: Ігор Коломойський (Приватбанк) і Рінат Ахметов (СКМ) в одному строю, як єдиний інвестор, управляють Центральним і Північним ГЗК...

Однак ФДМ сподівається на краще — що продаж пакетів акцій ДАКу вдасться зробити менш «скандальним». Адже «без досягнення всіма зацікавленими у приватизації «Укррудпрому» сторонами згоди цей закон ніколи не набрав би 276 голосів».

За справедливим зауваженням пана Чечетова, «якби продавали «Укррудпром» єдиним пакетом, то між інвесторами почалася б велика всесвітня бійка». У Фонду жевріє надія, що, коли бійка буде меншою, бюджет отримає гроші від продажу швидше.

Руда в упаковці

Попри те, що ряд депутатів і фракцій планують оскаржити ухвалення закону і готові дійти до Конституційного суду, шанси на його підписання Президентом досить високі. Відразу ж після отримання президентського автографа, тобто приблизно з травня, ФДМ упритул займеться підготовкою продажів.

До речі, ще одне цікаве питання — ціна пакета. За заявою М.Чечетова, поки що передчасно говорити, якою вона буде. «З точки зору реалізаційної ціни, я не бачу великої різниці в тому, єдиним пакетом продавати «Укррудпром» чи вроздріб, і сьогодні ще рано прогнозувати, у який бік буде ця різниця».

Кілька років тому ФДМ мав намір продати 50% акцій «Укррудпрому» за 100 млн. дол. Оскільки лише в контурах діючих кар’єрів запаси руди оцінюються в 10 млрд. тонн, виходить не дорожче двох центів за тонну запасів, що, делікатно висловлюючись, не дуже дорого.

На відміну від держави, бізнес свої резерви, а тим більше частку ринку оцінює дорожче. 2000 року, коли в умовах не дуже високих цін структури Юлії Тимошенко продавали Південний ГЗК, що перебував під сильним політичним і економічним пресингом, 60% акцій оцінювалися у 50 млн. дол. Через кілька років при контактах щодо продажу Полтавського ГЗК (1,7 млрд. тонн запасів) фігурували цифри 150—200 млн. дол. Перш ніж провести свою «розмиваючу» емісію на 8,4 млн. дол. (недавно Верховний суд України визнав її повну законність), акціонери Інгулецького комбінату, за непідтвердженими даними, пропонували одній із дніпропетровських груп викупити 48% приблизно за сотню мільйонів умовних одиниць. Однак сума була потрактована як завищена, а ризики — через виникнення у партнерів проблем у металургійному секторі з однією з донецьких груп — як зависокі. ІнГЗК перейшов до точкового переконування окремо взятих чиновників (слід гадати, нематеріального), і в сумі отримання контрольного пакета обійшлося йому значно дешевше. Навіть попри те, що питання вирішувалося на рівні Банкової і Кремля.

Нині акціонери Інгулецького комбінату готові викупити «залишковий» держпакет (37,57%) за 100 млн. не умовних, а цілком конкретних гривень (18,8 млн. дол.). Це, до речі, досить щедро — в 1,5 разу перевищує колишній номінал. Однак і їх держава не отримає: як зазначалося вище, відповідно до закону Мовчана, вона може на першому етапі продати тільки частину, що перевищує 25%, тобто в даному разі близько 13%.

Про бідну державу

Дорого продавати свою власність наша держава не вміє у принципі. Класичний приклад — Північний ГЗК, де дружня Укрсиббанку структура в ексклюзивному порядку купила 36% акцій за ціною, всього на 11% вищою, ніж та, за яку було продано в ході конкурентної боротьби 6,6-відсотковий пакет схожого за потужністю Полтавського ГЗК. Оскільки за ПівнГЗК тоді були готові поборотися і група «Приват», і «Інтерпайп», — отримати за пакет близько 30 млн. доларів вважалося не таким уже й недосяжним.

Однак, як справедливо зауважив тодішній глава ФДМ, більше половини кредиторської заборгованості було зосереджено в Харкові й у разі програшу Укрсиббанк негайно подав би на банкрутство. Щоб не провокувати хороших людей на різкі вчинки, умови конкурсу склали так, що в них не вистачало тільки фрази про юридичну адресу переможця. Втім, це був далеко не перший (і вже точно не останній) такий конкурс, тому ніхто й не здивувався.

Цікаво, але для оцінки вартості активів непоганим орієнтиром можуть слугувати північні сусіди. Там у лютому ц.р. 60% акцій курського Стойленського ГЗК (виробнича потужність приблизно така ж, як і на ІнГЗК) оцінили у 510 млн. дол. Щоправда, угода має бартерний характер: акції міняються на 15,5-відсотковий пакет Новолипецького меткомбінату. Однак порядок цифр показовий.

Та й коли нинішнього року Олександр Ярославський поступився контролем над ПівнГЗК Рінату Ахметову, сума угоди була значно вищою, ніж ФДМ отримав за 36-відсотковий пакет...

На вартість продажів потенційно має впливати дуже висока нині вартість сировини. Що не суперечить декларованій малорентабельності вітчизняних ГЗК. Показавши рівень прибутку в 4—5% від обороту, вони щиро вважають, що для країни і світу цього цілком вистачить. Реально доходи усе ж таки вищі. Приміром, 2002 року на не найкращому за технологією й умовами видобутку Центральному ГЗК собівартість котунів становила 16 дол. за тонну. Сумнівно, що 2003-го вона дуже змінилася. Водночас продажна ціна на них весь 2002 рік перевищувала 25 дол., а нині прямо злетіла до небес. Результат? ГЗК за результатами 2003 року взагалі збитковий.

У цілому всі підприємства «Укррудпрому», за його даними, спромоглися заробити на ринку, що стрімко зростає, 70,5 млн. грн. чистого прибутку (13,2 млн. дол.). Сам холдинг пояснює це величезними збитками ЦГЗК (42 млн. грн.), достовірність яких нині з ентузіазмом (після зміни управлінської команди) перевіряють правоохоронні органи. Якби не ці збитки, сумарний прибуток ГЗК був би приблизно на третину вищий, що, втім, теж означає максимум 40 центів на тонну видобутої руди. З чим ми державу сердечно вітаємо.

Реальний прибуток власників, як мінімум, на порядок перевищує цю цифру. Як цілком компетентно зазначив Президент України, «управляючі компанії виводять прибутки на офшорні зони». Благо, за останні роки схеми відпрацьовано до автоматизму: тут і ціни на поставлене обладнання, запчастини тощо. Сформовану ще в середині 90-х років систему, коли все що завгодно, аж до туалетного паперу, закуповується підприємствами тільки через дружніх трейдерів, задіюють практично всі компанії.

До речі, трейдери, якщо вірити балансам, теж не купаються в грошах. У бідолах нерідко трапляються невдачі: отримавши прибуток від перепродажу, скажімо, металу, вони несподівано зазнають збитків при торгівлі (чим торгувати, трейдер визначає самостійно) із нерезидентом за іншою статтею. Причому гроші, хоч як дивно, у будь-якому разі йдуть за кордон.

Буває, просто роками не щастить. Отримали прибуток і відразу збитки — які вже тут прибутки! Антимонопольний комітет, правда, обіцяв розібратися у сформованій ситуації, однак навряд чи це відбудеться швидко. Не кажучи вже про те, що нині замість єдиного трейдера, як правило, діють десятки, і довести їхню афільованість, м’яко кажучи, складно.

Втім, існує й радикальний варіант — після силової зміни команди всі доручення попереднього керівництва просто анулюються і починає вибудовуватися нова схема — з іншими трейдерами, іншими борговими паперами, кредитами тощо. Так було після приходу Привату на ПівдГЗК, щось схоже відбувається зараз на ЦГЗК.

Однак у період приватизації «Укррудпрому» цим уже точно ніхто займатися не стане. Тому буде дуже навіть непогано, якщо за урізаний пакет акцій державі вдасться отримати сотню мільйонів...

Суто теоретично новий закон можна назвати «приватизацією для трьох». Якщо не брати до уваги сонму внесених у наші реєстри «віргіно-кіпрсько-латвійсько-швейцарських» компаній, то новим умовам в Україні відповідають тільки три бізнесмени: Рінат Ахметов, Ігор Коломойський і Вадим Новинський. Причому тільки Рінат Леонідович може сказати, що має українське громадянство і постійно проживає в Україні.

Для Ігоря Валерійовича ухвалений закон має дещо дискримінаційний характер, хоча він трохи кращий, аніж закон Гурова. Фактично пан Коломойський може тільки докупити 2,8% на ПівдГЗК і поборотися за Криворізький ГЗК, хоч і без особливих шансів на перемогу. Але й для цього доведеться переводити всі акції з офшорів на українську компанію.

Проте коло претендентів може виявитися значно ширшим. Не виключено: якщо новий консорціум — «Інвестиційно-металургійний союз» — стане тим акціонером, якому передасть свої акції СКМ, до списку приєднається Віктор Пінчук. До речі, коли Мовчан писав свій закон, у голові в нього, можливо, кружляло і власне прізвище. Та не склалося. На ЦГЗК тепер інші часи і пісні.

Основні події завершаться до жовтня поточного року. Тож літо для металургії обіцяє бути і спекотним, і цікавим.

ДАК «Укррудпром» створена 1998 року шляхом включення до її складу держпакетів акцій підприємств гірничо-збагачувального комплексу, у т.ч. криворізьких Інгулецького, Південного, Північного, Центрального гірничо-збагачувальних комбінатів, які здійснюють відкритий видобуток, і підземного Криворізького залізорудного комбінату. Їй також належать акції Балаклавського, Докучаївського і Новотроїцького рудоуправлінь, які видобувають металургійний вапняк.

Об’єднані в «Укррудпромі» підприємства виробляють близько 70% залізорудної продукції і близько 80% флюсів та вапняків в Україні.