УКРАЇНСЬКІ РЕФОРМИ, АБО ПРИВАТИЗАЦІЮ НІХТО НЕ ЛЮБИТЬ

Приватизація як зло

Різко негативна оцінка нашої приватизації не просто типова. Лише таку оцінку і можна знайти в ЗМІ. Ніхто з політиків і, ширше, публічних представників еліт не дозволяє собі позитивних висловлювань про приватизацію. Вони часто і багатослівно навіть не критикують, а позначають приватизацію як усіма одностайно зрозуміле, невідворотне з якоїсь причини і тому начебто містичне зло. Зазначимо, що більшість можновладних лайливців активно і не без вигоди беруть участь у приватизаційному процесі.

Коли така велика кількість безсумнівно розумних людей, що кардинально різняться за інтересами, принципами та вчинками, висловлюються однаково, це дає привід для міркувань. Просте пояснення, що лежить на поверхні: українська приватизація справді невдала, руйнівна і не реалізувала цілей, задля яких здійснювалася. Насправді це не так.

Виконано головне політичне завдання масової приватизації — стимулювати прискорений розвиток недержавного сектора економіки і забезпечити його переважання над державним. 2001 року частка недержавного сектора (приватизованих і нових підприємств) становила (Статистичний щорічник України за 2001 р.):

— у прибутку від основної діяльності до оподаткування 62,8%

— у середньорічній чисельності робітників (з урахуванням малих підприємств) 56,1%

— в інвестиціях в основний капітал 56,7%

— у введенні в дію основних фондів 57,4%

— у виробництві промислової продукції (з урахуванням малих підприємств) 79,5%

— у виробництві продукції будівельних підприємств (підрядні роботи) 78,1%

— у внутрішньому оптовому товарообігу 93,0%

— в експорті товарів 83,8%

З урахуванням реальних масштабів тіньової економіки частка недержавного сектора за наведеними показниками була б істотно вищою. Але з точки зору цілей приватизації важливим є переважання недержавного сектора саме в легальній економіці.

Порівняння ефективності роботи підприємств державного і недержавного секторів було здійснене В.Дубровським і Т.Шигаєвою за даними за 1997—2000 рр. Воно засвідчило, що поведінка недержавних підприємств навіть за умов падіння виробництва була більш ринковою. У період кризи в цих підприємств була менша кредиторська і дебіторська заборгованості, на несприятливу кон’юнктуру вони реагували прискоренням обороту коштів, мали більшу схильність до інвестування. В умовах зростання промислового виробництва 1999 року спостерігалася слабка позитивна кореляція між глибиною приватизації галузей і їхнім зростанням; 2000 року ця позитивна кореляція стала істотною.

Приватизація, таким чином, стала важливим чинником формування ринкових відносин і зростання економіки, яке триває вже чотири роки. Проте довівши свою значущість у цьому сенсі, вона програє як соціальний процес, і в міру розширення своїх масштабів оцінюється населенням дедалі негативніше, особливо, коли йдеться про продаж великих підприємств.

Частка населення, що негативно ставиться до приватизації, становила у % до загальної кількості опитаних (табл. 1):

При цьому населення чітко й усвідомлено розрізняє процес розвитку приватного підприємництва загалом і приватизації — зокрема.

Не схвалюють розвиток приватного підприємництва, % до загальної кількості опитаних (табл. 2):

(Українське суспільство: соціологічний моніторинг 1994—2003. Дослідження Н.Паніної та Є.Головахи.)

Порівняння наведених динамічних рядів недвозначно засвідчує: від 1995 року із розвитком приватного бізнесу дедалі більшає громадян, що позитивно його оцінюють, до того ж ті, хто дотримується протилежної думки, тепер у безсумнівній меншості; водночас негативне ставлення до приватизації великих підприємств стійко зростає протягом усього періоду її здійснення, і, що особливо небезпечно, меншість противників перетворилася на більшість. Цей чинник варто вивчити, пояснити і враховувати під час вироблення стратегії модернізації української економіки.

В основі невдоволення населення приватизацією лежить разюча невідповідність очікувань і реальності, особливо під час продажу за приватизаційні сертифікати.

За сертифікати 1992—2001 рр. було продано 47% майна великих і середніх підприємств. Переважна частина у вигляді акцій — дрібним акціонерам. Дійсність жорстоко розчарувала пересічного українця:

— ціна українського приватизаційного сертифіката на чорному ринку (а тільки там вони і продавалися) ніколи не перевищувала 10 дол. США і досить швидко спустилася до 2 дол.;

— фінансові посередники, яким більшість громадян довірила розпоряджатися своїми сертифікатами, масово і безконтрольно не виконували своїх зобов’язань;

— у процесі приватизації акції в обмін на сертифікати одержали мільйони людей. Нині в Україні понад 18 млн. акціонерів. Більшість не можуть ні продати свої акції за хоч якусь пристойну ціну, ні отримувати доход за ними, ні захистити свої права міноритарних акціонерів. В останні роки зростання економіки часом спостерігається й істотне збільшення ціни акцій деяких приватизованих підприємств навіть у десятки разів порівняно з моментом їхньої приватизації. Зростає кількість фірм, які скуповують акції вроздріб. Та загалом частка таких випадків незначна.

Великі пакети акцій середніх та великих підприємств продавалися на комерційних і некомерційних конкурсах за гроші й акумульовані сертифікати (17,5% вартості всіх приватизаційних угод). Проведення цих конкурсів супроводжувалося безперервними скандалами місцевого й національного значення, обвинуваченнями в залаштункових домовленостях, корупції, нечесній конкуренції, занижених цінах. Ці здебільшого достовірні обвинувачення сформували відповідний образ самого приватизаційного процесу. Образ доповнюють часті випадки змови майбутніх власників із дирекцією підприємства, цілеспрямованого зниження ефективності його роботи, аж до руйнування в передприватизаційний період і знищення соціальної інфраструктури після приватизації.

Негативне ставлення до масової приватизації висловлюють не лише українські громадяни, а й професіонали. Критики сертифікатної (ваучерної) приватизації — українські, східно- та західноєвропейські — одностайні у своїх претензіях. Масову приватизацію провели занадто рано; спочатку слід було створити ринкові інституції і відповідні недержавні організації, здатні взяти на себе низку державних функцій адміністративної економіки. Якщо цього не зробити, раннє скорочення державного сектора призводить до розвитку тіньової економіки, корупції, відповідного ослаблення держави та привласнення приватизованого майна представниками влади.

В Україні всі зазначені негативні, руйнівні процеси проявилися, напевно, найвиразніше й найповніше серед європейських посткомуністичних країн. Справді, саме в період масової приватизації (приблизно 1994—1998 рр.) свого піку сягнула системна соціально-економічна криза, яка полягала, зокрема, в:

— різкому ослабленні держави;

— розвалі державної господарської системи і катастрофічному падінні виробництва;

— нездатності виробити, послідовно і системно здійснити будь-яку стратегію посткомуністичної трансформації, зокрема, швидко створити чи відтворити відповідну правову систему та ринкову інфраструктуру;

— перетворенні старої бюрократії зі знаряддя влади на владу, приватизації нею державних функцій;

— формуванні нового капіталу за бюрократичною матрицею, зокрема і передусім у процесі приватизації;

— вибухоподібному розвитку тіньової економіки та корупції.

Але яким чином масова приватизація пов’язана з цими явищами? Чи є вона причиною кризи (однією з істотних причин)? Якби така форма приватизації в цей час не проводилася, чи вибухнула б системна криза? Чи була реально здійсненна альтернатива масовій приватизації в Україні?

Трансформація суспільства лише починається. Не маючи повної картини зроблених кроків, не наробити б нам помилок у майбутньому.

На відміну від критики, конструктивних пропозицій щодо альтернатив ранньої масової приватизації дуже мало. Проте детальна критика діючого процесу дозволяє загалом відтворити бажану з точки зору опонентів послідовність дій від початку пострадянських реформ:

— припинення горбачовської «спонтанної приватизації»;

— наведення порядку в системі управління державним сектором економіки;

— макроекономічна стабілізація;

— створення дієвих ринкових інституцій та ринкової інфраструктури;

— демонополізація та реструктуризація виробничого сектора шляхом активної промислової політики держави;

— дерегуляція й удосконалення системи державного регулювання;

— заохочення розвитку нового (поза приватизацією) малого та середнього приватного капіталу;

— мала приватизація;

— подолання економічної кризи;

— приватизація великих підприємств.

Це логічна і приваблива схема. Кожен її крок послідовно знижує інвестиційні ризики, сприяє створенню і зростанню вітчизняного приватного капіталу і залученню іноземних інвестицій. Це у свою чергу збільшує ринкову вартість підприємств, наближаючи її до середньосвітової. Велика приватизація за такого сценарію є результатом успішного процесу цілеспрямованого розвитку ринкових відносин. Тоді великі державні підприємства могли б продаватися на сформованих фондовому ринку і ринку промислової нерухомості за прозорими конкурентними схемами. Сумлінність інвесторів забезпечувалася б усією системою ринкових інституцій, а соціальна справедливість — наприклад, системою пільг для працівників приватизованих підприємств.

В описаній послідовності економічних реформ є, втім, один недолік: її не було кому і не було для кого втілювати в життя в 90-ті роки. Це технологічна схема, а не план соціальної дії. Для реформ як процесу розвитку суспільства потрібні реальні, а не уявлювані ідеологами реформ суб’єкти. Тобто мусять існувати нові відносини, нові соціальні групи в процесі розвитку, гострі соціальні конфлікти інтересів, які сягнули настільки небезпечного для стабільності суспільства рівня, що воно прагне змін.

Важко уявити собі, скажімо, ухвалення антитрестівського законодавства США кінця XIX — початку XX ст. без бурхливого розвитку трестів та гострих конфліктів, викликаних їхнім розвитком. Суспільна потреба у вирішенні таких конфліктів реалізується через впливовий попит, тобто прагнення до змін впливових соціальних сил і влади, що їх представляє. Цей впливовий попит і породжує так часто згадувану політичну волю, відповідні ідейні концепції, адекватні технології і виконавців реформ.

Стартові параметри

Для України необхідність і неминучість модернізації були зумовлені переважно зовнішніми історичними обставинами. Саме вони визначали момент її початку і темп, її конкретні завдання та поведінку основних соціальних груп. У результаті розвалу Радянського Союзу і всесвітньої поразки комуністичної парадигми як політичної технології та системи господарювання Україні випало вирішувати практично миттєво й одночасно чотири завдання: становлення держави, політичної нації, громадянського суспільства і ринкової економіки. Наше несамостійне минуле зумовило суперечливий драматичний характер модернізації, фактичну відсутність зацікавлених у ній лідируючих соціальних груп, відносно пасивну реакцію суспільства на виклики історії.

Тривале перебування в радянській політико-економічній системі і процес горбачовських економічних реформ зумовили характер економічних проблем, що постали перед Україною з початку її незалежного існування.

Після розпаду Союзу Україна отримала у спадщину потужний індустріальний комплекс і відповідну інфраструктуру, орієнтовані на обслуговування військово-промислового комплексу радянської імперії. Розпад Союзу і, насамперед, його військової машини означав раптове катастрофічне зникнення попиту на продукцію українського індустріального комплексу, а миттєве багаторазове підвищення цін на російські енергоносії паралізувало можливості пошуку інших ринків.

Адміністративна система управління в СРСР була жорстко централізованою, Україною управляли як адміністративним регіоном. Відповідно, були відсутні державна еліта (із властивими їй відчуттям місії, етикою служіння, історичним досвідом і навичками управління державою), державна інфраструктура і технології, структури стратегічного планування, банківська система, грошова система, система державної безпеки і багато іншого. Не було кваліфікованого і суспільно визнаного прошарку інтелектуалів, здатних до вироблення адекватних українським реаліям концепцій трансформації суспільства.

Тісно пов’язана з Росією, Україна була змушена в 1992—1993 рр. разом із нею лібералізувати ціни, реформувати (а практично — створювати наново) грошову, фінансову й банківську системи, систему управління державною власністю, що раптом стала українською. Внаслідок недосвідченості й незрілості державної машини російські помилки були повторені, помножені й ускладнені (характерний приклад: за розрахунками Українсько-європейського консультативного центру UEPLAC, індекс споживчих цін 1990—2000 рр. становив в Україні 191 144 рази, у Росії — 16 563 рази). У результаті в перші роки незалежності держава практично втратила здатність управляти економікою.

Втрата традиційних ринків збуту на тлі неконкурентоспроможності українських підприємств, розвал системи управління економікою породили глибоку й всеосяжну кризу.

Якби таке трапилося в ринковій економіці, суб’єкти господарювання відповіли б між- і внутрігалузевим перерозподілом капіталу та робочої сили, масовими банкрутствами, реструктуризацією виробництв, активною інноваційною стратегією. Відповіддю українських державних і нечисленних малих приватних підприємств було створення принципово нового типу господарювання, де бартер, приховування прибутку, неплатежі постачальнику, робітникам і бюджету є формою зниження витрат виробництва, а згода виробника на оплату його продукції бартером чи неплатежі — формою зниження ціни продукції.

Надалі за сприятливого перебігу подій можна було б очікувати на поступове скорочення цих деформацій під час проведення системних ліберальних реформ: удосконалення правового поля, розвитку ринкової інфраструктури, зниження податкового та регуляторного тягаря, розвитку нових приватних капіталів поза приватизацією, їхнього природного укрупнення. Проте цей шлях не був реалізований державною бюрократією, що саме набирала сили. Вона від самісінького початку формувалася не як знаряддя легітимної влади, а як її осередок, як суб’єкт влади.

Така трансформація обумовлена знищенням наявної у радянській системі політичної цілезадавальної підсистеми, роль якої відігравала Комуністична партія. Тотальна влада партії забезпечувала стабільність соціально-економічної системи загалом й у цих рамках задавала алгоритми поведінки бюрократії, зокрема форми та межі припустимої корупції.

Відповідно до історичної тенденції систему однопартійної влади було демонтовано, але досить швидко створити демократичну альтернативу Україна не змогла. На те є об’єктивні причини. У демократичних державах такий блок створювався в процесі історичного розвитку і має складну структуру: механізми партійно-парламентської демократії, незалежного судового контролю, контролю засобів масової інформації та громадських організацій. Масовість, активність, навіть агресивність такого контролю — неодмінний атрибут західних демократій. Не слід очікувати від неконтрольованої суспільством влади ефективності та чесності. Окремі політики протягом короткого періоду можуть бути такими, але не влада загалом.

Цінності й стереотипи населення України далекі від громадянської зрілості. Радянська держава, як справжній феодал, виступала власником засобів виробництва і частково робочої сили громадян, законодавцем і суддею, патроном — розподілювачем основних благ, хранителем зрівняльної справедливості та гарантом соціальної безпеки. Ці властивості держави глибоко вкоренилися у стереотипах наших громадян і в професійних навичках державної бюрократії. Примусовий колективізм, насаджуваний радянським режимом, обернувся атомізацією суспільства. Протягом 70 років переслідувалися і були знищені всі форми незалежної від держави самодіяльності громадян. Відповідно, було втрачено традиції самоорганізації, колективного самозахисту, солідарної дії.

Про відмінності в громадянській зрілості суспільства свідчить хоча б той факт, що більш-менш ефективні механізми політичної демократії було швидко створено в країнах Східної Європи та Прибалтики і не було створено в Україні, Росії, Білорусі, Молдові.

Безконтрольність влади ускладнюється глибокими історичними традиціями неповаги до Закону. В усіх прошарках суспільства існує переконання, що коли невиконання Закону корисне, воно і морально виправдане, і соціально припустиме. Начебто існує негласний соціальний договір із цього приводу. Люди не готові стати законослухняними, а держава не здатна ні стимулювати, ні змусити їх до цього. Всі потерпають від недосконалого законодавства і від практики його застосування. Однак відсутність активного суспільного попиту гальмує розвиток законодавства. У результаті — його суперечливість і нерозвиненість в Україні. Часто українське законодавство є в принципі невиконуваним.

За цих умов бюрократія спонтанно зайняла політичну нішу, що звільнилася від Комуністичної партії. Зі знаряддя політичної влади вона сама стала владою. Не маючи ні розвиненої ідеології, ні інших атрибутів політичного блоку держави за фактичної відсутності контролю з боку суспільства, бюрократія стихійно приватизувала свої державні повноваження і спрямувала розвиток держави на реалізацію власних внутрішніх інтересів. Це знайшло відображення в гіпертрофічному розвитку «хабаромістких» державних функцій і скороченні «нехабаромістких» (докладніше див.: Пасхавер А. Перспективы частного предпринимательства в Украине: бюрократия против капитала. Зеркало недели. № 25. 1999).

Системна корупція, що вразила новостворену державну машину, має цілком визначені історичні корені в технології чиновницького управління дореволюційної Росії, але найбільше — у брежнєвській епосі. Добре досліджено феномен так званого «адміністративного ринку» брежнєвського періоду, на який надходили всі рішення й чиновницькі блага і де відбувався в основному натуральний обмін між рішеннями або рішеннями та благами. До «адміністративного ринку» долучалася система законних і, всепроникних, незаконних пільг і привілеїв. Натуральний, бартерний характер обміну не змінював корупційної сутності таких угод. Ринкові зміни лише надали корупції іншої форми, перевівши її переважно на грошову основу. Відкритість економіки, приватне підприємництво в точках контакту з державою збільшили поле застосування корупції, а зняття ідеологічного контролю КПРС вибухоподібно збільшило її масштаби, проте не створило системну корупцію як новий феномен.

Таким чином, процес посткомуністичної модернізації України характеризується трьома принциповими особливостями.

По-перше, переважно зовнішнім характером причин модернізації, що визначають момент її початку, задають спрямованість і темп.

По-друге, фактично безсуб’єктністю початкового періоду модернізації, тобто відсутністю впливових соціальних сил, які усвідомили свій інтерес у таких змінах і готові їх політично висловити і здійснити. Партійна еліта усувається від влади (не особисто, а саме як партійна еліта). Бюрократія, директорат, навколовладний прошарок інтелігенції соціально дезорієнтовані зміною цінностей. Вплив приватних власників та ідейних державників був мізерно малим. Прошарку ідейних реформаторів, готових представити суспільству реалістичні концепції реалізації, не існувало. Суспільство загалом уражається аномією — розкладанням системи цінностей.

По-третє, початок процесу модернізації України ускладнювався низкою чинників, обумовлених її історією:

— наявністю неконкурентоспроможного потужного виробничого комплексу, який внаслідок розпаду СРСР втратив ринки збуту;

— історично зумовленою громадянською пасивністю населення, відсутністю навичок, потреби та інституціональної можливості здійснювати громадянський контроль над діяльністю держави;

— традиційним непослухом Закону в усіх прошарках суспільства, особливо у взаємовідносинах «держава—громадяни»;

— відсутністю досвіду державності, відповідної інфраструктури, кадрів, технологій;

— домінуванням радянської бюрократії, її технології управління, «приватизацією» нею функції держави;

— відсутністю визнаних суспільством системних стратегій модернізації країни.

Перелічені чинники в умовах невідворотних викликів історії породили системну соціально-економічну кризу і подовжують її існування. Всі трансформаційні процеси в Україні відбуваються у темпі й формах, обумовлених взаємодією цих чинників.

Погані реформи чи успішна революція?

Розвиток приватного капіталу, природно, не є винятком із загального правила. Поширені норми ведення бізнесу і весь процес формування приватного капіталу в Україні далекі від ідеальних як за юридичними, так і за моральними критеріями. Немає потреби шукати виправдання такому становищу, але, розуміючи його причини, легше рухатися вперед.

З одного боку, у процесі модернізації України розвиток приватного капіталу є ключовою ланкою і тому формально державою підтримується. З другого — вся сукупність історичних умов нашої модернізації створила екстремально високі ризики підприємницької діяльності в Україні, що визначило природний добір серед першого покоління приватних підприємців: у справу рекрутувалися люди зі зниженим почуттям небезпеки, авантюрного складу, а ці якості рідко поєднуються із законопослухом та високою моральністю. Мова не йде, звісно, про поведінку нових підприємців у всіх сферах життя, а лише там, де вони реалізують функцію капіталу в умовах слабкої держави, яка не здатна та й не прагне захистити права власності і змусити несумлінних суб’єктів господарювання виконувати контракти.

Український приватний капітал зароджувався і ріс у корупційному полі. Від самісінького початку цього процесу корупція була не просто ще одним податком бюрократії на підприємництво, а формою селекції приватного капіталу. Бюрократ, кожен на своєму рівні влади, боровся за право вирішувати, кому бути багатим, а кому — ні, визначати дозволені форми діяльності і межі зростання. Такий тип взаємодії бюрократії та приватного капіталу за відсутності легітимного захисту зумовив форми його укрупнення шляхом консолідації навколо регіональних центрів влади. Так утворилися промислово-фінансові політичні групи — «регіональні клани».

Із зростанням економічної потужності «кланів» за останні два-три роки спостерігається зміна ролей у парі «бюрократія—капітал». Повільно, але неухильно капітал займає в цій парі лідируючі позиції, бюрократія стає агентом (платним) капіталу в державній машині. Ця нова тенденція також дуже далека від ідеальної схеми взаємодії приватного капіталу і суспільства, однак потенційно вона значно продуктивніша, аніж зосередження економічної влади в руках бюрократії. По-перше, «клани», виходячи на загальноукраїнську арену, активно конкурують один з одним, і це вже здоровіше, ніж бюрократична монополія. По-друге, великий капітал на відміну від бюрократії потребує формування у своїй країні визнаної у світі системи господарювання, оскільки при виході на міжнародні ринки доходи капіталу прямо залежать від довіри не лише до нього, а й до країни походження.

Головна заслуга масової приватизації (для багатьох — головна провина) полягає в тому, що вона зрушила у 90-х роках із мертвої точки процес модернізації України. Процес передачі власності із застосуванням сертифікатів від держави новому приватному власнику (за фактичної відсутності приватних капіталів) мав формальний характер. Але ці формальні процедури стимулювали і прискорювали в пасивному, дезорієнтованому зовнішніми викликами історії суспільстві розвиток активних соціальних сил (передусім класу приватних власників), потенційно зацікавлених у модернізації України.

Сертифікатна приватизація передбачала адаптацію громадян до ринкової економіки і реально сприяла їй, насамперед привчаючи до врахування ризиків у господарських рішеннях. Така болісна адаптація мала відбуватися не на реальних заощадженнях, а на штучних приватизаційних паперах. Не провина приватизації, що паралельно відбувався значно болісніший шахрайський процес вилучення у населення реальних заощаджень через фінансові піраміди.

Масова приватизація протягом 90-х років відігравала авангардну роль (не властиву їй за природного перебігу процесу), створюючи і стимулюючи розвиток корпоративного сектора, ринкової інфраструктури, прошарку дрібних власників, системи фінансових небанківських посередників.

Авангардна роль приватизації в економічних реформах сприяла тому, що саме на цьому процесі зосередилися сподівання громадян і їхні страхи. Громадська думка «призначила» приватизацію головною причиною кризи, її глибини, тривалості, а також соціальних деформацій, які цю кризу супроводжували.

Однак негативні риси приватизаційного процесу, супутні йому соціальні конфлікти, викликані ним соціальні патології — це частина загальної картини перехідного періоду в Україні як відповіді на зовнішні виклики історії в умовах несприятливих стартових параметрів суспільства, самою історією й заданих. Масова приватизація як прискорювач трансформаційних процесів, безсумнівно, посилила, розширила цей об’єктивно обумовлений негатив, але не була його причиною.

Приватизація — один із каналів розвитку нових суспільних відносин, і її якість визначається параметрами самого суспільства. Це одне із дзеркал, у якому суспільство, змушуване історією до змін, із невдоволенням упізнає себе і, відповідно до природного бажання психологічного захисту, фокусує невдоволення на державі, владі, яка її представляє, на політичних силах, на окремих політиках і чиновниках. Багато що зміниться, коли пасивне невдоволення поступиться місцем конструктивному контролю над владою. Саме масова приватизація як найважливіший чинник розвитку нових активних соціальних сил тут і зараз створила реальні стимули для розвитку суспільства в цьому напрямку.

Можливо, такий штучний стимул розвитку, як сертифікатна приватизація, — не найкращий інструмент для відповіді на виклики історії, і соціальна ціна за його використання занадто висока? Яким шляхом пішов би розвиток України без масової приватизації? Нові активні прибічники модернізації росли б в уповільненому темпі пасивного суспільства, старі соціальні групи — лідери радянських часів вели б позиційну боротьбу. Це означало на початку 90-х або повільний і нерішучий відхід до минулого, фіксацію радянських економічних реалій під гаслом наведення порядку, чи, ймовірніше, настільки ж повільне і нерішуче тупцювання на місці без чітко вираженої спрямованості розвитку. У 1992—1993 роках автор зі службового обов’язку аналізував законодавчі й нормативні акти з точки зору їхнього ідейного спрямування. Найхарактернішою рисою цих актів, що відразу впадала у вічі, особливо коли аналізувати їх не кожен окремо, а весь корпус, була цілковита ідейна плутанина. Часом не тільки один акт суперечив іншому, а навіть різні частини одного й того самого акта взаємно виключали одна одну...

Обидва зазначені вище шляхи розвитку України означали б відмову відповідати на історичні виклики, глухий кут у подоланні системної кризи, перехід нашої країни в маргінальну зону, нездатність розвиватися одночасно з іншими посткомуністичними країнами. Над соціальними наслідками таких варіантів мають помізкувати соціологи. Але безсумнівно, що жоден із них не сприяв би успіху гуманного наміру впроваджувати інституції ще до розвитку відносин, які вони повинні регулювати, тим самим запобігаючи можливим конфліктам. Яка сила могла б це зробити? Кому це було б вигідно? Можливо, герой, вождь, такий, як Солон чи Мойсей, міг би змінити природний хід речей і дати народу Закон. Про таке не гріх помріяти, але не варто на це розраховувати.

Чи можна оцінювати трансформаційний процес 90-х років в Україні як несистемно задумані і неякісно проведені реформи? Реформи за сенсом поняття — це плановий, організований процес, який неможливо здійснити без сильної і відповідальної державної влади. Зазначимо, що організувати реформи — зовсім не означає їх жорстко нав’язати. Вони можуть проводитися і шляхом створення умов для ініціатив знизу. Але в кожному разі реформи мають бути сплановані й організовані в розумній відповідності до планів. У країнах Східної Європи, де суспільство було внутрішньо готове до посткомуністичної трансформації, вона здійснюється саме як система реформ. Але в Україні, як уже зазначалося, для такої готовності не було необхідних історичних передумов, і тим більше їх не було для миттєвого створення сильної державної влади, підтримуваної суспільством і спроможної цілеспрямовано здійснювати зміну соціально-економічного ладу.

Процес модернізації в 90-ті роки, за необхідності, відбувався стихійно. Нормативні документи стратегічної спрямованості створювалися всіма урядами і складами парламенту. Але вони не працювали. Дійсність та стратегічні плани кардинально різнилися. Складалося враження, що ніхто з творців цих документів серйозно не розраховував на їхнє виконання, ніхто не оцінював і його ступінь. Досі наша держава не створила діючих структур стратегічного планування й управління. Вочевидь, потреби в них поки немає. Уряд працює переважно в режимі «швидкої допомоги». Останній приклад тому — літня зернова криза.

Стихійність зовсім не означає хаотичності. Історична тенденція як сума дій об’єктивних зовнішніх і внутрішніх чинників забезпечує певну спрямованість розвитку. Закономірність прокладає собі шлях через випадковості, а випадковості у своїй сукупності стають формою прояву закономірності. Слабка влада може то сприяти, то протидіяти історичній тенденції, але вона не здатна упорядкувати й очолити цей процес.

Стихійна «системна трансформація суспільства в умовах слабкої держави» — це не реформаторський, а революційний за своїм характером процес (Мау В. Экономика и революция: уроки истории. Вопросы экономики. № 1. 2001). Оцінювати ж революційний процес як погано задумані і/або виконані реформи щонайменше методологічно невірно. Революційним (несподіваним, стрибкоподібним) характером модернізації більшою мірою пояснюється психологічна реакція населення України на зміни — дезорієнтація й аномія. Ним краще пояснювати гострі політичні ексцеси — боротьба еліт у революції не вирізняється делікатністю й дотриманням правил.

Хто знає, який із типових постреволюційних сценаріїв нам уготований — поглиблення революційного процесу й гостроконфліктна зміна еліт чи закріплення результатів для переможців і вигнання ідейних ініціаторів змін та прибічників продовження процесу? Тільки коли суспільство адаптується до нової ситуації, сформуються і стануть соціально й політично лідируючими сили, зацікавлені в модернізації суспільства, виникне сильна й відповідальна державна влада, — революційний процес закінчиться і настане час реформ.

Кричуща невідповідність між реформаторськими очікуваннями і некерованою дійсністю викликала тотально негативні оцінки української модернізації. Всередині країни ця невідповідність призвела до масових пошуків винних. За її межами міжнародні експерти замість того, щоб визнати свої прогнози методично хибними, створили образ України як нетямущого учня, що погано справляється із завданням.

Та якщо оцінювати українську модернізацію, не рівняючись на теоретичні схеми реформаторів і практику модернізації країн, що мають якісно інші стартові соціальні ресурси, а ведучи відлік від стартових можливостей нашого суспільства, успіхи починають здаватися разючими. Переживаючи період народження держави, Україна зуміла уникнути звичайних для такого періоду катастрофічних внутрішніх і зовнішніх політичних конфліктів. У перші роки незалежності в умовах безсилої держави українці зуміли зберегти соціальний гомеостаз, практично миттєво створивши народну тіньову економіку. Масова приватизація додала динаміки процесові модернізації економіки, забезпечивши практичну синхронність (зменшила період запізнювання) цього процесу порівняно з іншими європейськими посткомуністичними країнами. Відбувається суперечливе за соціальними проявами, але винятково стратегічно важливе відмирання ресурсовитратних виробництв, які виконували імперські завдання, але часто не створювали нової вартості. На підприємствах і в галузях, що виробляють продукцію, на яку є попит, спостерігається активна адаптація до реалій ринкової відкритої економіки. Бурхливо розвиваються галузі, орієнтовані на особисте споживання і на експорт. Оживає машинобудування, яке обслуговує ці галузі. Що це, як не структурна перебудова? І в результаті — безперервне чотирирічне економічне зростання.

З точки зору пуристів, обидва згадані вище інструменти модернізації (тіньова економіка, масова приватизація) не зовсім благопристойні. Несприятливими є їхні соціальні наслідки. Але уникнути відповіді на історичні виклики було неможливо, набір дієвих інструментів був украй обмеженим, а позитивні результати вибору очевидні.

Чи приречена Україна й надалі переживати процес модернізації, застосовуючи сумнівні інструменти й передаючи в майбутнє їхні тяжкі соціальні наслідки? Чи ціна зависока, і слід якщо не звернути з цього шляху, то пригальмувати, призупинитися, дочекатися позитивних соціальних змін, соціальної зрілості, розвитку відповідних інституцій? Відповідь залишається незмінною. Призупинення модернізації означає відставання в розвитку (і економічному, і соціальному) від інших посткомуністичних країн, утрату конкурентоспроможності, маргіналізацію країни.
А хороші інституції й громадянська зрілість — це завжди наслідок конфліктного розвитку, вони не розцвітають у болоті, хоч би якими шляхетними були наміри реформаторів.

Коли зміни є не природним наслідком розвитку суспільства, а обумовлені зовнішніми викликами, побічні, дуже болісні соціальні деформації, вочевидь, неминучі. Влада зобов’язана передбачити їх і докласти зусиль, аби втрати були мінімальними. Але це неможливо зробити, якщо заплющувати очі на проблему, не вивчати закономірності таких деформацій.

Чужорідний характер нових інституцій закономірно викликає реакцію відторгнення. Потім, якщо впровадження неминуче, настає стадія їхнього спотвореного використання, намагання пристосувати до старих стереотипів і навичок. На цій стадії результати впровадження нових інституцій часто протилежні очікуваним, а самі вони зазнають найнесподіваніших змін. Нарешті, настає стадія адаптації. І тільки тут нові інституції починають виявляти свій потенціал. Всі три стадії можуть протікати одночасно, справа у пропорціях. Тим, хто очікує більш благополучної малоконфліктної модернізації, залишається шукати винних, ворогів чи іншу країну, більш підготовлену для проведення реформ.

Якщо ж влада наполегливо і невпинно стимулює необхідні історичною тенденцією зміни і до того ж такі, що сприяють створенню сил, у них зацікавлених, прогноз розвитку позитивний не лише в економічній сфері, а й, що важливіше, у соціальній. Оптимізм грунтується на тому, що нові соціальні сили перетворюють зовнішні виклики на внутрішні джерела розвитку країни.

Узагальнено повторимо для можливих критиків основні тези, викладені у статті.

1. Для України необхідність і неминучість модернізації була зумовлена переважно зовнішніми чинниками глобального характеру.

2. Впливових соціальних сил, які були б зацікавлені у модернізації й усвідомлювали цей свій інтерес, в Україні до початку перехідного періоду не існувало.

3. Соціальні стартові умови, що відбивають зрілість суспільства, його готовність до модернізації, були несприятливими.

4. Перелічені обставини стали причиною системної соціально-економічної кризи.

5. Розрахунок на безсуб’єктну модернізацію суспільства (спочатку формальні інституції, потім нові суб’єкти, здатні наповнити їх життям), що спирається на волю вождя та/або групи ідейних реформаторів, у принципі неправильний і практично нездійсненний.

6. Для адекватної відповіді на історичний виклик у цих умовах, передусім, необхідні дії, що стимулюють максимально швидке формування соціальних сил, за своїм місцем у суспільстві зацікавлених у модернізації.

7. Масова і зокрема сертифікатна приватизація від самісінького початку повинна була стати і фактично стала потужним прискорювачем модернізації суспільства за рахунок формування сил, зацікавлених у ній, насамперед прошарку середніх і великих приватних власників.

8. Негативні риси масової приватизації — частина загальної картини перехідного періоду, об’єктивно зумовленої історичними обставинами. Масова приватизація, прискорюючи модернізацію, посилила конфлікти перехідного періоду, збільшила масштаби соціальних патологій, однак не була їхньою причиною.

9. Авангардна роль масової приватизації сприяла тому, що громадська думка «призначила» її головною причиною системної кризи перехідного періоду. Але приватизація — лише одне із дзеркал, у якому суспільство, змушуване глобальною історією, але не готове до фундаментальних змін, із невдоволенням впізнає себе в нових ролях. Не усвідомлюючи цього, суспільство фокусує своє невдоволення на владі, яку воно поки що не навчилося контролювати.

10. Процес модернізації України за своєю природою ближчий до революційного, ніж до реформаторського. Тому оцінки трансформації українського соціально-економічного ладу як несистемно і неякісно проведених реформ методологічно хибні, оскільки характеризують неіснуючий процес.

11. Оцінювати 12-річний шлях необхідно, відштовхуючись не від реформаторських схем, а від історично обумовлених стартових параметрів українського суспільства. Тоді стають зрозумілими об’єктивні причини винятково високої соціальної ціни, яку платить суспільство за модернізацію, але очевидним є й високий рівень досягнутих результатів. Ми розвиваємося одночасно з іншими посткомуністичними європейськими країнами і повільно, але неухильно зменшуємо розрив у соціальних параметрах суспільства, які характеризують його зрілість.