«РОЗСИПНИЙ» ХОЛДИНГ. ВАРІАНТ ТРЕТІЙ

У тому, що приватизація гірничо-збагачувальних комбінатів буде гарячою, не сумнівався ніхто. Металургія переважно завершила роздержавлення, і невизначений статус її сировинної бази муляє очі всім наявним бізнес-групам. Тож коли Фонд державного майна України розробив кілька можливих варіантів приватизації «Укррудпрому», три з яких навіть надіслав у Кабмін, — це було не більш ніж декларацією про наміри.

Перший варіант звучав відверто фантастично: продаж контрольного пакета акцій єдиним блоком. Оскільки зовсім недавно ФДМ оцінював пакет у 100 млн. дол., охочі купити, безперечно, знайшлися б. Однак перспектива того, що пакет потрапить до рук однієї групи, байдуже кого — Рината Ахметова («Систем Кепітал Менеджмент»), Олександра Ярославського (Укрсиббанк), Ігоря Коломойського (Приватбанк) чи Вадима Новинського («ЛУКОЙЛ-Северо-Запад»), не надихала інших. Вона цілком підривала б сформовану ситуацію в металургії.

Адже підприємства, пакети акцій яких належать «Укррудпрому», торік видобули близько 40 млн. тонн руди й понад 20 млн. тонн концентрату. Їхня частка у видобутку Криворізького залізорудного басейну становить 83% (ще 17% припадає на ГМК «Криворіжсталь»). Тож той, хто купить холдинг, отримає змогу диктувати решті бізнес-груп ціни на сировину (чи принаймні дуже впливати на них). У результаті залишиться хіба що бігти на поклін до росіян на Лебединський («Металлинвест») і Михайлівський ГЗК.

Природно, світла перспектива такого продажу захоплення не викликає. Тож такий варіант можна відкидати відразу.

Варіант другий — залишити контрольний пакет у держави, а решту продати — по суті, нічого не вирішував. У держави немає коштів на розвиток галузі і, ще гірше, немає відповідного менеджменту. А продаж неконтрольних пакетів привів би лише до формування в нинішніх управляючих 40% пакетів акцій.

У принципі було очевидно, що основним варіантом буде третій. Тобто продаж акцій підприємств, які входять в «Укррудпром», вроздріб. Його різновидом є пропозиція продати не всі, а лише деякі пакети.

При цьому, незалежно від реалізованого варіанта приватизації, фактичний стан «Укррудпрому» практично не змінюється. Пояснення вкрай просте: кардинально змінювати нічого, усе вже давно змінили. Холдинг давно розтягнули частинами, і вплив його керівництва на процеси, що відбуваються, досить номінальний...

Коли у квітні нинішнього року було організовано поїздку народних депутатів із комітету промполітики Верховної Ради в Кривбас, то з пояснювальної записки «Укррудпрому» фактично випливало, що холдинг — це така місцева філія чи то «Гринпісу», чи то водоканалу. Позаяк основна його місія зводилася до відкачування шахтних вод. Причому формально підлеглі підприємства тримають свого «хазяїна» на голодному пайку. При більш як тримільярдному річному обороті ті 20 млн. грн., які він витрачає з цією метою, видаються не дуже серйозними. До речі, на будівництво складнішої системи водоводів потрібно вже 10 млн. дол. І такі грошища керівництво холдингу справедливо вважає нездійсненною мрією.

Точніше, побудувати можна і, очевидно, потрібно, але це питання не до керівництва «Укррудпрому», а до структур, які контролюють гірничо-збагачувальні комбінати.

Коли майже п’ять років тому створювався холдинг, до його статутного фонду внесли рудоуправління «Суха Балка», Південний, Центральний, Північний та Інгулецький ГЗК й рудоуправління, що видобувають вапняк, — Балаклавське, Комсомольське, Докучаєвське й Новотроїцьке. Статутний фонд, який потім було доведено майже до півтора мільярда, мав гарантувати солідність і непохитність.

Проте в житті контроль над ГЗК миттєво вислизнув із рук холдингу. У ВАТ «Суха Балка» він із самого початку належав групі офшорів, близьких до Приватбанку. Та й на інших підприємствах керівна роль державної акціонерної холдингової компанії у процесах, що відбуваються, була більш ніж відносною. Точніше, представників «Укррудпрому» періодично інформували, за що або проти кого вони голосуватимуть на зборах акціонерів.

Особливо яскраво це виявилося під час короткої сутички за Південний ГЗК 2001 року. Тоді структури Юлії Тимошенко, що контролювали понад 60% акцій, спробували продати їх Вадиму Новинському («ЛУКОЙЛ-Северо-Запад», ЛСЗ). В ідеалі від угоди їм перепало б півсотні мільйонів доларів. Але втрутився Приватбанк, і після запеклої боротьби Тимошенко одержала втричі менше, а Приватбанк і ЛСЗ досягли компромісного миру, якого загалом і дотримуються. Участь у конфлікті «Укррудпрому» була досить символічною...

Втім, не більший вплив він мав і на Північний ГЗК, контрольований Олександром Ярославським (Укрсиббанк), або на Центральний, де відбувалися складні процеси з’ясування стосунків між криворізькою групою «Міжнародний діловий центр» і донеччанами Рината Ахметова. Інгулецький ГЗК контролювала «Смарт-Групп», близька, за деякими даними, до того ж таки Новинського. «Вапнякові» рудоуправління, заплутавшись у бартері й боргах, на обстановку не впливали, упевнено йдучи в підпорядкування до кредиторів. По суті, управляти було нічим, і мільярдні обороти холдингу гарний вигляд мали виключно у звітах Мінпромполітики.

Загалом, тримати для відкачування води держхолдинг — це унікальний і, слід гадати, суто український винахід. До такого у світі ніхто не додумався. Там цій проблемі небезуспішно дають раду технічні служби тих-таки приватних ГЗК й екологічні відомства. Причому на значно вищому рівні.

Загалом, так вони жили б і далі, проте, як уже відзначалося, у країні наблизилася до завершення велика приватизація. Досі контрольні пакети акцій ГЗК передавалися в управління комерсантам тимчасово, і це вносило невизначеність у подальші перспективи їхнього контролю. Приклад, коли на Південному ГЗК пакет, раніше переданий в управління структурам Тимошенко, миттєво відібрали, був досить наочним.

Проте першою окрайчик відщипнула держава. Торік у холдингу забрали Комсомольське рудоуправління. Його без будь-яких викрутасів передали Маріупольському меткомбінату імені Ілліча.

Мотивація дійства була гранично очевидною. У Києві далеко не всім до душі, що Донбас почали пов’язувати мало не виключно з Ринатом Ахметовим. І столиця в міру можливостей прагнула підтримувати інші центри впливу, які існували в регіоні. Директор ММК ім. Ілліча Володимир Бойко — не тільки неабиякий менеджер, а й лідер найбільшого з таких центрів. Відповідно, він пожинає свої скромні дивіденди. Та ж таки приватизація його рідного заводу відбулася за окремим законом. На цьому тлі рудоуправління було дрібницею, яка майже нічого не важить.

Природно, що ні ФДМ, ні «Укррудпром» нічого не заперечили. Проте виявилося, що на рудоуправління давно поклало око донецьке АТ «Данко» Сергія Момота, яке сконцентрувало основний пакет його кредиторки. Наступна публічна перепалка з залученням вантажівок і взаємними обвинуваченнями сторін у всіх смертних гріхах нічого нового до традицій українських корпоративних конфліктів не додала. Стосовно колишнього власника рудоуправління, то він, очевидно, тихо тішився, що вчасно вислизнув з-під ніг «великих дядьків».

Потім була приватизація Північного ГЗК, де, знову-таки, виявилося, що левова частка кредиторки — очевидно, суто випадково — зосереджена на кількох харківських квартирах. Загалом, усе йшло своїм, цілком логічним порядком.

10 квітня ц.р. про додемісію заявив Інгулецький ГЗК. Його збори акціонерів збільшили статутний фонд на 45 млн. гривень, розмивши тим самим пакет, що належав держхолдингу, із 50% до 37,6%.

І не варто думати, що подія для всіх була якоюсь несподіванкою. Ні, дозвіл на це дали і новий глава ФДМ Михайло Чечетов, і Міністерство промислової політики, ну й, природно, сам «Укррудпром». Правда, трохи згодом пішов відкіт назад. Прем’єр-міністр Віктор Янукович заявив, що додаткова емісія акцій «ІнГЗК» обернеться економічною шкодою державі. Було обіцяно: «Ми найближчим часом, найближчими днями підійдемо до розгляду цього питання з залученням усіх компетентних органів».

ФДМ, звично розвернувшись на 180 градусів, заявив, що додемісію буде заблоковано. Правда, за версією Фонду, в усьому цьому винен виключно «Укррудпром» — який, за словами пана Чечетова, і виписав доручення представникові держави на участь у голосуванні. Ну а «після того, як стали відомі результати зборів, було залучено всі силові структури та правоохоронні органи, СБУ й Генеральну прокуратуру, Держкомісію з цінних паперів і ФДМ. Ми просто заблокуємо це рішення, оскільки воно документально і юридично некоректне».

Заодно пан Чечетов заявив, що «від холдингів немає ніякої користі, вони тільки створюють проблеми для Президента, уряду, парламенту й держави. Їх необхідно розігнати або приватизувати, або ліквідувати й передати пакети акцій Фонду».

Практично одночасно Державна податкова адміністрація, «відпрацювавши» два ГЗК — Південний і той-таки Інгулецький, — заявила про «факти ухиляння від сплати податків на значні суми й не виключила можливого порушення кримінальної справи за відповідною статтею». З урахуванням близькості акціонерів цих ГЗК — натяк досить прозорий...

Погрози серйозні, хоча в житті все буде помітно складніше. Треба гадати, що, здійснюючи додемісію, її ініціатори теж прораховували ситуацію. Як мінімум, підписку на акції проведено з дотриманням усіх процедур. Тож на державу чекає захопливе дійство з відігравання ситуації назад через численні суди. А позаяк, за словами представників комбінату, акції нової емісії, крім кількох юридичних осіб, купили ще й особи фізичні, то легкою справа не здаватиметься.

Хоча б тому, що існує крихітний нюанс, який часто випадає з поля зору: передаючи акції того ж таки ІнГЗК до складу холдингу, держава вже здійснила їх відчуження. Акції належать уже не державі як такій, а саме цій новій структурі (у цьому випадку «Укррудпрому»).

Нині серед держчиновників, причетних до доленосного рішення, панує легка паніка: «Смарт-групп», у якої й до додемісії було близько 49% (а тепер може перевалити за 60%), навряд чи здасться без бою. Поки що Києву пропонують мирову.

Виглядає це приблизно так. Акціонери ІнГЗК (слід гадати, «Смарт-Групп») готові придбати акції, що залишаються після додемісії, в «Укррудпрому» за 100 млн. грн. При цьому, за словами гендиректора ВАТ, сама держава оцінила контрольний пакет акцій у 68 млн. грн., тут пропонується більше.

Відверто кажучи, 19 млн. дол. за половину ГЗК — це теж замало. Але можна було б ще поторгуватися. Хоча, швидше за все, у хід піде конфронтаційний варіант.

Зате водночас ММК імені Ілліча тишком-нишком проводить додемісію на Комсомольському рудоуправлінні. За її результатами частка держави в ньому впаде зі 100% до менш як 60%. Тобто відібрати рудоуправління буде вже дуже складно. І, до речі, меткомбінат діє у правовому полі: таке передбачено постановою Кабінету міністрів № 231 від 1 березня 2002 року. Проблема хіба що в тому, що з 86 млн. гривень нової емісії на технічне переоснащення піде близько 6 млн. Решту скерують на поповнення оборотних коштів. У нинішній ситуації, коли саме ММК є практично ексклюзивним покупцем, це навдивовижу скидається на перекладання грошей із правої кишені в ліву.

Зважаючи на все, процес обіцяє бути якщо не веселим, то принаймні не нудним. Тим паче що в квітні змінились і правила гри. Зокрема, відповідно до підписаного Президентом закону України «Про внесення змін у деякі закони України (про банкрутство гірничодобувних підприємств)», тепер таке підприємство з державною часткою понад 25% не може піддаватись процедурі банкрутства до 1 січня 2004 року. А справи про банкрутство, порушені після початку 2000-го, підлягають припиненню. Тож ті, хто дбайливо зібрав кредиторку ГЗК, найближчими місяцями просто не зможуть її ефективно використовувати.

З тим-таки Північним ГЗК нині можна чинити на загальних підставах. Приміром, фактично не має значення, стоїть Олександр Ярославський за фірмами, що скупили борги, чи ні. Найближчими місяцями ці зобов’язання — майже макулатура. В аналогічній ситуації опинилася й низка донецьких структур, і це при тому, що закон пробивали саме донеччани.

Загалом уже на початковій стадії стало ясно, що продаж «Укррудпрому» буде якщо не веселим, то принаймні життєрадісним. А либонь офіційно нічого ще й не починалося — народ просто тренується.

Відверто кажучи, більш ніж сумнівно, що якийсь окремий, хай і чудово прописаний закон зможе зробити продаж приємним — надто великі ставки.

Класичний приклад — проект депутата Мовчана, відповідно до якого абсолютний пріоритет матимуть нинішні власники пакетів. Коли він його писав, то вочевидь уявляв долю одного з пакетів цілком вирішеною. А в результаті?

Такі продажі, як уже фактично розпочата приватизація «Укррудпрому», бувають раз у житті. Та й розстановка сил може виявитися набагато складнішою, ніж здається сьогодні. Не так і важко уявити, що на конкурс прийдуть ті ж таки Володимир Бойко чи Віктор Пінчук.

Як свідчить практика, перекуповувати акції одне в одного буде значно дорожче. Наочний приклад —продаж понад 90% Полтавського ГЗК, що триває вже другий рік. За пакет просять такі скажені гроші, що навіть не найбідніші донеччани поторгувалися, плюнули й відійшли вбік. Але це сьогодні. А що буде завтра?