Реприватизація: ліки чи хвороба?

У четвер у редакції «Дзеркала тижня» поважні юристи обговорили правові аспекти процесів переділу власності в країні.

Можливий перегляд результатів приватизації в нашій країні вже кілька місяців перебуває в фокусі громадської уваги. При цьому висловлюються абсолютно полярні оцінки цього процесу — від загальної панацеї до цілковитого руйнування економіки...

У парламенті буквально щотижня реєструється законопроект, присвячений або реприватизації, або націоналізації. І критерії потрапляння до можливих «чорних списків» поки що ніким чітко не сформульовано. За останній час суспільство вже встигло почути від високопоставлених посадовців найрізноманітніші заяви на цю тему. Відповідно до одних, реприватизація обмежиться кількома підприємствами. Інші кажуть про сотні, а іноді згадується, що претензії до приватизації є по кількох тисячах об’єктів. Такий плюралізм оцінок не надто надихає не лише великий, а й середній і дрібний бізнес.

Оскільки процес реприватизації (чи націоналізації) має передусім юридичний характер, редакція «Дзеркала тижня» провела круглий стіл за участі ряду провідних юристів країни. У ньому брали участь Наталія КУЗНЄЦОВА, віце-президент юридичної фірми «Салком»; Олексій РЄЗНІКОВ, партнер компанії «Правіс: Рєзніков, Власенко та партнери»; Андрій ВИШНЕВСЬКИЙ, управляючий партнер адвокатського об’єднання «Сергій Козьяков і партнери»; Віктор КІЧУН, доцент кафедри Харківської юридичної академії, і Михайло ДЯДЕНКО з Центру правового аналізу й дослідження політичних ризиків.

Більшість із цих прізвищ нині на слуху. Так, Віктор Кічун був одним з авторів правового аналізу постанови Верховної Ради України від 1 грудня 2004 року, який підтвердив законність відставки уряду Віктора Януковича. Олексій Рєзніков зараз бере участь у розгляді справи стосовно найгучнішого об’єкта року — «Криворіжсталі».

На нашу думку, дискусія вийшла досить жвавою й цікавою для читачів.

Реприватизація
чи деприватизація

Примітно, сам термін «реприватизація» з формальної точки зору означає прямо протилежне тому, що під ним розуміють в Україні. Це не повернення в держвласність раніше приватизованих підприємств, а навпаки — приватизація раніше націоналізованих, яка періодично відбувалася, скажімо, у Франції чи Британії.

До того, що мають на увазі в Україні, на думку Наталії Кузнєцової, скоріше підходить термін «деприватизація». Утім, у даному випадку справа не стільки в термінах, скільки в суті.

Поки що перші кроки нової влади в сфері власності породжують більше запитань, ніж відповідей...

«Криворіжсталівські» перспективи

Найяскравішою подією, поза сумнівом, є процес реприватизації «Криворіжсталі». Він уже приречений стати еталоном із будь-якої точки зору. Це найрезонансніший торішній продаж, який хвилював громадськість і в дні помаранчевої революції, і зараз. Багато в чому по ньому і судитимуть про дії нового керівництва країни.

Перше враження — юридичних шорсткостей, як мінімум, вистачає. Не кажучи про те, що риторика, доречна в листопаді-грудні на майдані Незалежності, будучи вкладеною у вуста урядових чиновників уже не сприймається. Так, заяви, що в найближчі тижні процес буде завершено, можна трактувати і як тиск на суд.

Виникає також безліч запитань і щодо техніки виконання. Схема, за якою позови були внесені особами, котрі не є учасниками процесу, потенційно створює прецедент можливого перегляду практично будь-якої угоди на території України.

Однак либонь діяти в такий спосіб було зовсім не обов’язково. Так, на думку Віктора Кічуна, справу про «Криворіжсталь» цілком могла б ініціювати прокуратура за нововиявленими обставинами, що з юридичної точки зору було б набагато чистіше. Замість цього пішли шляхом, який, мабуть, видався коротшим. Проте такий виграш може виявитися ефемерним.

Наталія Кузнєцова:

«Ми створюємо ось таку правову ситуацію. З ідеологічної точки зору, ми змішуємо публічно-правові відносини та приватно-правові. Із погляду права, контракт на купівлю «Криворіжсталі» — це звичайний договір купівлі-продажу, такий самий, як купівля кілограма помідорів. І те, й інше відбувається в межах одного правового поля.

У принципі, суд в Україні може скасувати тодішні рішення. Проте цілком очевидно, що цим справа не закінчиться. Покупці апелюватимуть уже до міжнародних судів — передусім до Європейського суду з прав людини (Страсбург). Цей суд розглядає питання, пов’язані з порушенням Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод (відповідачами виступають держави).

Конвенція дозволяє суду виносити рішення, пов’язані з матеріальними претензіями заявника, спрямованими на отримання справедливої компенсації за порушення його прав. При цьому виникне така ситуація. В Україні процес ще прагнутимуть форсувати, що, м’яко кажучи, не вельми коректно. Більше того, у разі отримання не юридичних, а «необхідних» рішень ми знову заженемо українську юриспруденцію в глухий кут, із якого вона щойно почала виходити.

Відповідно до української Конституції, «судді при відправленні правосуддя незалежні й підпорядковуються лише закону». У реальності останніми роками рішення судів мотивувалися не лише законами. Продовження такої практики означає ще один удар по незалежному правосуддю.

Стосовно міжнародних судів, то можливості впливати на Страсбург у Києва немає. Євросудді будуть спокійно й не поспішаючи розглядати справу та приймуть рішення. При цьому, якщо поспішно проведену в Україні справу буде програно, країні доведеться оплачувати всі витрати й компенсувати втрати інвесторів. Невиконання рішень Страсбурзького суду може поставити під удар членство України в Раді Європи.

Тим паче що ми визнаємо пріоритет рішень міжнародних судів. В Україні прецедент програшу справи за позовом компанії вже був — по фірмі «Совтрансавто-Холдинг».

Звісно, Україна в разі програшу також оспорюватиме рішення. Але як результат украй малоймовірно, що в період розгляду такої справи якийсь західний інвестор зацікавиться «Криворіжсталлю» чи чимось подібним. Він ризикує тим, що через два-три роки правомочність такого продажу може бути оскаржено».

Правда, для звиклих до ризикованіших ситуацій російських і українських інвесторів така обставина буде менш значущою. Але це вже й інші ціни.

У будь-якому разі державі доведеться повертати переможцеві торішнього конкурсу внесені кошти, здійснювати оцінку його внеску й узагалі виконувати безліч необхідних юридичних процедур. Можливо, знадобиться ухвалення спеціальних законів.

Групи переділу

До речі, питання про реприватизацію має складний характер. Так, Андрій Вишневський відокремив три групи підприємств за ступенем небезпеки потрапити до «чорного списку». Перша — це підприємства, щодо яких термін позовної давності для судів уже минув. Друга — ті, які перебувають в межах позовної давності (тобто приватизовані після 2002 року). У третю групу, і для них ризик найбільший, потрапляють підприємства, котрі можуть бути націоналізовані.

Утім, не всі з колег погодилися з такою градацією, оптимістично заявивши, що у справах про приватизацію термін позовної давності може бути й відновлено. У такому разі під удар потраплять і такі давно приватизовані об’єкти, як та сама «Ленкузня». Як філософськи зауважив із цього приводу Андрій Вишневський, ще китайці казали, що «немає нічого постійнішого, ніж зміни».

В окрему групу можна було б виділити підприємства, приватизовані за спеціальним законодавством. Зокрема, йдеться про «Укррудпром», приватизація якого здійснювалася на підставі спеціально прийнятого Верховною Радою закону. Тут для реприватизаторів можуть виникнути великі проблеми — за логікою, закон зворотної сили не має. Хоча в житті трапляється всяке...

Певна іронічність ситуації полягає в тому, що за прийняття «укррудпромівського» закону проголосувала левова частка соціалістичної фракції парламенту й багато «нашоукраїнців». Утім, нардепи за свої рішення юридичної відповідальності не несуть. Що, за словами Віктора Кічуна, не суперечить і світовій практиці. Між іншим, у результаті може постраждати й приватизований 2000 року Маріупольський меткомбінат імені Ілліча (з приводу нього група народних депутатів уже готує звернення до Конституційного суду). Хоча за прийняття спецзакону про приватизацію цього об’єкта свого часу також дружно голосували на сесії...

Зате депутатський імунітет не поширюється на вітчизняних держчиновників. Відповідно до декрету ще 1992 року, право продавати держвласність має єдиний орган — Фонд держмайна України. Посилання високопоставлених приватизаторів на «цінні поради» з Кабміну взагалі-то не вельми коректні. Якщо комусь не подобався тиск, завжди був вибір — піти чи залишитися.

Хоча дійсність останніх років, звісно, була значно багатшою від нудних законодавчих схем. Як підкреслив Андрій Вишневський, щодо металургійного комбінату імені Дзержинського збереглося велике листування між ФДМ і колишньою адміністрацією Президента на предмет умов конкурсу. Там додаткові умови то скасовували, то знову відновлювали. Але це вже належить до так званого телефонного права, зв’язок якого з юриспруденцією дуже умовний.

За твердженням Олексія Рєзнікова, одним із обгрунтувань для перегляду справи по «Криворіжсталі» є те, що конкурс було проведено в короткі терміни. Не дотримано записаного в програмі приватизації 75-денного строку. Проблема в тому, що невиконання цієї вимоги було стандартною практикою. Із приблизно 300 підприємств, проданих Фондом за останні три роки, лише при продажу 16 такого терміну дотримано. Іншими словами, будь-яке з решти підприємств ризикує отримати такий позов.

За бажаючими також затримки не буде, процес потихеньку пішов. Приміром, акції Нікопольського заводу феросплавів уже почала оспорювати компанія, котра не брала участі у конкурсі. Можливо, це стане початком тенденції.

Один із судів Дніпропетровської області поновив на посаді голови правління Криворізького залізорудного комбінату керівника, звільненого після приватизації. У результаті зараз комбінат почав поставляти руду через іншу трейдерську компанію...

На думку Рєзнікова, якщо великі бізнеси в тій або іншій формі домовляться (а це, скоріш за все, і станеться), то ми ризикуємо відкрити поле для безупинного оспорювання будь-яких рішень із питань власності. Необхідно домогтися, аби рішення суду були об’єктивні. Навіть не важливо — «за» чи «проти», але щоб обома сторонами вони сприймалися як неупереджені. Інакше ми спровокуємо величезну сніжну лавину. Наталія Кузнєцова висловилася ще різкіше: «Ми відкриваємо скриню Пандори».

У пошуках виходу

Свою думку висловив і представник Центру правового аналізу й дослідження політичних ризиків Михайло Дяденко:

«Нині країна стоїть перед психологічно дуже важким вибором між законністю та справедливістю. Практично всі великі об’єкти за останні десять років було приватизовано несправедливо, проте майже всі законно. І перегляд цих продажів стане ударом передусім по економіці. Не випадково в статті 41 Конституції України записано, що «кожен має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю». І її відчуження можливе лише в разі надзвичайного становища».

У принципі, затяжний конфлікт в економіці нікому не потрібний. Треба знайти вихід.

Приміром, О.Рєзніков пропонував варіант мирової угоди стосовно «Криворіжсталі». На його думку, перекладання вини на покупця некоректне:

«Продавець висунув умови — покупець їх прийняв. Те, що він хотів придбати дешевше, цілком очевидно, але це є бізнес. Він, покупець, прийшов і заплатив ту ціну, яку в нього хотіли взяти. Що він порушив? Узагалі саме час відходити від мітингових правил. Революція закінчилася, у нас єдина країна. Потрібно жити далі та, як мінімум, виявляти «милість до переможених».

Можливий деякий варіант компенсації, взяття інвестором додаткових зобов’язань. Давайте домовлятися».

Андрій Вишневський зазначив, що в цьому разі поведінка власників підприємств буде різна:

«Одні доплатять, інші через суд доводитимуть, що вони все купили правильно й доплата не потрібна. Існує й варіант, що хтось вирішить просто вийти з бізнесу, отримавши компенсацію. Тут, до речі, знадобиться й реальна оцінка вартості інвестицій. Усе це нормальний процес, який передбачає, своєю чергою, наявність нормальної судової системи».

Країна досить довго жила «за поняттями». Тепер їй треба навчитися жити за правилами.

Фонд державного майна вважає, що в холдингової компанії «АвтоКрАЗ» (Кременчук, Полтавська область) немає підстав для заяв про право на володіння 76% акцій холдингової компанії «Луганськтепловоз» (Луганськ). За словами представника ФДМ, «у них немає підстав говорити, що вони законні власники». Тому виконання рішень Печерського районного суду й Апеляційного суду Києва, котрі раніше зобов’язали ФДМ укласти з «АвтоКрАЗом» договір купівлі-продажу 76% «Луганськтепловозу», призупинено виконавчою службою. На ці рішення судів ФДМ подав касацію до Верховного суду, проте Печерський суд, який мав передати її у Верховний суд, прийняв ухвалу про повернення касації ФДМ.

Цю ухвалу Печерського суду нині оскаржує Фонд держмайна.

10 березня виробник великих вантажних автомобілів — холдингова компанія «АвтоКрАЗ» заявила про своє право на володіння 76% акцій «Луганськтепловоза».

За заявою «АвтоКрАЗу», суди різних інстанцій зобов’язали ФДМ визнати цю компанію переможцем конкурсу й укласти з нею договір про купівлю-продаж контрольного пакета акцій підприємства. «Луганськтепловоз» виробляє магістральні тепловози, дизель-поїзди, електропоїзди постійного й змінного струму, транспортери, вагони й обладнання для поїздів приміського сполучення та трамваїв, а також гірничо-шахтне устаткування.