Продажні активи, або Розмін по-дніпропетровському?

Не встигла як слід розгорітися бійка навколо приватизації чотирьох шахт Криворізького залізорудного комбінату, як у ній уже стали змінюватися учасники. Розпочалися повторні перепродажі.

Антимонопольний комітет дозволив свіжоспеченому ТОВ «Придніпров’я» купити контрольний пакет КЗРК. Продавцем стало дніпропетровське ТОВ «Солайм», яке місяць тому купило комбінат. Із засновниками і першого, і другого все досить ясно: придніпровці входять у групу Віктора Пінчука, а «Солайм» контролюється Ігорем Коломойським (Приватбанк).

У принципі, дітище Віктора Михайловича (НПІГ «Інтерпайп») ще до початку конкурсу числилося серед претендентів на комбінат, але в житті все виявилося значно веселіше. КЗРК за місяць устиг побувати в трьох руках. На початку серпня він значився за рідною державою (реально процесами кермували люди з ТОВ «Рудпостач» Едуарда Самоткала), потім прийшов «Приват» і ось нині треба готуватися до прийому нової порції стратегічних інвесторів. Бідолашному Фонду держмайна тепер тільки й залишається, що імітувати бурхливу радість із приводу того, що відбувається. Який аншлаг, просто не встигають «стратегів» реєструвати! І треба ж, як на добір — один ефективніший за іншого!

Втім, перепродаж комбінату обговорювали ще в липні. І далеко не факт, що він останній. Якоїсь особливої необхідності в КЗРК в «Інтерпайпу» не спостерігається. «Криворіжсталь» (єдиний металургійний актив, у якому група має якусь вагу, не беручи до уваги трубних заводів. — І.М.) видобуває власну руду, то чому б КЗРК не перепродати й далі?

Тим більше що шість із гаком мільйонів тонн щорічного видобутку руди не зашкодять ні залишеному без власної сировини ІСД, ні тому ж таки меткомбінату імені Ілліча. Є й інші варіанти, наприклад, той, де покупцем є LNM.

Сама собою наявність кількох можливих претендентів — дуже непогана. Зрештою, ціна, за яку комбінат купили в серпні, — 689,4 млн. грн., або близько 130 млн. дол., — це ж далеко не стеля. Трохи фантазії — й легко можна уявити і цифру 200 млн. (Не ФДМ продає ж, тому ціни будуть уже цілком ринкові.)

Можна, до речі, продавати і вроздріб. Благо, що КЗРК і так розділений на дві частини. Шахти імені Леніна та «Гвардійська» — в одному районі, а «Жовтнева» і «Родина» — це вже інше родовище. Загалом, є широкі можливості задовольнити побажання клієнта з розфасування та нарізання.

Природно, у житті може вийти «все не так, як насправді». Скажемо, тому ж таки Самоткалу втрачати явно нічого — не в регбі ж повертатися, тож битиметься він до кінця. Інша річ, що в тій ваговій категорії, у якій відбувається узгодження, його шанси занадто примарні.

Але найцікавішою стала інша чутка. Якщо вірити їй, в обмін на КЗРК «Інтерпайп» поступається своєю часткою на Нікопольському заводі феросплавів. Нині там у Пінчука понад 70%. Розкладик виходить дуже цікавий...

Торік НЗФ швидко й весело збули за конкурсом з ексклюзивним учасником. Ціна в 420 млн. грн. була, м’яко кажучи, дуже помірною — недопущений до конкурсу Приватбанк демонстративно пропонував до мільярда. Однак, оскільки економіка у нас, як відомо, перехідного періоду, то місце в переході було зарезервоване саме за Пінчуком.

У результаті Приватбанк, маючи на тому ж таки НЗФ пакет у межах блокуючого, «вилетів» із його фінансових потоків. Якщо врахувати, що за нинішніх чималих цін на метал і рудну сировину у світі реальна рентабельність (не плутати з бухгалтерською) НЗФ явно має зашкалювати далеко за 30—40%, ідеться про десятки мільйонів доларів, недоотриманих Коломойським.

На тлі приватизації НЗФ загострилася марганцева війна. Сторони не домовилися про ціну поставок із належних «Привату» обох українських марганцевих ГЗК — Орджонікідзевського й Марганецького. Оцінки різнилися вдвічі. У результаті Нікопольський феросплавний перевели на поставки африканської сировини, що дуже потішило розміщений за 12 кілометрів Орджонікідзевський ГЗК.

Між іншим, до цієї сумної події реальна рентабельність продажу руди перевищувала 100%. Тож мала дніпропетровська війна коштувала дорого.

Природно, фінансові втрати намагалися мінімізувати. У квітні ц.р. Орджонікідзевський ГЗК ініціював антидемпінгове розслідування щодо ввезення марганцевої руди в Україну. За його даними, у 2002—2003 роках відбувалося різке зростання імпорту руди, тоді як продажі української руди знижувались. Приміром, у третьому кварталі 2003 року (тобто після приватизації НЗФ) імпорт руди зріс у 5,8 разу, порівняно з четвертим кварталом 2002-го...

Втім, і Пінчуку було що згадати. 2001 року дружні йому компанії купили по блокуючому пакету обох марганцевих ГЗК. Трохи згодом їх цілком благополучно розмили серією додаткових емісій. І більш ніж сумнівно, що при розподілі прибутку від продажів марганцевої руди співвласник одержував чверть реального «кешу».

Загалом, сторонам було що сказати одна одній. Проте навесні стало зрозуміло, що треба домовлятися. Наближалися вибори, після яких позиції Пінчука неминуче слабшали: він ставав простим українським олігархом. З іншого боку, тому ж таки «Привату» потрібно було визначатися з нафтовими і металургійними активами. Не кажучи вже про те, що, хоч за «Криворіжсталь» заплатив Ахметов, йому треба було компенсувати витрати.

Війна стала заважати. Почали вироблятися формули компромісів щодо «Укрнафти» (де присутні інтереси й Пінчука), а також щодо металургії. По «Укрнафті» пісня буде дуже весела, з виходом на міжнародний рівень. Те, що там «засмутять» тисяч тридцять акціонерів, — це загалом дрібниця. Але туди вклали гроші — правда, невеликі — і західні буржуїни. А вони «засмучуватися» не звикли. Втім, це вже інша історія.

Якщо інформація про розмін КЗРК на НЗФ підтвердиться, наслідки для ринку будуть дуже цікавими. І річ не в припиненні війни — вона й так уже видихалася. Для металургів такий розмін означає, що всі три феросплавних заводи країни опиняться в одних руках. Причому не донецьких.

З огляду на перевірений часом бойовий дух «Привату», для власників інших металургійних заводів це сигнал. І не факт, що обнадійливий.

Хоча, як відомо, у бочку дьогтю для смаку можна додати і ложку меду.

Приміром, можуть знову стати ефективними проекти відновлення шахти для нового, третього за ліком, марганцевого ГЗК — Таврійського — і організація виплавки феросплавів у домнах (дуже широко застосовувалася у ХIХ столітті. — І.М.).

Розраховувати, що Антимонопольний комітет якось перешкодить угоді, звісно, можна. Проте, як свідчить практика, вправу «загін у стійло» вітчизняні антимонопольники вже вивчили чудово.

Хоча знову ж — вибори. У вересні—жовтні АМК навряд чи виявиться нездоланним бар’єром на шляху планів вітчизняних бізнес-груп, але що буде в листопаді? Та й узагалі, чи варто лаяти антимонопольників? Завдяки їм з’являється хоч якась офіційна інформація.

А ось від Держкомісії з цінних паперів і такої очікувати важко. ДКЦПФР не здатна вчасно одержати від акціонерних товариств навіть річні звіти. Про квартальні, як у Росії, і мови немає. Тож поки що наші регулюючо-контролюючі органи дуже програють за рівнем достовірності інформації агентству ОБС (одна баба сказала).

Загалом, іде нормальний передвиборний перерозподіл активів. Один гарант заміняє іншого. Така зміна — завжди важлива подія. Але особливо у відповідальний період початку «повторного переділу первинного дерибану».

Приміром, у Пінчука залишилося всього кілька тижнів, протягом яких він може поміняти один актив на інший, узагалі не відволікаючи грошей (на тій-таки купівлі «Криворіжсталі» економія становила 350 млн. дол.). З листопада ця можливість для нього буде втрачена, тож нерозумно нею не скористатися. Тим більше в державі, яка за десять років примудрилася очолити в Європі майже всі мислимі й немислимі рейтинги корумпованості.

Тож олігархи якраз діють правильно й логічно. Адже переможців не судять — вони пишуть мемуари. У Росії один навіть написав роман «Большая пайка». Що напишуть наші — побачимо, але чтиво буде цікаве. Однак поки що не до романів — працювати треба. Час спливає.