Про кілочки та об’єднання

На світовому алюмінієвому ринку незабаром з’явиться супергравець. Уже в середині квітня очікується завершення оголошеної ще торік у жовтні угоди із злиття російських компаній РусАЛ (Олег Дерипаска), СУАЛ (Віктор Вексельберг і Леонард Блаватник (США) і швейцарської Glencore. У результаті буде створено найбільшу алюмінієву компанію у світі.

До неї ввійдуть активи компаній з видобутку бокситів, виробництва глинозему, алюмінію та фольги. Щорічний обсяг виробництва становитиме близько 4 млн. тонн алюмінію (12,5% світового ринку первинного алюмінію) і 11 млн. тонн глинозему (16% світового виробництва). У компанії буде понад 110 тис. працівників у 17 країнах на п’яти континентах.

Після інтеграції оборот перевищить 12 млрд. дол. При цьому компанія буде повністю забезпечена своєю сировиною.

У створюваній мегакорпорації РусАЛ отримає 66% статутного капіталу, СУАЛ — 22, ще 12% відійдуть Glencore. У раду директорів увійдуть 12 осіб: шість представників РусАЛу, два — від СУАЛу, один — від Glencore і троє незалежних директорів.

Угода безпосередньо стосується й України. РусАЛ передасть у нову компанію свій Миколаївський глиноземний завод, а СУАЛ — Запорізький алюмінієвий комбінат. Згоду Антимонопольного комітету України вже отримано...

Акціонери компанії не без підстав малюють оптимістичні перспективи. Однак розділити їхню радість трохи заважає одна обставина: як мінімум дві високі об’єднувані сторони банально кинули нашу країну на кілька сотень мільйонів доларів. Юридично все вийшло майже чудово, але деякий осад усе одно залишився.

Хоча ображатися на росіян не варто: українські чиновники зайвий раз продемонстрували свій видатний професіоналізм і ще видатніше презирство до грошей (у цьому разі — до інвестзобов’язань).

Нагадаємо, що при купівлі 2000 року МГЗ росіяни пообіцяли за два-три роки побудувати в Первомайську Харківської області алюмінієвий завод потужністю 100 тис. тонн на рік. Спочатку вартість нового заводу оцінювали в 190 млн. дол., а потім стали казати взагалі про 300 млн.

Відверто кажучи, у те, що справді побудують щось «алюмінієве», із самісінького початку вірилося слабко. Заводи з виробництва первинного алюмінію будують в основному поблизу ГЕС, де дешева електроенергія, на крайній випадок — біля АЕС. Варіант із розповідями про дешеву електроенергію від місцевих ТЕС, що працюють на газі, кульгав на обидві ноги.

Звісно, тоді електроенергію ще дисконтували за вексельними схемами, але цю дірку швидко закрили й у нас, і в Росії.

Те, що нічого не будуватимуть, чітко випливало і з перспективних планів РусАЛу, відповідно до яких йшлося про будівництво заводів в Африці, на Кольському півострові, у Ленінградській області, про купівлю підприємств в Індії, на Ямайці, у Казахстані тощо. Про Україну, окрім МГЗ, не говорилося геть нічого. У Москві обгрунтовано вважали, що й так домовимося. Що, загалом, і сталося. У районі задекларованого будівництва забили кілочки, які позначають будмайданчик, чим і обмежилися.

Тоді в Києві сподівалися, що замість будівництва нового заводу господарі МГЗ запропонують щось реальне на еквівалентну суму, а в Харківській області мали надію, що в Первомайську хоча б соцкультпобут піднімуть. Задля справедливості зазначимо, що було розпочато програму із збільшення потужності МГЗ до 1,3 млн. тонн на рік, однак коштувало це в кілька разів дешевше.

Одночасно на Слобожанщині тривало шоу. Було створено ціле ТОВ «Український алюмінієвий завод «Управляюча компанія», котре забиті кілочки доглядало й охороняло. З однією з місцевих будівельних корпорацій було навіть укладено договір підряду. Щоправда, пізніше ФДМУ зажадав розірвати угоду «як несправжню».

Потім припинилися навіть балачки. Було заявлено, що, оскільки вартість електроенергії в Україні висока, а російську імпортувати не дають, то завод на Харківщині окупиться за 22 роки, тож будувати його не будуть. До чого тут імпорт російської електроенергії, не дуже зрозуміло: її ціна в Центральній Росії нічим не різниться від української.

Харків’яни зажадали від «стратегічного інвестора»: ви хоч лікарню в місті побудуйте! Якийсь час росіяни ще мляво вдавали, що збираються будувати. Але перед виборами-04 зобов’язання з будівництва заводу благополучно забули...

Втім, після помаранчевої революції, коли МГЗ стали злегка трясти силові структури, заводик на Харківщині начебто сплив.

У 2005 році новий помаранчевий губернатор Миколаївщини пан Садиков заявив, що РусАЛ готовий побудувати алюмінієвий завод поза інвестзобов’язаннями, як повністю наш новий із ними проект. Було створено робочу групу, і голова правління «Русского алюминия» направив листа на ім’я Віктора Ющенка. У листі просили... про тарифи на електроенергію. Завіса.

Це була остання хоч скількись офіційна згадка про завод. Бобик здох, разом із планами хоча б часткової компенсації Харківщині. Наостанку в цей же час «стратегічні інвестори» кинули малих акціонерів. Діло було так. Акціонер одержував повідомлення про те, що він разом з іншими акціонерами має викупити акцію вартістю 1,5 млн. дол., або на його депозитний рахунок переказують гроші з розрахунку 10 коп. за 25-копійчану акцію. Геть незрозуміло, чому акції не можна було викупити у фізосіб хоча б за номіналом — невже РусАЛ не знайшов би «зайвих» 1,5 млн. дол.?

Народ у нас в основній масі терплячий, і це теж витримав. Судових позовів ошуканих вкладників небагато, і тягнуться вони роками, із дуже сумнівними перспективами...

Вся принадність у тому, що на той момент МГЗ забезпечував майже половину випуску глинозему РусАЛу (навіть зараз це близько третини), і прояви-но українська влада хоч дещицю наполегливості, можна було б знайти взаємоприйнятне рішення. Причому переговори можна було вести саме з позиції сили. Однак, як то кажуть, «маємо те, що маємо...»

Короткий результат. У 2000—2002 роках МГЗ, відповідно до власних річних звітів, випустив продукції на 1,08 млрд. дол. А от обсяг реалізації він же вказав у 360 млн. дол.

Звісно, не вся різниця — це прибуток: існують реальні витрати на купівлю гвінейських бокситів, транспортування тощо. Однак за три роки розрив у цих показниках становив скромні 718,8 млн. дол. Не те що б погано. А либонь були ще й 2003—2006 роки, розрив і там зберігався, нехай і в менших масштабах...

Восени 2006-го обласна ДПА стверджувала, що підприємство реалізує глинозем за цінами, нижчими за світові, й відправляє його підприємствам у Саяногорську, Братську та Красноярську, котрі входять у компанію РусАЛ. За розрахунками керівництва податкової, «втрати бюджету від цих операцій становлять 300 млн. грн. на рік». Менше, звісно, ніж за часів давальницької схеми, але теж підійде.

За оцінкою РусАЛу, за 2000—2006 роки «разом із оплатою пакета акцій підприємства бюджет України в результаті приватизації МГЗ отримав за шість років більш як чверть мільярда доларів (у тому числі понад 150 млн. дол. податків і зборів). Нагадаємо, непобудований заводик коштував до 300 млн. Плюс дельта на різниці в цінах. Економія, однак.

Для порівняння, за даними російських «Ведомостей», за 2004 рік власники компанії отримали 978 млн. дол. дивідендів, наступного — вже 1,48 млрд. Україна взагалі і Первомайськ зокрема можуть пишатися: у доходах Олега Дерипаски є і їхня частка.

Щось схоже відбулося й на Запорізькому алюмінієвому комбінаті. Там новий завод будувати не обіцяли, але планували добряче модернізувати старий (за 200 млн. дол.). Конкурс із приватизації підприємства був тривалим і скандальним і завершився перемогою росіян і тривалими судовими позовами (цією справою звично займалася група «Фінанси та Кредит»). Група СУАЛ з’явилася на обрії пізніше, перекупивши переможця тодішнього конкурсу — компанію «АвтоВАЗ-інвест».

До речі, з’явився геть дивовижний позов. Така собі пенсіонерка — малий акціонер звернулася до суду на Троєщині з вимогою заборонити «АвтоВАЗ-інвесту» виконувати зобов’язання... з модернізації ЗАлКу.

Більше того, судовими рішеннями — природно, «ім’ям України»! — Фонду держмайна взагалі заборонили перевіряти виконання інвестзобов’язань. Склалася трагікомічна ситуація: представників ФДМ на завод пускали Христа заради.

«Пробити» позов простої пенсіонерки не могли кілька років. Цікаво було б прикинути суму грошей на його підтримку. У мільйон гривень точно не вклалися, та й у мільйон доларів — також навряд чи. При цьому ЗАлК як енергоємне підприємство справно домагався й одержував пільги на мільйони доларів.

Зрештою, знайшли певний компроміс. Торік у грудні Фонд державного майна і компанія «АвтоВАЗ-інвест» (читай — СУАЛ, який реально контролює близько 98% підприємства) вирішили підписати додаткову угоду до договору купівлі-продажу акцій Запорізького алюмінієвого комбінату. Йдеться про монтаж фольгопрокатного цеху і погашення заборгованості за кредитом у 76,5 млн. дол. перед Укрексімбанком. Про 200 млн. дол. на модернізацію через мізерність суми вже ніхто й не згадує. Та й навіщо?

Гроші у СУАЛу теж були: за даними «Інтерфаксу» за період із 2003-го по першу половину 2006-го включно акціонери SUAL International (Багамські острови) отримали 760,7 млн. дол. дивідендів. Але особливо ними не розкидалися.

Устаткування для фольгопрокатного цеху давно закуплено й лежить у ящиках на заводі в нерозпакованому вигляді. Тепер потрібно розібратися, що з ним робити і як повернути кредит держбанку. Цікаво, що фольгопрокатний цех вважається державним, адже він не увійшов до переліку підприємств, які підлягають приватизації. Але тепер уже Укрексімбанк вимагає в судах не визнавати цей державний статус — інакше він узагалі нічого не отримає.

Поки проводиться оцінка цього устаткування, тривають переговори про виконання інвестзобов’язань і підписання додаткової угоди. Загалом, незабаром і тут буде хепі-енд.

Очевидно, якщо завод і модернізуватимуть (але це далеко не факт), то виключно з доброї волі нових власників. До чого тут інвестзобов’язання...

До речі, на заводі до об’єднання з РусАЛом цілком готові. У середині лютого акціонери ЗАлКу на зборах змінили спостережену раду, ввівши в неї ряд представників Дерипаски. Заодно і правління скасували.

Загалом, і у нас видно велику організаторську роботу зі створення нового об’єднання. Через півтора року після створення, 2009-го, очікується виведення акцій нової компанії на міжнародний ринок. Буде багато род-шоу, барвистих буклетів тощо. Але Україна на цьому святі життя чужа. Про неї майже не говоритимуть, а про українських чиновників — і поготів. Їхній рівень — рахувати кілочки та ящики.