ПІСЛЯ КОНКУРСУ ЗАВЖДИ БУВАЄ СУД? ПРИВАТИЗАЦІЯ ХАРЦИЗЬКОГО ТРУБНОГО ЗАЙВИЙ РАЗ ПІДТВЕРДИЛА ЦЕ ПРАВИЛО

Приватизація — це завжди конфлікт. Період, коли в країні було безліч державних, читай безгоспних, підприємств, закінчився. Тепер за кожним із них стоїть чи реальний власник, чи, як мінімум, група інтересів, починаючи від директорату, трейдерів і закінчуючи обладміністрацією. Тому прихід нового власника завжди зачіпає чиїсь інтереси й викликає протидію.

Отже, конфлікт, що спалахнув навколо продажу Фондом держмайна 76% акцій Харцизького трубного заводу, — не перший і далеко не останній. Тут сперечалися відразу кілька структур — «Індустріальний союз Донбасу», група «Інтерпайп» і Полтавський ГЗК (група «Фінанси та кредит»). Маловідоме ТОВ «Асорті» до уваги можна не брати.

Перемогу в конкурсі отримав ІСД, що було якоюсь мірою передбачено: концерн має тісні зв’язки з підприємством, і як його акціонер, і як найбільший партнер (у 1999—2001 роках його замовлення забезпечували 37—45% завантаження заводу). ФДМ підписав договір купівлі-продажу майже відразу після оголошення результатів конкурсу. Як виявилося, подібний поспіх був цілком виправданий — уже до вечора результати конкурсу були оскаржені в суді, який заборонив Фонду підписувати будь-які договори. Втім, за словами голови ФДМ Олександра Бондаря, на результати конкурсу позов у будь-якому випадку не вплине: «На сьогоднішній день це впливає лише на одне — на надходження коштів у бюджет від продажу цього об’єкта».

Підставою для рішення суду став позов акціонера Харцизького трубного, відповідно до якого проведення конкурсу зачіпало його інтереси. Причому акціонер проявив завидну оперативність, оспоривши результати через кілька годин після рішення конкурсної комісії.

Більш близькою до істини може бути інша причина — до конкурсу не допустили Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат (ПГЗК). На думку ФДМ, він не відповідав чинному «Положенню про порядок проведення конкурсів з продажу пакетів акцій ВАТ, створених у процесі приватизації та корпоратизації». Природно, представники ГЗК з цим не погодилися і кинулися доводити, що відсторонили їх неправильно й що саме вони й виграли б конкурс. На доказ наводили цифру — за пакет трубного ГЗК пропонував на 96 млн. грн. більше, ніж ІСД.

Крім того, на комбінаті впевнені, що мають досвід виробництва труб. Справді, у складі ПГЗК є трубне виробництво. І нехай вироблені там водопровідні (однодюймові) труби схожі на газові (48 і 56 дюймів) приблизно так само, як миша на слона, проте таке є...

А ось із грошима вже не так ясно. ФДМ має досвід, коли акціонери цієї групи обіцяли золоті гори, які при наближенні до них розсіювалися. Так було з приватизацією енергокомпанії «Одесаобленерго», коли Фонд кілька місяців не міг отримати гроші. Ну й найяскравіший приклад — торішня історія з ЗАлКом, коли обіцяли сто мільйонів доларів, а змогли нашкребти лише близько одинадцяти. До речі, і дії були практично ті самі, аж до заяви скривдженого акціонера. Його позов тодішній губернатор Запоріжжя Олексій Кучеренко (який очолював тоді й спостережну раду ПГЗК) особисто відвозив у суд, а потім у ФДМ. Взагалі нинішній конфлікт розвивається за торованою судовою колією.

І все б нічого, якби не маленька неув’язочка. Одночасно заперечуються і недопуск комбінату до конкурсу по ХТЗ, і законність весняного продажу «Українськими поліметалами» 25% пакета акцій ГЗК. Проте якщо припустити, що «поліметалісти» продали пакет неправильно, то полтавчани (як підприємство з державною часткою в 25%) узагалі не могли брати участь у конкурсі по ХТЗ.

Подібне роздвоєння, мабуть, від того, що не все спокійно в місцевому королівстві. Справді, коли роки чотири тому три дружні компанії — СП «Барі», «Мега-Моторс» і «Асканія» — купили 42% акцій Полтавського гірничо-збагачувального, довівши потім пакет до контрольного, приватизацію ГЗК стали вважати фактично завершеною. 31,6% акцій, що залишилися в державі, здавалося, ні на що особливо не вплинуть.

Однак заспокоюватися було рано. На початку року Полтавським ГЗК зацікавився новий гравець. За непідтвердженими даними, він тихенько перекупив до 9% акцій у старих акціонерів, а потім прийнявся скуповувати держпакет. У травні державний холдинг «Укрполіметали» досить недорого (за 3,5 млн. дол.) продав свій блокуючий пакет невідомому покупцеві. До речі, пізніше представники держхолдингу заявили, що бізнесмени, які контролюють підприємство, — нардеп Костянтин Жеваго і Сергій Веселов, президент «Барі», який очолює спостережну раду ГЗК, — «хотіли придбати його за номінальною вартістю». Та не склалося.

Навпаки, навесні стало ясно, що пакет у 6,6%, який раніше Фонд ніяк не міг продати, дуже потрібний обом сторонам. Нинішні акціонери з його допомогою могли довести частку до стійкого контролю, понад 60%, а «загарбник» (за рядом даних, це російська структура) отримав би загалом близько 40% акцій. Це вже серйозна заявка на контроль на підприємстві. Природно, «місцеві» намагалися такого не допустити.

І першого червня при продажу пакета виникла ціла битва, в якій старі акціонери програли. Та в ході боротьби ціну «загнали в небеса», і переможцю довелося заплатити 73 номінали (14,8 млн. дол.). У вересні нові співвласники спробували було провести позачергові збори акціонерів (із досить мирним порядком денним), але їх зірвали. Отже, процес перетрушування власності ще попереду. Люди витратили на скупку акцій пристойні гроші й навряд чи просто так заспокояться. Всі ці пертурбації мали б чисто внутрішній інтерес, якби не вплинули на долю ХТЗ.

Полтавчани намагалися зайти на Харцизький трубний в основному для того, щоб забезпечити якийсь ринок збуту. Специфікою роботи Полтавського ГЗК, який виробляє майже половину котунів у країні, є експортна орієнтація. Приміром, у першому півріччі з експортованих Україною 2,9 млн. тонн котунів 78,2 % випало на його частку. На внутрішній ринок іде близько чверті виробленої в країні продукції. Коли ціни на метал на світовому ринку високі, це має свої плюси (та ж сама валютна виручка). Гірше, коли світові ціни на метал котяться вниз, автоматично падають ціни на сировину і ГЗК стає нерентабельним. Так було 1999 року, так розпочався і нинішній рік.

Водночас на внутрішньому, українському ринку полтавчани присутні мало, та, власне, і розгорнутися їм ніде — місце зайняте іншими ГЗК. І щоб зберегти обсяги виробництва, важливо за будь-яку ціну вчепитися за ринок.

А харцизький завод щорічно споживає сотні тисяч тонн металу, для виробництва яких потрібні котуни. З Полтавським ГЗК тісно співробітничає велика австрійська компанія Voest-Alpine. Звідси в менеджменту полтавчан народилася думка працювати за такою схемою: збільшуються поставки котунів в Австрію, там виплавляють метал, роблять трубну заготовку, яку й поставляють у Харцизьк, де з неї виробляють труби. Очевидно, на подібних умовах передбачалася й участь Voest-Alpine у фінансуванні покупки. Та ця схема фактично означає втрату Україною ринку виробництва трубної заготовки. Нині вона продукується на маріупольських меткомбінатах «Азовсталь» та ім. Ілліча, у новому ж варіанті імпортувалася б з Австрії. Там же, за рубежем, залишалася б і левова частка доданої вартості, створюваної на ланцюжку «руда—метал—заготовки—труба».

Важко припустити, що будь-який український уряд, будучи в здоровому глузді і при тверезій пам’яті, підтримав би проект, який фактично прирікає тисячі людей на безробіття, а країну — на втрату суттєвої частини внутрішнього ринку металопрокату. Не кажучи вже про втрати бюджетів усіх рівнів.

До того ж фактично це придбання в інтересах третьої сторони. Саме для подібних випадків у «Положенні про порядок проведення конкурсів» передбачено відсікання претендентів, «якщо не можна встановити суб’єктів ведення господарства, які контролюватимуть подальшу діяльність ВАТ, що має стратегічне значення для економіки й безпеки держави, контрольний пакет акцій якого запропонований на продаж».

Якщо не зрозуміло, чи збиралася взагалі Voest-Alpine брати участь у приватизації ХТЗ, то про її присутність в іншому проекті говорять багато й часто. Йдеться про створення в Росії заводу «Нижньотагільський завод труб великого діаметра» — прямого конкурента ХТЗ з випуску труб для «Газпрому». Саме Voest-Alpine буде основним для нього постачальником устаткування. Вже узгоджені контракти на сотні мільйонів доларів. До австрійців немає жодних претензій, це відома й шанована фірма, із якою працюють і працюватимуть українські металурги й той самий ХТЗ. Просто треба пам’ятати, що наші інтереси не завжди збігаються.

А проблеми в ХТЗ дуже схожі на проблеми Полтавського ГЗК — це знову ж таки ринки збуту. Будуть вони, буде й завод. Нині підприємство, здатне виробляти до 1,5 млн. тонн труб, завантажене приблизно на 20—22%, що, м’яко кажучи, не досить. Тому головне, що мають зробити нові власники, — це налагодити випуск нової продукції та її збут на нових ринках. Для цього вимагатимуться величезні інвестиції.

Крім того, для реалізації продукції планується створення транснаціональної фінансово-промислової групи за участю провідних нафтогазових компаній Росії й РАТ «Газпром» (із реєстрацією в Москві) для вирішення проблем квот для труб великого діаметра й обслуговування зовнішнього боргу України.

Найближчими місяцями планується створити маркетингову систему забезпечення збуту продукції в найперспективніших регіонах. Насамперед це країни СНД (Росія, Казахстан і Туркменістан, Узбекистан, Азербайджан і Вірменія), країни Близького та Середнього Сходу (Індія, Іран, Ірак, Сирія, Об’єднані Арабські Емірати, Єгипет) і Латинської Америки (Венесуела, Колумбія, Куба). Загальні витрати на створення цієї системи збуту досягнуть найближчими роками 40 млн. дол.

Не слід думати, що в нового інвестора, ІСД, усе відразу піде гладко. Природно, не в усіх із 15 країн проекти виявляться однаково успішними. Та є надія, що досить широке охоплення регіонів дозволить мінімізувати невдачі й почасти компенсувати практично неминуче найближчими роками згортання російського ринку. Про це на Харцизькому трубному воліють не говорити (завод від початку створювався для російського ринку), але фактично це неминуче.

Для Росії проект створення власного виробництва економічно малоефективний. І вона цілком могла б не витрачати величезних ресурсів, що обчислюються сотнями мільйонів доларів, на створення власного трубного виробництва. Проте це рішення швидше політичне, воно фактично прийняте і, схоже, вже в такій стадії, коли скасування не станеться. Це зовсім не означає, що за російський ринок нам не треба боротися. Просто боротися буде важче.

Нинішні суперечки у питаннях власності не сприяють розвитку підприємства, вносячи елементи непевності у його статус. Адже мертвими заводами ніхто не цікавиться — хіба що збирачі брухту...