Перший дзвоник для «рудиментів»

Події, що розгорнулися навколо НЗФ, були яскравими та переконливими. Мабуть, найнесподіванішим результатом першого етапу стала відсутність однозначного переможця.

Фактично 5 травня міноритарні акціонери Нікопольського заводу (або, точніше, група «Приват») запропонували державі взяти завод назад. Чиновники відмовилися.

При цьому позицію прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, котра явно не проти прийняти завод у держвласність, було досить відверто проігноровано. Юлію Володимирівну просто поставили перед фактом.

Вже цього тижня глава уряду була вимушена констатувати, що «на сьогодні на базі всіх існуючих судових рішень 50%+1 акція НЗФ мають перебувати у власності держави. Ці рішення прем’єр-міністра влаштовують… Держава могла призначити директора підприємства та спостережну раду, але ці збори було просто провалено, свідомо провалено. Мені дуже шкода, що певні посадові особи, коли проходили збори (акціонерів НЗФ в Орджонікідзе. — С.У.) і держава мала бути там представлена, ці збори просто завалили!»

І прозоро зазначила, кого мала на увазі: «Я не маю повноважень управляти Фондом державного майна або Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку». Щоправда, відразу пообіцяла, що «ми надалі ці рудименти подолаємо».

Несподіванкою стало те, що така критика пролунала на адресу Валентини Семенюк — одного з найактивніших прихильників реприватизації заводу. Можливо, Валентина Семенівна просто не хотіла одержувати завод із чужих рук. Або ж спрацювали інші чинники (наприклад, партійні).

Два роки тому завод було продано справді за безцінь — 80 млн. дол. — на конкурсі, в умовах якого не вистачало лише фрази «Майбутній переможець повинен мати як засновника групу «Інтерпайп» (що й було реалізовано консорціумом «Придніпров’я»). Хоча конкурент — група «Приват» — за цей самий пакет пропонував 200 млн. дол., дружні йому підприємства було банально усунено від участі в конкурсі.

При цьому спочатку контрольний пакет акцій заводу українські приватизатори взагалі збиралися продати за 20 млн. дол. (саме у стільки оцінив 11% світового ринку феросплавів героїчний український оцінювач!).

Утім, сам Фонд не вважав, що продешевив. Справді, 80 млн. — усе-таки вчетверо більше за 20 млн., але, щоправда, значно менше за 200. У результаті бюджет втратив не 960 млн. грн., як очікувалося, а лише 640 млн. Та сумнівно, що зараз у Фонді знайдеться бодай один чиновник, який набереться сміливості повторити тодішні заяви.

Сутність цього конфлікту зводиться до протистояння груп «Приват» (Ігор Коломойський і його партнери) та «Інтерпайп» (Віктор Пінчук зі своїми партнерами). Причому якщо «Приват» досить довго вибудовував схему від видобутку руди до виробництва феросплавів, то появу структур Пінчука саме напередодні виборів 1999 року іронічно називали «президентською рознарядкою». Зрештою, поява нового учасника спричинила початок протистояння на НЗФ.

Битися було за що. Торік ціни на феросплави були рекордно високими, тож, за оцінкою Юлії Тимошенко, нині «власники НЗФ одержують від його експлуатації близько 550 млн. дол. прибутку на рік. І якщо 50% заводу забирає держава, це більш як 1 млрд. грн. щорічних доходів у бюджет».

Окрім бюджету, сильно постраждав і «Приват». Він втратив як прибуток від участі в управлінні заводом, так і ринок збуту марганцевої руди. З приходом Пінчука НЗФ практично стовідсотково перейшов на давальницьку схему роботи на імпортній руді.

У результаті для вітчизняного ринку марганцевої руди найбільший український споживач просто перестав існувати. Щоправда, у давальницької схеми були не лише переваги (у вигляді легкої та невимушеної оптимізації податків), а й недоліки. Контракт, укладений із провідним французьким трейдером Eramet, був досить жорстким для «Інтерпайпа». І доводилося сильно переплачувати. Крім того, французи забирали на реалізацію левову частку виготовлених феросплавів.

Утім, грошей вистачало. Потоки гарно розрулювалися через швейцарську фірму Steelex S.A і московське ЗАТ «Нікоферр» (у ньому 50% належало партнерові Пінчука Михайлу Щеголєвському). Свою частину доходів мав й інший партнер — Олександр Дементієнко.

Аж ось вибухнули вибори 2004 року — точніше, їхні результати. Те, що після зміни прізвища президента України в «Інтерпайпа» виникнуть труднощі, у принципі було зрозуміло вже давно. Головним ресурсом групи був вільний доступ до президента. До речі, для інших у неофіційній табелі розцінок на організацію таких зустрічей цифри починалися із шестизначних. І після відходу Кучми довелося б жити в інші часи. Проте навіть песимістичний варіант не передбачав, що Леонід Данилович піде з таким тріском, а його правління почнуть називати «режимом»...

Корпорація «Інтерпайп» відразу ж почала тягнути на роль п’ятого колеса до воза, перетворившись із політичного прикриття на явний тягар. Це стосується тієї ж «Криворіжсталі». Якщо з комбінату піде Ахметов, будуть проблеми зі збутом, а якщо Пінчук — та як вам сказати...

Звісно, виникло питання щодо продажу частини активів «Інтерпайпа» (тим більше що чутки про такий варіант виникали ще до виборів). Та й сам Пінчук неодноразово заявляв, що «бізнесмен має бути готовим до ситуації, коли він може продати навіть свій найулюбленіший бізнес. Він існує для того, щоб його вартість зростала, і, буває, ціна вища за ринкову. Тоді нерозумно не продати». Очевидно, нинішня ситуація ще гірша: майбутня ринкова ціна може виявитися меншою за теперішню.

Вже з’явилися повідомлення, що менеджером із продажу активів групи стане дочірня структура російського «Альфа-банка». Поки ж на продаж виставляється нещодавно придбаний Укрсоцбанк (ним цікавиться і сама «Альфа», і два західні банки).

Утім, найголовніше — розпочався зондаж навколо металургійних активів. І насамперед навколо того ж таки НЗФ. Відомо, що його запропонували Віктору Вексельбергу (СУАЛ) та Алішеру Усманову («Уральская сталь»).

Поспіх навколо НЗФ пояснюється просто: це — найпроблемніший актив. «Закляті друзі» з тієї ж групи «Приват» як мінімум не дадуть затихнути реприватизаційній справі. Тим більше що зараз вони перебувають у фактично безпрограшній ситуації: їхні інтереси на даному етапі повністю збігаються з інтересами держави. Не випадково «приватівці» були готові прийняти будь-яку пропозицію того ж ФДМ із питань порядку денного зборів акціонерів. У будь-якому разі, новий менеджмент навряд чи зможе продовжувати курс на 100-відсоткову роботу на імпортній давальницькій сировині.

Позицію «Інтерпайпа» на феросплавному послаблює і розкол, що намітився серед партнерів: і Щеголєвського, і Дементієнка вже не задовольняє розподіл ролей у компанії. У результаті навесні на ринку спостерігалася феєрична картина. З одного боку, від імені Віктора Михайловича відбувався зондаж про продаж його 73-відсоткового пакета росіянам. І водночас його молодші партнери вивчали можливість продажу 23% акцій. Причому від свого імені. Цікаво, але, за неофіційною інформацією, «малий пакет» пропонували як Костянтину Григоришину (в нього зараз теплі стосунки з РНБОУ), так і... групі «Приват». До угоди справа поки що так і не дійшла. Та інформація цікава.

Утім, продаж великого пакета — справа досить проблематична. У лютому 2005 року Печерський районний суд м. Києва за позовом компанії «Укренергозбут» (це братерський привіт від іншого «корпоративного рейдера» — групи «Фінанси і кредит») заборонив «Придніпров’ю» відчужувати належні йому 50%+1 акцію НЗФ. Трохи пізніше у відповідь глава парламентської комісії з питань приватизації Валентина Семенюк та компанія «Укренергозбут», яких суд залучив до справи як третіх осіб, подали позови з вимогою визнати саму купівлю цього пакета консорціумом «Придніпров’я» недійсною.

У результаті, згідно з даними російської преси, коли одній із компаній було запропоновано придбати активи «Інтерпайпа» за 1,5 млрд. дол., банк, що оцінював обгрунтованість таких інвестицій, рекомендував, враховуючи ризики, скоротити суму втричі (цікаво, що від Вексельберга за один НЗФ «Інтерпайп» хотів одержати 700—800 млн. дол.)

А після травневих подій продати щось буде взагалі проблематично. Суворий контроль над тим, що відбувається, нагорі вже гарантовано.

Ледь не останній козир групи Пінчука — її медіаресурси, насамперед телевізійні. Напередодні виборів доступ до чотирьох телеканалів і ряду радіостанцій може здатися привабливим для низки партій. Іронічність ситуації полягає у тому, що протягом ледь не всього минулого року в цих телекомпаніях відбувалося згортання аналітичних програм, із них масово звільнялися люди. А тепер телебачення стало останньою соломинкою.

Проте не факт, що й це спрацює. Юлія Тимошенко вже заявила: «...ніяких окремих сепаратних домовленостей із жодним олігархічним кланом немає і не буде». Сумнівно, що вона дозволить сепаратно домовлятися іншим. А отже, максимум, на що зараз можна розраховувати, — це потягнути час.

Поки що процес удалося затягти на кілька тижнів. Можливо, цього часу відповідальним особам саме й вистачить на те, щоб вдуматися у фразу прем’єра: «Кожен чиновник має служити закону й народу України». Інакше існує ризик стати одним із «рудиментів».