ОСТАННІЙ ФІНІШ? ЗАВТРА МОЖЕ РОЗПОЧАТИСЯ НОВЕ ЖИТТЯ. А МОЖЕ — «НОВЕ СТАРЕ»...

Наприкінці квітня ФДМ нарешті завершив конкурс із продажу контрольного пакету акцій ВАТ «Рівнеазот». Переможцем стало, запропонувавши 25 млн. дол., ЗАТ «Украгрохімпромхолдинг». А якщо точніше, то ВАТ «Газпром», структури якого і створили цю фірму.

Завершення продажу «Рівнеазоту» стало своєрідним пам’ятником моделі приватизації, котру півтора року просував уряд Віктора Ющенка. Її суть полягала в залученні в Україну великих зарубіжних інвесторів, що мало підняти ціни на підприємства, що продаються, і принести нові технології управління та кошти на модернізацію.

Задля більшої прозорості процесу приватизації конкурси з продажу великих об’єктів мали проводитися за участю західних консалтингових фірм-радників. При доборі потенційних покупців було зроблено ставку на західні фірми. Що ж до російських і українських компаній, то їхня участь вважалася менш бажаною — занадто вже сильна в них набута за десятиліття звичка до ведення бізнесу за «сірими» схемами. І до того ж менше грошей.

Однак у житті все вийшло інакше. Практично відразу з’ясувалася ледь не повна байдужість Заходу до української приватизації. Західні партнери більшість конкурсів просто ігнорували. Якщо ж окремі пропозиції і надходили, то нерідко були просто кабальними. Приміром, «Шелл» милостиво запропонував Україні віддати контрольний пакет газотранспортної системи з доходом 1,5 млрд. дол. на рік аж... за 500 млн. дол.

Незабаром з’ясувалося, що великі об’єкти купують у нас саме російські структури. Їм було продано багатостраждальний пакет МГЗ, а трохи пізніше —
«ЛиНОСу», ця ж тенденція певною мірою проявилася при приватизації Херсонського НПЗ (керованого російською групою «Альянс»).

Та й українські бізнесмени зовсім не збиралися йти на другі позиції. Більш того, було впроваджено нові технології отримання контролю над необхідними об’єктами. Для приватизації Маріупольського меткомбінату його керівництво — слід визнати, грамотно й уміло — пробило цілий індивідуальний закон. Втім, і тут конкуренція була аж ніяк не з потенційним західним інвестором, а між менеджментом заводу і донецьким «Індустріальним союзом Донбасу».

Більш того, врахувавши потяг уряду до західних фірм, у конкурсі по Запорізькому алюмінієвому комбінату Кабмін просто «розвели». Одна з українських бізнесових груп зробила вигляд, що за нею стоїть велика швейцарська фірма Glencore, готова заплатити сотню мільйонів доларів. І Кабмін одразу кинувся ламати конкурс, активно просуваючи «потрібного» переможця. І якби у того, крім грамотного прорахунку реакції уряду, були б ще й гроші, він цілком міг би одержати жаданий об’єкт. Та позаяк грошей не було, то й ЗАлК не дістався.

Не дуже виправдалися надії на радників: їм вдалося продати лише те, на що й так був попит. Навіть у продажу енергорозподільчих компаній, котрий благополучно завершився, взяли участь фактично лише ті фірми, що вже багато років придивлялися до української енергетики.

Присутність радника не стала гарантією прозорого перебігу конкурсів. За бажання на нього можна було просто не звертати уваги, спокійно перекроюючи правила майбутнього продажу, як заманеться. Залежно від темпераменту, радник у цьому випадку міг хіба що злегка обурюватися або старанно робити вигляд, що все йде за планом. Чому ми, власне, й були свідками в конкурсах і по ЗАлКу, і по «Рівнеазоту».

А тепер про щойно завершений конкурс. Продаж пакету акцій ВАТ «Рівнеазот» став ледь не еталонним за дією груп впливу: менеджменту, українських і зовнішніх інвесторів. Брали участь і владні структури — Кабінет міністрів, Верховна Рада, а також СБУ. Проводити торги допомагав радник з приватизації — консорціум Robert Fleming&Co Limited, хоча так і не зовсім ясно, чим саме допомагав. По ходу безкінечних переносів й уточнень конкурсу західний помічник, здається, впав у прострацію, і про його діяльність нічого не було чутно.

А життя кипіло... Вдруге в українській історії було зроблено спробу провести закон про індивідуальний продаж підприємства конкретному покупцеві.

Цікаво, що на початку конкурсу інтерес до акцій «Рівнеазоту» проявляли і кілька таких очікуваних західних інвесторів — італійська Radici Chimica S.P.A. та німецька Petro Carbo Hem. LTD. Як радісно стверджувалося в одній із аналітичних записок, «реальні італійці» та «реальні німці». Втім, дочекатися фактичної участі цих реальних іноземців так і не вдалося — у боротьбу вони не включилися.

Суперництво розгорнулося між «Газпромом» і кількома групами українських учасників. Дуже активно поводився і менеджмент заводу. І справа не лише в спробі провести (через пропрем’єрські фракції) закон у Верховній Раді чи організації мітингів трудящих. Декого з претендентів на завод (приміром, американську IBE Trade Corp., що вийшла до фіналу) вважають дружніми нинішньому менеджменту.

Та й окрім керівництва заводу було кому взяти участь. Та ж група «Фінанси і кредит», котру представляло ЗАТ «Укренергозбут», має на заводі серйозні позиції. Так, у ліхтенштейнської компанії Cheminvest Aktiengesellchaft, яка володіє вже 12,2% акцій заводу, волею долі ті ж телефони, що й у «Укренергозбуту»...

Слід віддати належне — «Укренергозбут» бився до кінця, вийшовши зі своєю заявкою в 22 млн. дол. на друге місце. З інших українських учасників варто відзначити і близьке до «Приватбанку» ТОВ «Енеко». Втім, банк часто працює не для себе самого, а за заявками своїх клієнтів...

Загалом боротьба була жорсткою і перемога обійшлася «Газпрому» майже в три (точніше 2,9) стартові ціни. При цьому він ще має поборотися за реальний контроль над заводом, для чого необхідно буде на вторинному ринку докупити певну кількість акцій, щоб довести свій пакет до 60% статутного фонду. І навряд чи взаємини з іншими акціонерами відразу стануть безхмарними. Якщо ж покупець спробує досягти рівня повного контролю — 75%, то йому доведеться викуповувати пакети й у великих акціонерів. Це не враховуючи порушеної справи про банкрутство підприємства і необхідності реструктуризації боргів.

До речі, новий власник уже пообіцяв, що протягом п’яти років інвестує в завод до 63 млн. дол., довівши його потужність до проектної. Плани виглядають цілком реальними: гроші й особливо сировина (газ) у «Газпрому» безсумнівно є. А придбання й розвиток підприємств нафтохімії останнім часом стали однією зі стратегій розвитку російського газового монополіста — він уже скупив низку аналогічних підприємств у себе в країні, а тепер дедалі частіше спрямовує свій погляд на підходящі об’єкти за рубежем. Він здійснив скупку акцій Тисайського хімкомбінату в Угорщині, а в Україні брав участь у конкурсі по «ЛиНОСу» й «Оріані». Адже продавати готову продукцію набагато вигідніше, ніж просто газ.

Втім, усе це вже клопіт не Фонду держмайна, а нового власника. У приватизаторів виникають нові проблеми. У країні знову змінилася влада. Політична еліта грає в захоплюючу гру — «вгадай (або признач свого) прем’єра».

А отже, швидше за все, буде новий курс. І чогось особливо хорошого ФДМ це не обіцяє. З одного боку, ціни продажу великих підприємств справді зросли. Проте зовсім не виключений відкат назад — як за ціною, так і за рівнем конкуренції. Тим більше, що змінювати нічого й не доведеться. За півтора року так і не відпрацьовано чіткої процедури конкурсів — ними рулювали хто і як хотів. Тоді це мотивувалося бажанням отримати якомога більше до бюджету — тепер керманич поміняється, і хтозна, в який бік правитиме він.

Та все може виявитися і набагато простіше. На повну силу працюють альтернативні приватизації канали отримання власності. Того ж квітневого дня, коли підбивалися підсумки по «Рівнеазоту», три з п’яти електростанцій «Донбасенерго» продали з аукціону в рахунок погашення боргів. І заплатили за них трохи більше, аніж за «Рівнеазот», — близько 30 млн. дол.

Схоже, це лише початок. Держава вже практично втратила контроль за холдингами, які почали активно розпродувати «своє» добро. Так, «Укрнафтопродукт» тихенько збув по договорах застави контрольний пакет найбільшого підприємства з перевалки нафтопродуктів на експорт — одеського «Ексімнафтопродукту». Цікаво, але його приватизація була прямо заборонена свого часу Президентом. Тож Президент, дізнавшись про те, що сталося в Одесі, був добряче здивований. Однак підприємство ніхто й не продавав — просто взяли в рахунок погашення боргу. Аналогічна доля може спіткати і НАК «Нафтогаз», який незабаром розпрощається з однією зі своїх найбільших регіональних газопостачальних компаній — «Запоріжжяоблгаз». Ну а «Українські поліметали» бадьоро і весело продали вже третій з належних їм блокуючих пакетів ГЗК.

Який із холдингів наступний? Мабуть, чекати відповіді довго не доведеться, адже створено чергову комісію з перевірки діяльності холдингів на чолі з паном Марчуком. Непоганий стимул для бажаючих швидко розпродатися...

Загалом, якщо не можна, але дуже хочеться, — чому б і ні, тим більше в нашій дивовижній країні? Що-що, а дивувати людей ми ще не розучилися.