Олександр РЯБЧЕНКО: «У реприватизації має бути поставлена найголовніша, законодавча, крапка»

На Новий рік завжди покладають надії. Великі, глобальні й обов’язково радісні. Усі очікують змін на краще і хочуть залишити старі проблеми в старому році. Отже, що захопити із собою в майбутнє, а що, посипавши нафталіном, здати на зберігання історії? Ми вирішили запитати про це шановного експерта, двічі депутата Верховної Ради, а нині — директора Міжнародного інституту приватизації, управління власністю й інвестицій Олександра РЯБЧЕНКА.

— Яких новин чекати 2006 року власникам заводів, перукарень і каруселей? Хто тепер прийматиме рішення з питань власності, приватизації та реприватизації?

— Рішення прийматимуть у Раді. Днями депутати голосували з приводу заборони на приватизацію чотирьох підприємств. Мушу зауважити, що такі рішення не мають зараз практичного значення. У травні буде новий парламент. І жоден із заводів, про які йшла мова, абсолютно неможливо приватизувати до травня, оскільки процедуру підготовки їх до продажу навіть не розпочато.

Та й уряд ніколи не піде на продаж перед виборами. Уявіть, скільки голосів буде втрачено, якщо почати зараз продавати, наприклад, Одеський припортовий. Те ж саме можна сказати і про підприємства «Зоря-Машпроект», «Турбоатом» або «Укртелеком»...

— Отже, зараз ніхто нічого не продаватиме, це звичайна передвиборна агітація?

— Звісно. От прийде новий парламент, тоді й побачимо, продаватимуть якісь із цих об’єктів чи ні. Парламент сформує більшість, більшість створить уряд. Тож рішення, які зараз приймають щодо заборон, просто виражають позицію політичних партій у Верховній Раді.

Нинішня відставка уряду теж не має великого практичного значення. Парламент мав право провести таку процедуру і до 1 січня (до вступу в силу конституційної реформи). Оскільки Кабмін Єханурова не захищений, як це було за часів Тимошенко, схваленням його програми Верховною Радою, парламент у будь-який момент міг висловити недовіру і відправити його у відставку.

Зараз склалася ситуація, за якої президент уже не має права формувати уряд, а парламент — ще не має. Тому будуть три місяці дискусій і жодних глобальних кадрових перестановок.

— Тоді поясніть, у чому все ж таки головна мета цієї відставки за повної відсутності самої відставки? Чи у кожного депутата були свої особисті мотиви?

— Є одне об’єднавче начало: вибори. Чиновник завжди орієнтуватиметься на владу. Значить, потрібно було показати йому: «хлоп!» — і Кабмін уже у відставці. Було наочно продемонстровано, на кого потрібно орієнтуватися: всі питання вирішують політичні партії.

Президент тепер має підписати указ про відставку уряду, але, гадаю, не підпише. Можна подати до Конституційного суду. Але суду немає, він з’явиться лише у середині травня. Настав період вакууму. Ніхто тепер не визначить, хто правий, хто винний. У нас попереду досить брудна виборча кампанія.

— Але, погодьтеся, на останньому дні уряду прем’єр виглядав досить безпорадно. Він так і не зміг відповісти на запитання про переговори з Росією, про газ, про ціни, про дивну компанію-посередницю.

— Гадаю, уряд у будь-якому разі відправили б у відставку — через газ чи щось ще. Знайшли б проблему. Хоча мені теж не подобається ця історія з газом. Питання для країни дуже тяжке. Чому відразу чесно не сказати про все? Адже очевидно, що попереду підвищення цін взагалі і на житло-комунальні послуги зокрема. Що стосується фірми-посередниці, то треба назвати хоча б засновників (я не думаю, що серед них будуть знайомі прізвища). Я переконаний, що відкрита інформація про газові проблеми лише зміцнить довіру народу.

Зрозуміло, що посередника запропонував «Газпром» і «Газпром» йому довіряє. Просто у нас уже був (є?) довгостроковий договір із «Газпромом», де газ був по 50 дол. за тисячу кубометрів. «Газпром» цей договір перестав виконувати (вирішив підняти ціну на газ у чотири-п’ять разів). Тепер у нас новий довгостроковий договір і газ по 95 дол. Чи маємо ми гарантію, що й цей договір у якийсь момент не перестане виконуватися?

Гадаю, що справжня гарантія для України — навчитися жити в реальному світі, із реальними, жорстокими правилами гри, із реальними інтересами інших країн, у світі, де справедливості вистачає не всім. Не навчимося — матимемо втручання в наші внутрішні справи, постійну боротьбу за переділ влади і переділ власності.

— При словах «переділ власності», «майно» і, особливо, «гроші» виникає світлий образ Робін Гуда...

— Ох, не цей образ був у головах ініціаторів реприватизації... Я вважаю, що реприватизація була принциповою помилкою. Не політичною, а економічною. З політичної точки зору — безумовно, тема вигідна. Справді, легко переконати людей у тому, що реприватизація — це відновлення соціальної справедливості. Будь-який політик, котрий розгорнув прапор реприватизації над собою, відразу набирає величезну кількість прибічників і зміцнює перед виборами свою позицію. От і вийшло, що економіку було принесено в жертву політичним амбіціям.

Однак економіка не прощає насильства. Виявилося, що темпи економічного розвитку вбити дуже просто, а відновити — дуже складно. Економіка не прощає таких помилок.

— Тим не менш останнім часом проти реприватизації висловлюються дедалі більше політиків. Однак мітинги робітників НЗФ, наприклад, чомусь так і не припиняються.

— Зараз говорити про те, що продаватимуть Нікопольський феросплавний, — це, знаєте-но, дивно звучить. Навіть щоб повернути завод у держвласність, держава ніяких зусиль не докладає. Не бачу жодних підстав заявляти про те, що завод буде продано. Та й від самісінького початку ситуація з НЗФ для держави була провальною.

26% акцій у «Привату» і 23% у «Придніпров’я», десь ще піввідсотка по країні теліпається. Суперечку ведуть за пакет 50% плюс одна акція. Держава хоче його забрати і продати знову. Очевидно, у когось у розпаленілій уяві склалося, що це те ж саме, що «Криворіжсталь», і можна буде так само вчинити. Президенту хтось бреше і він вірить, що це одне й те ж. Насправді ж умови зовсім інші.

Купівля 50-відсоткового пакета за умови, що дві найбільші промислово-фінансові групи ворогують через завод і обидві мають у ньому приблизно рівні частини, нічого покупцю не дасть. Покупець зіткнеться з точнісінько тією самою ситуацією, із якою сьогодні стикається держава. Обидві сторони заблокують збори акціонерів — вони просто не з’являться. Той, хто купить 50-відсотковий пакет, не зможе призначити свій менеджмент. Йому доведеться домовитися або з «Приватом», або з «Придніпров’ям». І я не думаю, що ця домовленість коштуватиме дешево. Друга покупка обійдеться майже в ту ж ціну, що й 50-відсотковий пакет.

— Однак тепер уже так просто відмовитися від реприватизації не виходить?

— Теоретично звучить красиво: «Ми продамо НЗФ, як «Криворіжсталь». Не продадуть. Хто його купить? Будь-який покупець розуміє, що він матиме справу не з хлопчиками. І ці двоє свої пакети просто так не віддадуть. Більше того, жоден із них не збирається нічого продавати. Тож продаж контрольного пакета акцій НЗФ — це не продаж 93% «Криворіжсталі», де наступного дня було названо нового директора, його привезли, представили й усе, вони вже там господарюють.

Крім того, майбутній покупець контрольного пакета акцій Нікопольського феросплавного візьме на себе дуже серйозні зобов’язання. Хто сьогодні піде на продаж такого заводу, як Нікопольський феросплавний, котрий тримає 11% світового ринку, не виставивши при цьому вимог щодо соціальних гарантій, тієї ж заробітної плати, щодо рівня прибутковості, обсягу виробництва? І от, припустимо, з’являється новий власник, який цілком точно не зайде на завод. Але зобов’язання треба виконувати, якщо вже підписав договір купівлі-продажу. Це буде ще та нагайка!

Втім, будь-який потенційний покупець усе це чудово розуміє. Насамперед потрібні домовленості з однією з фірм-співвласниць, інакше це моментально позначиться на ціні заводу. За НЗФ не будуть просто так багато платити.

Від самісінького початку, коли реально починалася реприватизація Нікопольського заводу феросплавів, а починали її люди недурні, вони чудово розуміли, що реальних покупців лише двоє: або група «Приват», або «Придніпров’я». Ні про яку третю сторону не може бути й мови. Саме вони будуть готові заплатити більше. Тож будь-який покупець, котрий виявив бажання купити НЗФ, напевне матиме договір з однією з команд.

Якщо казати про справжню реприватизацію, не політичну, а фінансову, вигідну для нації та держави, то було зроблено ще одну помилку. Не можна було виставляти НЗФ другим об’єктом після «Криворіжсталі». Потрібно було знайти інший завод, у якому продається пакет акцій більш як 75%, щоб покупець прийшов на підприємство повноправним господарем і міг відповідати за його роботу.

Спроби продажу НЗФ — тупикова ситуація для держави. І, гадаю, держава сьогодні це розуміє. Рішення суду про передачу пакета в держвласність давно вже прийнято. Реальних дій не відбулося. Пакет не повернуто. Виключно через беззубість влади.

Хтось має відповідати за ситуацію, що склалася в Нікополі. Пакет давно можна було повернути державі. Хтось мусив відстоювати державну позицію. Дивіться, є частина судових рішень в інтересах «Привату», частина — в інтересах «Придніпров’я». Де рішення в державних інтересах? Чому їх не виконують, і чому вони легко перетворюються з рішень на пастки? Передати пакет акцій Нікопольського заводу від «Придніпров’я» державі з дотриманням процесуальних норм тепер технічно неможливо. Це результат роботи державних чиновників, які не відстояли інтереси країни.

— Якщо у держави немає чіткої позиції в цьому питанні, може, вона вже стала на чийсь бік?

— Зараз цього вже не скажеш. Щоправда, й раніше все виглядало дивно: частина держчиновників була на боці однієї групи, частина — на боці іншої. Події останніх трьох місяців свідчать, що держава не поспішає повертати собі контрольний пакет. Та й не може вже цього зробити. Тож розмови про те, що пакет акцій буде незабаром продано, щонайменше несерйозні. Якщо за три місяці його не можуть повернути в держвласність після судового рішення, котре слід виконати, то казати про те, що його от-от продадуть... У трьох соснах заблукали.

Що стосується війни «Привату» та «Придніпров’я», то вона успішно триває. І чим закінчиться, зараз прогнозувати рано. Все упирається у вибори: хто буде прем’єром, хто створить більшість. Втім, після того, як уряд відправили у відставку і склалася така вигадлива конфігурація політичних сил, до березневих виборів усе, швидше за все, проіснує в нинішньому вигляді. Триватимуть зіткнення і загострення відносин, але доля заводу вирішиться після виборів. Сподіваюся, з’явиться сила, котра зможе все зробити за законом.

— З ваших слів випливає, що з реприватизацією ми потихеньку розстаємося, і в новому році цей клон привиду комунізму не турбуватиме нашу й без того розхитану економіку?

— Процес реприватизації завершився правильно. Може, недостатньо жорстко, але правильно. Заяви президента та прем’єра, що реприватизації не буде, зроблено. Документи випущено, реприватизації кінець. Усе правильно, процес розпочався як політичний і закінчувався як політичний. Щоправда, в ньому відсутня найголовніша, законодавча, крапка.

Усім відомо, як відбувалася українська приватизація в останні три роки. Що й казати, порушень зроблено багато. Якщо вже серйозно, то можна було б відсудити відсотків 90 із усього проданого. Можна й далі копнути по роках і звідти вийняти щось із того, що продано з порушеннями закону. Все це можна забрати і знову продати. Але немає найголовнішого — гарантій, що реприватизація не повториться знову. Місяці через три чи через п’ять років — байдуже. Має бути поставлена, так би мовити, законодавча крапка. Закон потрібно сформулювати таким чином, щоб одного разу придбану власність уже ніхто не міг забрати. Претензії держави можуть бути реалізовані у формі доплати.

— Ви кажете про доплату при укладанні мирових угод?

— Звісно. І я впевнений, що всі доплатили б. У кожному конкретному випадку розраховується доплата по приватизованому підприємству і тема закривається. Тільки новий закон не повинен мати фіскального характеру.

Продаж «Криворіжсталі» показує, що тепер Україна може отримувати великі гроші від приватизації. Якщо хороший інвестиційний клімат і якщо ніхто не говорить про реприватизацію, ціна заводів дуже велика, вона з лихвою покриє доходи від політичної реприватизації. Слід зазначити, що якби реприватизація тривала на момент продажу «Криворіжсталі», то ніхто з іноземців навіть не намагався б брати участь у купівлі комбінату. Хто заплатить 24 мільярди, якщо в країні йдуть процеси реприватизації? Яка гарантія, що через певний час не зміниться політична обстановка і їх це не зачепить?

Якби мова йшла не про два спірні заводи, а, скажімо, про десять, то «Криворіжсталь» нізащо б не пішла за цю ціну. Тому, хоч би як політично вигідно було вести реприватизацію, її доведеться зупинити.

— У бюджеті цього року між рядків прочитуються гроші від реприватизації...

— Не заводи треба забирати, а забезпечити високу зарплату й податки з усього прибутку. Буває картина така: ціни на продукцію на світовому ринку піднімаються в два, а то й у три рази, а прибуток при цьому зростає на 3—5%. Ось де ресурс доходів у бюджет.

— Як ви вважаєте, чому на державних заводах практично немає прибутку?

— Боюся, що річ не в застарілому обладнанні, а в елементарному злодійстві. І якщо держава не може утримати від злодійства ті команди, котрі там засіли, заводи треба виставляти на продаж. Інакше розкрадуть дощенту.

До речі, цю тенденцію чудово продемонструвала «Криворіжсталь». За той недовгий час, який комбінат перебував у руках держави, там різко зріс… Ні, не подумайте, що обсяг виробництва! Там зріс зовсім інший показник — кількість офшорних компаній, які присмокталися до заводу.

Теоретично держава може господарювати на ринку, але практично, за існуючого рівня корупції в країні — на жаль, ні. Було б непогано спитати з тих, хто контролює державні заводи. Розібратися, хто погосподарював на «Криворіжсталі» і що це за численні компанії, котрі з’явилися відразу ж, щойно вона стала належати державі. Кому вони належать?

Покажіть мені збиткові заводи, які належать олігархам. Їх не існує. Їх не продають пачками, де від заводу залишилася одна вивіска. Або борги по заробітній платі, котрі мусить погасити той, хто купить.

А держава чомусь мириться з тим, що її заводи розкрадають. Скільки їх за ці роки розкрадено? Але я щось не пригадую кримінальних справ, які дійшли б до судових рішень. Коли кажуть, що треба продати підприємство через його збитковість, мені завжди хочеться дізнатися прізвища тих, хто його довів до такого стану.

Безвідповідальність держави очевидна за історією з продажем Лисичанського нафтопереробного заводу. Ним управляли і Міністерство енергетики, і область, і ще багато хто... У результаті доуправлялися до того, що найсучасніше нафтопереробне підприємство продали за суму менш як 10 млн. дол., тому що борги перевищували 200 млн. Усі розуміють, що його просто розікрали і навмисно довели до того, щоб продати за безцінь.

— Але ж у світі є приклади успішного державного господарювання...

— Якби у нас існувала серйозна відповідальність за управління об’єктами державної власності, я перший голосував би за те, щоб залишити прибуткові заводи за державою.

Першим кроком для вирішення проблеми може стати процедура, відповідно до якої Верховна Рада приймає рішення про заборону продажу державних підприємств. Одночасно із законопроектом із боку уряду має надходити інформація про стан підприємства, його перспективи.

Якщо ми закріплюємо об’єкт у держвласності, то мусимо бути впевнені, що там усе гаразд. Що це не якась група зручно розташувалася на державному підприємстві і кладе прибуток у кишеню. На держпідприємстві має працювати система контролю, там потрібно створити спостережну раду, затвердити державний фінгоспплан, який теж необхідно контролювати. Всі відомості повинні розміщатися на сайті уряду або Фонду держмайна.

Переконаний, за такої наочності скоротяться апетити чиновників. А то ж як зараз зручно: певна група зайшла на завод, не купує, але господарює, забирає собі більшу частину прибутку, а за законом завод державний, на нього ніхто претендувати не може. Таких заводів в Україні вистачає, то нехай народ знає поіменно всіх, хто ними займається. Я впевнений, що якби така пропозиція була висловлена нашим президентом, народ дуже добре її зустрів би.